Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 14)

Така байдужість образила мене.

— Він був хорошою людиною.

— Він був людиною — і насправді це все, що вам про нього відомо, чи не так? Доктор, що шукав слави, яка б витягла його з бідності. Його найкращі роботи лишилися в минулому. Якби йому випала нагода — він би першим вас прибрав. Йому було шістдесят вісім. Просто мішок з кістками, та й усе. Йому все одно лишалося кілька років — у найкращому випадку. А якби він залишився живий та опублікував свою працю, якби став людиною, що відкрила анагерію, це призвело б до колосальних проблем. До загибелі людей, у яких попереду не кілька років, а кілька століть. Це і називають загальним благом, розумієте? Якимись життями доводиться жертвувати, щоб урятувати більше життів. За це і бореться наша організація.

— Організація, організація, організація… Ви постійно говорите про цю організацію, але насправді нічого про неї не розповідаєте. Я навіть не знаю її назви.

— «Альбатрос».

— «Альбатрос»?

Тут принесли наші замовлення.

— Чи можу я ще щось для вас зробити? — чемно спитав охайно вдягнений офіціант із гладенькою зачіскою.

— Так. Зникніть, будь ласка, — мило посміхнулася йому Аґнес.

Того, вочевидь, вразило таке ставлення. Він зайвий раз пригладив свої вуса та буркнув:

— Охоче.

Я роздивлявся свою вишукано приготовану рибу та слухав, як мій шлунок бурчить від голоду та туги: я такого не їв уже років сто.

— Панує думка, що альбатроси довго живуть. І ми теж довго живемо. Гендріх Пітерсен заснував цю організацію в 1867 році, щоб об’єднати таких, як ми, альбатросів, або альб, та захищати від зовнішніх загроз.

— А хто такий цей Гендріх Пітерсен?

— Один дуже старий та мудрий чоловік. Він народився у Фландрії[50], але живе в Америці відтоді, як її було відкрито. Він розбагатів під час тюльпаноманії[51] та переїхав у Нью-Йорк — тоді він ще називався Новий Амстердам. Потім торгував хутром. Зрештою нажив статків. Потім займався нерухомістю. Чим він тільки не займався. Власне, Гендріх і є Америка. Його організація захищає нас — людей, що мають цей божий дар.

Я розсміявся.

— Божий дар? Та це прокляття.

Вона зробила ковток вина.

— Гендріх вважає, що треба цінувати дар, який маєш.

— Складнувато це цінувати.

— Якщо хочете жити, доведеться навчитися.

— Не думаю, що мене настільки цікавить життя, Аґнес.

— Не Аґнес, — прошепотіла вона, оглядаючи залу. — Джилліан!

Потім дістала із сумочки пляшечку заспокійливого сиропу від кашлю та додала у келих з віскі. Я відмовився від пропозиції зробити те саме.

— Ви взагалі усвідомлюєте, як егоїстично це звучить? Тільки погляньте на людей навколо, у цій залі! А краще згадайте тих émigrés[52] у третьому класі. Більшість з них не доживе і до шістдесяти. Згадайте всі ті жахливі хвороби, що вбивають тисячі людей: віспа, холера, тиф та навіть чума — я знаю, ви доволі старий, щоб пам’ятати її.

— Я чудово пам’ятаю.

— З нами такого не трапиться. Такі, як ми, помирають лише або уві сні років у дев’ятсот п’ятдесят, або ж від насильницьких причин, які знищують мозок, серце чи призводять до надмірної втрати крові. У нас імунітет до більшості людських хвороб.

Я подумав про Роуз та біль, лихоманку та марення, що супроводжували її останній день. А далі про свої дні, тижні та роки після того.

— У моєму житті були часи, коли постріл у голову був би мені за більший дар, аніж оце «благословення».

Аґнес повільно похитувала суміш віскі та сиропу в келиху.

— Ви вже довго живете. І вже маєте знати, що правда про наше існування становить загрозу не лише для нас.

— Звісно, знаю. Доктор Хатчінсон — вдалий приклад.

— Я не про доктора Хатчінсона, — відрубала вона. — Я про інших людей. Про ваших батьків. Що з ними сталося?

Я не квапився з відповіддю, намагаючись насолодитися смачною рибою. Потім витер губи серветкою.

— Батька вбили у Франції через релігійні причини.

— А, релігійні війни?[53] Він був протестантом? Чи гугенотом?

Я тричі кивнув.

— А ваша мати? — Вона уважно дивилася на мене, мабуть відчувала, що сталося. Тому я не став брехати.

— Ось бачите! Неосвіченість — ось наш ворог, — зауважила вона, вислухавши мою відповідь.

— Зараз за відьомство вже нікого не вбивають.

— З часом неосвіченість змінюється. Але вона завжди є — і завжди несе смерть. Так, доктор Хатчінсон помер, але якби він опублікував свою роботу — по вас би вмить прийшли. По вас та інших.

— Це по кого ж?

— Гендріх усе пояснить. Не хвилюйтеся, Томе, ваше життя не марне. У вас є мета.

Я згадав, як мати казала мені про мету. І я сидів там та їв ту рибу, намагаючись збагнути, чи наближає це мене до того, щоб знайти свою мету?

