Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 17)

— Чому ти це питаєш?

— Бо у цій структурі правил я хочу дати тобі свободу.

Мені стало неспокійно. Мабуть, треба було довіритися своїм почуттям, але натомість я просто випив шампанського.

— А для чого потрібна та свобода?

— Ми довго живемо, Томе, — всміхнувся він. — У нас довгі та повні таємниць життя. І ми робимо те, що потрібно, — посмішка перейшла у сміх. Він мав дивовижно здорові та красиві зуби, особливо зважаючи на його вік. — А сьогодні — хот-доги!

У нас довгі життя…

У Каліфорнії є дерево — остиста міжгірська довговічна сосна, — якій після ретельного підрахунку кілець виявилося п’ять тисяч шістдесят п’ять років. Дуже старе дерево — навіть з моєї точки зору. Останнім часом, коли мене охоплює розпач щодо мого становища, мені треба щось, аби відчути себе звичайним та смертним. І тоді я думаю про те каліфорнійське дерево. Воно існувало вже за часів фараонів. Коли заснували Трою, воно вже росло. Воно було тут від початку бронзової доби. Відтоді, як почала розвиватися йога. Відтоді, як по Землі ще ходили мамонти.

І воно спокійнісінько собі росло на своєму місці. Давало листя, втрачало листя. Давало нове листя. А тим часом вимерли мамонти. Гомер написав «Одіссею». Закінчилося правління Клеопатри. Ісуса розіп’яли на хресті. Сіддгартха Ґаутама[58] полишив свій палац, щоб вивчити, як перебороти страждання своїх підданих. Упала Римська імперія. Було взято Карфаген. У Китаї одомашнили азійського буйвола. Інки будували свої міста. Я нахилився над колодязем та у відбитті на воді побачив Роуз. Америка билася сама з собою. Минули світові війни. Заснували Фейсбук. Мільйони людей та тварин народилися, прожили своє життя та, спантеличені, пішли до своїх могил. А дерево росте собі, як і росло.

Такий собі урок від часу: все змінюється, і нічого не змінюється.

Я з головним болем стою перед двадцятьма вісьмома підлітками. Вони незручно відкидаються на спинки стільців, граються ручками, тишком перевіряють мобільники. Непроста група, але за своє життя я і не таких бачив. Грати п’яним матросам, волоцюгам та крадіям у забігайлівці в Плімуті точно не простіше.

Все змінюється, і нічого не змінюється.

— Іст-Енд[59] — мультикультурний район, бо він завжди таким був, — так я починаю урок про імміграцію до початку двадцятого століття. — У Британії взагалі немає корінного населення. Усі звідкись колись сюди приїхали. Римляни, кельти, нормани, сакси. Британія завжди була місцем, яке зробили з чогось іншого. Навіть те, що ми вважаємо сучасною імміграцією, почалося дуже давно. Понад три сотні років тому сюди приїздили індійці, яких наймали на кораблі Ост-Індської компанії[60]. Потім приїздили німці, євреї з Росії та африканці. І попри те що іммігранти завжди були частиною англійського суспільства, тривалий час до них ставилися наче до заморської дивовижі. Наприклад, у вісімнадцятому столітті з тихоокеанських островів до Британії приїхав чоловік на ім’я Омаї. Він прибув на одному з кораблів другої експедиції Кука, — я на мить спинився, згадуючи, як ми з моїм давнім другом Омаї сиділи на палубі корабля. Я показував йому монетку Маріон та розповідав, що таке гроші. — Омаї був настільки незвичним, що кожна більш-менш відома особистість того часу, включаючи короля, приходила з ним знайомитися та запрошувала на вечерю, — я згадав, як полум’я каміна виблискувало на його обличчі. — Його портрет написав один і найвідоміших тоді художників, сер Джошуа Рейнольдс[61]. Омаї дійсно прославився.

Омаї.

Давно вже я не промовляв його імені вголос. Відтоді як говорив про нього з Гендріхом у 1891-му. Але думаю я про нього часто. Думаю, що з ним трапилося. І ці думки лише посилюють мій головний біль. Мені трохи паморочиться.

— Він був…

Дівчинка з першої парти, Даніель, жує гумку. На обличчі у неї з’являється стурбований вигляд.

— Сер, з вами все гаразд?

Хтось сміється, але вона повертається і сміх вщухає.

Опануй себе.

Я намагаюся всміхнутися учням.

— Гаразд. Усе гаразд… Ця частина Лондона завжди була такою, якою її робили іммігранти. Наприклад, ось там, — я показую у вікно кудись на захід, — у шістнадцятому та сімнадцятому столітті жили французи. Вони були першими іммігрантами Нового Часу. Не всі лишилися жити в Лондоні, багато хто переїхав у Кентербері та у сільську місцевість. У Кент. У… — глибоко вдихаю, — …Саффолк. Але багато іммігрантів осіли у Спітелфілдз[62], і там утворилася справжня спільнота. Вони заснували індустрію шовку, бо багато хто з них ткав шовк. Там були і колишні аристократи, яким раптово довелося починати нове життя за інакших умов, ніж вони мали у себе на батьківщині.

Десь посередині класу сидить хлопчик, Антон. У нього завжди серйозний вигляд, і він мало говорить. Його рука піднімається.

— Так, Антоне?

