Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 15)

— Розкажіть нам. Ми хочемо допомогти. Ви ж народилися у замку, ви створені для красивого життя. Ми дамо вам таке життя. І вашій дочці.

— Моїй дочці? — увесь світ стиснувся навколо мене.

— Я читав роботу доктора Хатчінсона. Там ішлося про Маріон. Не хвилюйтеся, ми її знайдемо. Я обіцяю. Якщо вона жива — ми її відшукаємо. Ми відшукаємо всіх таких, як ми. І нове покоління теж.

Я перелякався, але, якщо чесно, одночасно і зрадів з того, що хтось допоможе мені її шукати. Я відчув, що тепер не такий самотній, як раніше.

На столі у нього стояла пляшка віскі та три келихи. Він усім налив не питаючи. Я не відмовлявся — щоб трохи заспокоїтися. А Гендріх оглянув етикетку:

— Тільки погляньте-но! «Wexford Old Irish Malt Whiskey Liquor. Смак минулого». Смак минулого! У часи моєї молодості ще й віскі не існувало! — акцент у нього був не зовсім американський, важко зрозуміти, звідки він. — Хоча я значно старший за вас, — він мудро зітхнув та сів за свій вишуканий стіл.

— Дивно, чи не так? Я про усе, що нам із вами довелося бачити. У мене список чималий: окуляри, друкована преса, газети, рушниці, компаси, телескоп… годинник… піаніно… картини імпресіоністів… фотографія… Наполеон… шампанське… крапка з комою… рекламні білборди… хот-доги…

Його мабуть спантеличив вираз мого обличчя.

— Ну звісно ж! Нещасний чоловік ще не бачив хот-догів! Треба відвезти його на Коні-Айленд. Там вони найсмачніші.

— Абсолютно згодна, — у присутності Гендріха Аґнес втрачала частку своєї суворості.

— Це така їжа?

— Так, — розсміявся він. — Це особливі сосиски. Ковбаски «Dachshund»[56]. Просто рай у булочці. Увесь розвиток цивілізації втілився у цій сосисці. Якби я, коли ріс у Фландрії, знав, що колись мені доведеться скуштувати хот-дог!.. Тільки-но уявіть!

Що за дивина: подолати океан, лишаючи за спиною мертву людину, для того щоб поговорити про сосиски?

— Задоволення. Це і є мета, згодні? Задоволення, що дарують чудові речі, їжа, напої, мистецтво, поезія, музика, сигари…

Він витяг з шухляди сигару та хромовану запальничку.

— Хочете сигару? — запропонував він.

— Ні, дякую. Мені не подобається палити.

Його це розчарувало. Він простяг одну Аґнес.

— Це корисно для легенів.

— Усе ж таки ні, дякую, — я ковтнув віскі.

Він підпалив обидві сигари та продовжив:

— Це найкращі речі в житті. Вони дають чуттєве задоволення. Я за своє життя не знайшов іншого сенсу, окрім як задоволення. Це єдиний сенс життя.

— А кохання? — зауважив я.

— А що кохання? — він усміхнувся Аґнес, а вона, в свою чергу, мені. Я відчув якусь погрозу в тій посмішці. — Гадки не маю, нащо ви вирішили розповісти лікарю про свою хворобу, — змінив він тему. — Ви що, повірили, що тепер, коли у відьомство більше не вірять, це припустимо?

— Я думав, що це допоможе людям. Таким, як ми. Нарешті з’явиться медичне обґрунтування.

— Гадаю, Аґнес уже встигла пояснити вам, у чому саме полягає наївність вашого рішення.

— Вона говорила про це.

— Насправді в наші часи небезпека більша, ніж будь-коли. Наука і медицина стрімко йдуть уперед, і їх відкриття нас не тішать: теорія мікробів, мікробіологія, імунологія. Минулого року знайшли вакцину від тифу. Не думаю, що вам було б приємно дізнатися, що пошуки вакцини від тифу ґрунтувалися на роботі Інституту експериментальних досліджень у Берліні.

— Вакцина від тифу — це ж наче хороша новина?

— Тільки не коли її відкриття зроблено за рахунок нас, — він зціпив зуби, намагаючись приховати гнів.

Аґнес похмуро мовчала, і це мене ще більше збентежило. У нього в столі, певно, і пістолет є. Може, я щойно провалив якесь випробовування і тепер отримаю кулю в лоба?

— Учені, — він виплюнув це слово, наче воно мало присмак сірки, — це нові мисливці на відьом. Ви ж знаєте про мисливців на відьом, чи не так? Точно знаєте.

— Він знає, — відповіла за мене Аґнес, видихаючи хмарку диму в бік торшера.

