Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 47)

Я переходжу в інший відділ крамниці. Тут майже всі книжки англійською або ж у перекладі з англійської. Над ним висить вказівна табличка «Думки». Книг тут менше, ніж у бізнес-секції: Конфуцій, грецькі філософи. А потім я бачу одну книгу в простій обкладинці: Мішель де Монтень «Есе».

Сам вигляд цієї книги спалює мене зсередини. Я навіть уголос вимовляю ім’я дочки, я наче знов десь поруч, наче частина нас обох міститься у книгах, які ми з нею любили. Я розгортаю її навмання та читаю перше-ліпше речення: «Ніщо так міцно не закріпить щось у пам’яті, як бажання це забути». З очей от-от поллються сльози.

Пілікає телефон. Я поспіхом кладу книгу та дістаю його з кишені. Повідомлення від Омаї: «Скільки ж років минуло! Дочекатися не можу. Забронював нам столик на вечерю у „Фіговому дереві“ о 8-й. Якраз відіспишся від джетлагу[135]».

Джетлаг. Смішно, що він використовує такі слова. Я уявляю його людиною з тих часів, коли польоти здавалися настільки ж нереальними, як зараз — життя на Нептуні. А може, ще менш реальними.

«Побачимося в ресторані», — відповідаю йому.

Монтень лишається на своєму місці у крамниці, а я йду до великого вікна та чекаю на оголошення свого рейсу. Притискаю чоло до скла та дивлюся на своє відображення у безкрайній темряві пустелі.

Після повернення я вирішую залишитися в Плімуті. Мені там подобалося. Там, як і в Лондоні, було просто зникнути. Плімут був містом мореплавців, голодранців, бандитів, утікачів, волоцюг, музикантів, художників, мрійників, одинаків. А я був ніби всіма ними одразу.

Одного ранку я вийшов з шинку «Мінерва», де винаймав кімнату, та попрямував у нові доки. Там на причалі стояв величезний військовий корабель, палуба якого височіла над причалом.

— Вражає, еге ж? — мовив чоловік на причалі, побачивши моє захоплення.

— Це точно.

— Рушає шукати нові світи.

— Нові світи?

— Ага. Корабель Кука.

— Кука?

Тут я почув кроки за спиною, і на плече лягла рука. Я підстрибнув від неочікуваності.

— Господи, містере Фрірзе, чого ви такий переляканий?

Я повернувся та побачив високого джентльмена у вишуканому одязі. Він посміхався, дивлячись мені в очі.

— О, містере Фюрно!.. Радий вас бачити!

Якусь мить його пильні очі уважно мене оглядали:

— А ти хоч би на день постарів, Фрірзе!

— Морське повітря робить дива, сер.

— А що, хочеш ще подихати тим повітрям? Повернутися в море? — він махнув рукою за обрій. — Цього разу все буде інакше. Кук краще підготований, аніж Волліс.

— Ви йдете на судні Кука?

— Не зовсім. Я його супроводжую в подорожі. Як командир «Едвенчера». І я шукаю команду. Підеш до мене?

Я вже у літаку внутрішнього рейсу, прямую з Сіднея в Голд-Кост[136]. Утомився страшенно. Останні два дні я майже постійно або у повітрі, або ж у аеропорту. У хвостовій частині салону плаче дитина. Я згадую Маріон: коли у неї різалися зуби, Роуз непокоїлась, що вона помре від болю. А плач одного малюка — відгомін плачу всіх малюків у світі, так само як кожен собака схожий на будь-якого іншого собаку.

Переді мною сидить пара, і я бачу, як він спить, тримаючи голову на плечі у нього. Такого раніше точно було не побачити. Видовище доволі миле, а мене гризуть ревнощі. Я згадую, як Камілла опустила голову мені на плече перед тим, як нас урвав дзвінок Гендріха. Цікаво, чи так само я колись ставився до Роуз на самому початку? Може, тепер це якесь інакше кохання? А взагалі, яка різниця?

Згадую, як ми з Каміллою ледь сказали слово одне одному протягом минулого тижня у школі. Пам’ятаю ніяковий момент біля чайника в учительській: я підійшов, а вона якраз стояла та шукала серед чайних пакетиків ромашковий. Між нами запала така тиша, що аж у вухах дзвеніло.

Моя мати казала мені жити. І коли її не стало, я просто мусив жити. Звісно, їй просто було це сказати, а проте вона мала рацію. Мені легко зрозуміти те її бажання. Коли помираєш, останнє, чого прагнеш, — це заразити своєю смертю інше людське створіння. Ти не хочеш, щоб близькі люди стали живою подобою мерців. Але іноді це трапляється. Так трапилося і зі мною.

Але я відчуваю, як воно наближається. Життя. Я відчуваю його просто попереду. І Маріон — частина цього життя. Ідея знайти її раптом стає надзвичайно реальною. Я засинаю і уві сні бачу Омаї: він стоїть на пляжі та дивиться на захід сонця. Я підходжу ближче і торкаюся його руки, але він піском осипається під моїми пальцями, і на його місці стоїть хтось менший. Знову й знову, як матрьошка. Зрештою лишається дитина з довгою косою в зеленій сукні.

— Маріон, — промовляю я.

Але вона теж осипається піском на піщаний пляж. Я намагаюся її втримати, але хвилі забирають її.