— А чому вони сюди приїхали? Тобто якщо у них вдома все було добре, нащо було їхати?

— Бо вони були протестантами. Гугенотами, як їх тоді називали усі, крім них самих. Вони жили за вченнями Жана Ковена, тобто Кальвіна. А в ті часи бути протестантом у Франції було небезпечно, як католиком в Англії. Тому багато кому з них…

Я заплющую очі, намагаючись позбутися спогадів. Голова нестерпно болить. Я відчуваю слабкість. У класі знов звучить сміх.

— …багато кому з них довелося тікати.

Я розплющую очі. Антон не сміється — на його обличчі ледь помітна підбадьорлива посмішка. Але я все одно бачу, що він, як і решта класу, вважає, що я не зовсім при розумі.

Стіни кімнати хитаються, серце калатає у рваному джазовому ритмі.

— Пробачте, я на хвилинку.

— Сер? — на обличчі Антона хвилювання.

— Усе добре, я просто… За хвилинку повернуся.

Я виходжу з класу та йду коридором. Минаю один клас, потім інший. Крізь вікно бачу Каміллу. Вона стоїть перед білою дошкою, на якій пояснює відмінювання якогось дієслова. Спокійна, контролює свій клас. Потім помічає мене та посміхається. Я, попри паніку, посміхаюсь у відповідь.

Заходжу в туалет та дивлюся на своє відображення у дзеркалі.

Я надто добре знаю власне обличчя, щоб його бачити. Коли надто добре щось знаєш, воно може стати чужим.

— Хто я? Хто я? Хто я?

Умиваюся та повільно дихаю.

— Мене звати Том Азар. Мене звати Том Азар. Мене звати Том Азар.

У цьому імені забагато спогадів. Спогадів про всіх, хто так мене звав, та всіх, від кого я переховувався. Спогадів про матір, про Роуз, про Гендріха, про Маріон. Але воно не слугує мені якорем. Бо якір має утримувати на місці, а у мене немає місця.

Чи зможу я все життя отак плисти? Має ж колись мій човен спинитися? Має ж бути для нього затока, порт, пункт призначення? Нехай невідомий, але має. Човен повинен кудись плисти, бо інакше у чому його сенс? Я був стількома людьми, грав стільки ролей, що сам уже не людина. Я натовп. Натовп в одному тілі.

Я був людьми, яких ненавидів. Я був людьми, якими захоплювався. Я був нудним, щасливим, невимовно сумним. Я був із правими та неправими. Загалом, я сам себе вже втратив.

— Усе нормально, — кажу я своєму відображенню. Хотілося б знати, де зараз Омаї. Не треба було відпускати його без жодного засобу зв’язку. У цьому світі самотньо без друга.

Повільне глибоке дихання вгамовує моє серцебиття. Я витираю обличчя рушником, виходжу з туалету та йду назад у клас коридором, намагаючись дивитися перед собою, аби не зазирнути у клас Камілли. Намагаюся поводитися як нормальний вчитель зі спогадами про звичайнісінькі сорок років життя.

Заходжу назад у клас.

— Пробачте мені, — намагаюся всміхнутися та сказати щось смішне. — У молодості перебрав з наркотиками, і тепер іноді дошкуляють спогади.

Клас сміється.

— Тож не вживайте наркотиків, бо будете потерпати від головного болю та викладати історію. То про що я там розповідав?

Пізніше, в обідню перерву, я знов бачуся з Каміллою. Ми в учительській кімнаті, вона говорить з іншим викладачем мови, австрійцем Йоахімом. Він викладає німецьку і дивно свистить при кожному подиху. Вона закінчує розмову з ним та підходить до мого столу, за яким я сиджу з чашкою чаю.

— Вітаю, Томе.

— Привіт, — найпростіше слово, яке я супроводжую найменш щирою з можливих посмішок.

— Ви нормально почуваєтеся? У коридорі ви були… напруженим.

— Просто голова боліла. У мене нерідко трапляються головні болі.

— У мене теж.

Її очі підозріло звужуються. Мене непокоїть те, що вона намагається пригадати, звідки мене знає. Мабуть, тому я додаю:

— Якщо чесно, і досі болить. Тому я намагаюся посидіти тут трохи на самоті.

Її це дещо ображає, і вона киває:

— Так, звісно, добре. Сподіваюся, вам стане краще. У шафці з ліками є ібупрофен.

Якби ти знала правду про мене, твоє життя було б у небезпеці.

— Дякую, гадаю, і так минеться.

Я більше не дивлюся на неї та чекаю, поки вона відійде. Нарешті вона йде, а я відчуваю її роздратування та свою провину. Є ще дещо. Якась туга за домівкою. Туга. Давно я не відчував її. Камілла сідає за стіл в іншому кутку кімнати й уникає мене поглядом. Я ніби увірвав щось, що навіть не встигло початися.

Пізніше ввечері я з Авраамом повертаюся з парку вулицею Ферфілд-роуд. Зазвичай я не йду цим шляхом — ухиляюсь від моменту свого повернення до Лондона.

Тут я вперше зустрів Роуз. Так, мої візити на Чепел-стрит та Велл-стрит спричинили біль, але мені треба пережити це. Треба «відпустити» це, як зараз модно говорити. Окрім як змиритися з минулим, я більше нічого не можу вдіяти, тому сьогодні я обрав цей шлях.