— Можу вас запевнити, що суди над відьмами нікуди не ділися. Просто називаються тепер інакше. Ми їхні лабораторні миші. Цей інститут знає про нас, — він сперся на стіл та струсив попіл на свіжий номер газети «Нью-Йорк Тріб’юн». Погляд у нього палав, мов його сигара. — Ви розумієте? Деякі члени наукової спільноти про нас знають. Лише деякі. У Берліні, — він сів у крісло. — Як люди ми їх мало цікавимо. Вони взагалі не вважають нас людьми. Вони упіймали двох із нас та катували в лабораторіях. Наче морських свинок. Це були чоловік та жінка. Жінці вдалося утекти — тепер вона частина нашої організації. Вона живе у баварському селі, у Німеччині, але під новим ім’ям та з новою особистістю. Вона допомагає нам іноді — і ми їй допомагаємо.

— Я не знав про це.

— І не мали знати.

Я кинув погляд у вікно та помітив, що парк завалений мертвими деревами. На підвіконня сіла пташка. Не знаю яка: тут були інакші птахи, я до таких не звик. Маленьке жовте створіння з сірими крилами — воно зазирнуло до кімнати, а потім відвернулося. Мені завжди подобалося спостерігати за птахами, коли вони не в польоті, бо їхні рухи нагадували слайди замість кінофільму — короткі, поривчасті.

— Ваша дочка могла опинитися в небезпеці. Усі ми могли. Тому нам треба працювати разом, розумієте?

— Так, розумію.

— У мене є до вас останнє питання, — мовив Гендріх після ковтка віскі.

— Слухаю.

— Ви хочете жити? По-справжньому? Хочете вижити?

Я і сам дуже давно себе про це питав. Зазвичай я казав собі, що хочу жити, бо не хотів помирати, знаючи, що в мене є донька і що вона, можливо, жива. Хоча насправді я не знав, чи хочу жити. Від смерті Роуз моє життя постійно хиталося між двома варіантами: бути чи не бути. Але в тій розкішній квартирі з тією жовтою пташкою за вікном відповісти стало простіше. На тій висоті, з тим яскраво-синім небом та новонародженим містом за вікном я відчув себе трохи ближче до Маріон. У Америці починаєш думати в майбутньому часі.

— Так. Так, я хочу вижити.

— Щоб вижити, ми маємо працювати разом.

Пташка за вікном пірнула вниз.

— Добре. Згоден. Працювати разом.

— Не треба так хвилюватися. Ми ж не секта. Ми просто хочемо вижити, щоб насолоджуватися життям. Ми не боги. Ну, окрім Афродіти та Діоніса, — на мить його обличчя набуло якогось мудрого вигляду. — Аґнес, ви збираєтеся у Гарлем?

— Так. Хотіла побачитися з давнім другом, потім напитися снодійного та з тиждень поспати.

На пляшку віскі впало кілька променів сонця, і вона заблищала, наче коштовний камінь. Це, вочевидь, звеселило Гендріха:

— Дивіться, сонце вийшло! Ходімо на прогулянку в парк!

Поперек стежки лежав вирваний з корінням клен.

— Буревій, — пояснив Гендріх. — Налетів кілька тижнів тому. Загинуло декілька людей, здебільшого моряки. Щось наглядачі парку не квапляться наводити тут лад.

Я оглядав коріння, що стирчало на всі боки щупальцями кальмара.

— Мабуть, потужний.

— Так, непогане було видовище, — всміхнувся Гендріх, глянув долу та копнув купку листя і ґрунту. — Це наче еміграція просто у нас на очах. Налітає вітер — і раптом ти вже не стоїш на землі. Усе твоє коріння стирчить назовні та виглядає дико і незвично. Ви, мабуть, не раз таке переживали? Не раз виривали себе з корінням? Упевнений, що так.

— Багато разів, — кивнув я.

— Це одразу помітно.

Я спробував сприйняти це як комплімент, але було важко.

— Головне — встояти. Ви знаєте, як рухатися, але не падати?

— Як?

— Треба стати до пари бурі. Мати власну бурю в душі. Треба… — він замовк. Метафора втратила свій пафос. А я помітив, які ж блискучі у нього черевики. У житті не бачив, щоб черевики так блищали.

— Ми інакші, Томе, — зрештою мовив він. — Ми не такі, як решта людей. Ми несемо минуле з собою. Ми бачимо його всюди. І часом це може загрожувати нашому життю, тому ми маємо допомагати одне одному, — він поклав мені руку на плече, наче казав щось неймовірно важливе. — Минуле ніколи не зникає назовсім — воно просто ховається.

Потому ми обійшли повалений клен. Попереду здіймався Мангеттен — новий ліс. Ліс, що не боїться ураганів.

— Ми маємо бути над ними. Розумієте? Треба бути егоїстичними, щоб вижити.