Потім я прокидаюся. Дитина припинила плакати, а я — тут. Літак уже на землі, і я знаю, що за кілька годин побачу того, кого не бачив кілька століть. І сам не знаю чому, але я боюся.

Артур Флінн, другий лейтенант на борту «Едвенчера», засмаглий та спітнілий у своїй колись білій сорочці, опустився навколішки на пісок. У руках він тримав яскраві білі та червоні стрічки, які вплітають у коси — що він і намагався пояснити не зовсім вдалими жестами. Посмішка на його обличчі мала б доповнювати роль гарненької дівчинки, яку він наразі грав — що було не так уже й просто, зважаючи на його обпалене сонцем та заросле бородою обличчя.

Тим не менш, на його аудиторію — маленьких дітей — гра справила враження. Я достатньо подорожував для того, аби знати, що сміх в усьому світі однаковий, особливо дитячий. Навіть старші жителі острова, що спочатку стояли осторонь з кислими обличчями, почали посміхатися, дивлячись на дурощі червономордого англійця. Артур простягнув стрічечку дівчинці з довгим волоссям, що стояла ближче за інших (їй було років шість, не більше), і вона, отримавши дозвіл від матері, її взяла.

Після цього Артур глянув на мене та надзвичайно м’яким тоном спитав:

— Фрірзе, у тебе є чотки?

А позаду нас, наче два елегантних бездушних звірі з іншої реальності, височіли кораблі. Поки ми дарували місцевим подарунки та намагалися встановити мир, я впізнав у натовпі обличчя чоловіка. У руках він тримав дерев’яну дошку, а сам був мокрий, щойно з води. Я бачив подібні дошки минулого разу, коли був на тихоокеанських островах. На них рибалки виходили в море та їздили хвилями. Мені іноді здавалося, що вони це роблять навіть не для рибальства, а суто для розваги. Щоправда, це не пояснювало, звідки я його знаю. Як це взагалі можливо? Я ж уперше на цьому острові! Довго думати не довелося: це той чоловік, чию хату я відмовився підпалювати. Гарний довговолосий чоловік з великими очима. Але ж то було на Таїті! Звісно, відстань між Таїті та цим островом була не така вже й велика, але не для чоловіка на дерев’яній дошці. Тоді, на Таїті, він увесь був укритий намистом та браслетами — це означало певний соціальний статус. Зараз же його голі руки та груди, вочевидь, означали відсутність такого становища.

Виглядав він точнісінько так само, як і минулого разу, хоча, звісно, чотири роки — не так уже й довго. На його обличчі я побачив палке бажання щось мені повідомити. Я озирнувся довкола, сподіваючись, що його пильна увага спрямована не на мене, а на щось інше. Але ні, він дивився чітко на мене і тільки на мене. Слів його я зрозуміти не міг. Він підняв праву руку, зібрав пальці купкою та вказав на свої груди. Потім кілька разів вдарив себе тим пучечком, і я зрозумів:

Я.

Мені.

Потім вказав на море, на кораблі та кудись за обрій. Опустив голову та з огидою глянув на пісок. З огидою чи, може, зі страхом. Так само він подивився за спину, у бік хлібних дерев та зелених джунглів. А потім знову на море та кораблі. Після кількох циклів я нарешті його зрозумів.

Я почув кроки чобіт по піску — це до мене з однаковими суворими обличчями підійшли капітан Кук та командир Фюрно.

— Файнзе, що тут коїться? — спитав Кук.

— Фрірз, — виправив Фюрно.

Кук труснув головою, наче відігнав настирливу муху.

— Ти тут наче спілкуєшся з оцим… джентльменом? Кажи, що відбувається?

— Спілкуюся, капітане.

— Ну то що?

— Думаю, він хоче поїхати з нами.

Його звали Омаї.

Насправді, коли він трохи вивчив англійську, ми дізналися, що звали його Маї, просто він казав «я Маї» своєю мовою. Але до нього тоді вже встигло причепитися Омаї, а він нікого не виправляв.

Коли ми ставали на якір біля інших островів, він намагався навчити мене стояти на його дошці. Сло́ва «серфінг» тоді ще й близько не існувало, але саме цим він і займався. Омаї міг вічно стояти на тій дошці, незалежно від розмірів хвиль. Я ж падав майже тієї самої миті, коли спинався на ноги, що кожного разу супроводжувалося страшенним реготом з його боку. Тим не менш, я все одно вважаю себе першим в історії європейцем, що займався серфінгом.

Омаї вправно вчився: англійську він опановував з неймовірною швидкістю. Мені дуже подобався цей чоловік, і не в останню чергу тому, що завдяки йому мені вдалося позбавитися нудних обов’язків на палубі. Ми з ним разом влаштовувалися десь у тіні на нижній палубі з горщиком квашеної капусти та вчили іменники і дієслова.

Я трохи розповів йому про Роуз та Маріон, показав свою монетку. Розказав йому, що таке гроші.

Він розповідав мені про світ — такий, яким його бачив він.

У будь-чого — у дерева, у тварини, у людини — була мана. Мана — це особлива сила. Надприродна. Вона може бути як доброю, так і злою, але її треба поважати. Одного разу він вказав на дошки на палубі та спитав, як це зветься. Я подивився, на що саме він показує, та відповів: «Це тінь». Він тоді повідомив мені, що мана живе в тіні й що існує багато правил щодо тіней.