— Подивись-но на неї, — мовила Аґнес, коли ми стояли на верхній палубі «Етрурії». — Свобода, що осяює світ[54].

Тоді я вперше побачив статую Свободи з факелом, що здіймався в небо у її правій руці. На той час вона мала мідний колір та виглядала ще більш вражаюче, ніж сьогодні. Корабель повільно наближався до берега, і я дивився, як сонячні промені відбиваються від її поверхні. Вона здавалася величною, неосяжною, древньою, як піраміди та сфінкси. Я жив у часи, коли світ зменшувався, але я дивився на лінію обрію Нью-Йорка і складалося враження, що світ от-от має стати більшим. Прокинеться. Набуде упевненості. Я опустив руку в кишеню та намацав монетку Маріон: вона, як завжди, допомогла мені заспокоїтися.

— Я якось підходила до неї. Звідси здається, що вона стоїть нерухомо, але зблизька видно, що вона йде. Вона розриває кайдани минулого. Кайдани рабства. Громадянських війн. Вона крокує до свободи. Але якась мить часу впіймала її навічно. Бачите? Не дивіться на смолоскип, дивіться на ноги. Бачите, вона йде і не йде одночасно? Наче рухається до свого майбутнього, але ще не може до нього дійти. Просто як ви, Томе. Ось побачите, на вас чекає нове життя.

Я дивився знизу вгору на семиповерхову будівлю Дакота[55]. Величну будівлю з кремового каменю з витонченими балюстрадами та стрімким двосхильним дахом. Голова запаморочилася від рідкісного відчуття, наче все навколо швидко рухається. Не просто життя, а цілий світ. Я приїхав до Нью-Йорка кілька годин тому, але це відчуття не полишало мене. Було щось таке у Нью-Йорку 1890-х. Щось чудове. Щось збудливе. Щось настільки реальне, що, здавалося, цим можна дихати. Щось, що знов навчило мене відчувати.

На порозі я на мить спинився.

Цікаво, а що б сталося, якби я тоді втік? Відштовхнув Аґнес та побіг у парк або, може, далі 72-ю вулицею? Якби я примудрився втекти? Але від нового міста в голові паморочилося, а ще я був живий — знову живий після стількох років мертвого існування.

На нас дивилася статуя індіанця — Аґнес назвала її «Індіанець-спостерігач». Потім, у 1980-му, коли я в Сан-Пауло дивився по телевізору з маленьким кольоровим екраном новини про вбивство Джона Леннона — у цій самій будівлі, — мені здалося, що вона проклята. Бо проклинає всіх, хто проходить у її двері.

Я ніяк не міг увійти, страшенно нервувався. Але мені це подобалося: нарешті хоч якесь почуття.

— Він випробовуватиме тебе. Навіть якщо і не випробовуватиме. Значить, це таке випробовування — його відсутність, — попередила Аґнес, коли ми піднімалися сходами. — Він добре читає людей. Обличчя, жести. Він знається на цьому краще за будь-кого. За багато років у нього розвинулася надприродна схильність.

— Схильність до чого?

— Не знаю, — знизала вона плечима. — Просто схильність. Схильність до людей. Уміння розуміти людей. Мабуть, десь між п’ятою та шостою сотнею років розумові таланти проявляються з новою силою, недосяжною для звичайних людей. Він так багато спілкувався з різними людьми з найрізноманітніших культур, що читає по обличчях з неймовірною точністю. Тож він завжди знає, чи можна людині довіряти.

Ми піднялися у французьку квартиру — тоді сло́ва «апартаменти» ще не вживали — на верхньому поверсі. З вікна відкривався чудовий огляд на Центральний парк.

— Я намагаюся уявити, що це мій садок, — мовив високий стрункий лисий чоловік у строгому костюмі. У руці він міцно тримав ціпок — вдавав артрит, якого тоді ще не мав.

— Вражаючий вид, — оцінив я.

— На жаль, ці будівлі ростуть як гриби. Будь ласка, сідайте.

Мова його була вишукана. Вишукане піаніно «Стейнвей» стояло поруч із вишуканим шкіряним диваном. Торшери, стіл з червоного дерева, канделябр… Аґнес вмостилася на дивані та махнула мені в бік стільця коло стола. Гендріх підійшов до стола з іншого боку, але сідати не став. Я глянув на Аґнес, і вона упевнено кивнула мені — мовляв, негайно сідай.

Гендріх споглядав Центральний парк.

— Ну що, Томе, як минула подорож? — зрештою повернувся він до мене.

Тут я усвідомив, який він старий. Якби він був звичайною людиною — поденькою, як їх безжально називала Аґнес, — йому було б близько сімдесяти. Це в ті часи. Зараз люди теж живуть довше, тож у наші дні — десь за вісімдесят. Тоді він виглядав старшим, аніж я його будь-коли бачив, навіть через сто років.

— Ви довго прожили. І наскільки мені відомо, не в найкращих умовах. Що втримало вас від самогубства? Що примушує вас жити далі?

Я зустрів його погляд. Під очима в нього були велетенські мішки — у мене промайнула асоціація з оплавленою свічкою. Я не міг сказати йому справжньої причини, бо якщо Маріон була жива, я не хотів, щоб Гендріх про неї знав. Я не довіряв нікому.