Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 46)
Я думаю, чи знає про неї організація. Чи пробував хтось примусити її замовкнути? Може, Гендріх знає про неї, але не каже мені? Може, її хтось забрав? Інститут у Берліні чи ще хтось?
— Слухайте, Мері, — кажу я, перш ніж піти, — вам треба припинити говорити про минуле, чуєте? Це може бути небезпечним для Маріон, і це абсолютно точно небезпечно для вас. Думайте, згадуйте, але не говоріть. Говорити про ваш вік украй небезпечно.
Вона кривиться від болю, намагаючись змінити позу в кріслі. Спливла хвилина. Вона обдумує мої слова.
— Я кохала колись. Я кохала жінку, кохала до нестями. Розумієш? Ми таємно жили разом, двадцять років. Нам казали, що не можна говорити про наше кохання, бо це небезпечно. Небезпечно кохати.
Я киваю. Це зрозуміло.
— Настав такий час, коли єдиний спосіб почати жити — це говорити правду. Бути тим, ким ти є, — навіть якщо це і небезпечно.
Я беру її руку.
— Ви допомогли мені більше, ніж уявляєте.
До нас підходить медсестра та питає, чи не хочу я чаю. Я відмовляюся. А потім тихо питаю Мері:
— Ви колись чули про організацію «Альбатрос»?
— Ні. Мабуть, не чула.
— Так ось, що я вам хочу сказати: просто будьте обачніші, добре? Не говоріть про все це…
Я кидаю погляд на годинник на стіні: за чверть третя. За три години я маю бути в літаку.
— Поводьтеся обережно, — кажу я.
Вона хитає головою та заплющує очі. Я чую, як вона зітхає — тихіше за подих кота.
— Я надто стара, щоб боятися. І надто стара, щоб брехати, — вона нахиляється, бере свій ціпок та стискає його до білих кісточок, — і ти теж.
Я виходжу і дзвоню Гендріху.
— Томе? Як справи?
— Ти знав, що вона жива?
— Хто?
— Маріон. Маріон. Ти знайшов її? Ти знав, так?
— Томе, заспокойся. Ні, Томе, я не знав. Ти натрапив на слід?
— Вона жива. Вона була в лікарні в Саутоллі, а потім зникла.
— Зникла? Хочеш сказати, що хтось її забрав?
— Я не знаю. Може, вона сама втекла.
— З лікарні?
— Лікарні для божевільних.
Знов той самий листоноша йде тротуаром.
— Я не знаю, де вона. Але я не можу зараз летіти в Австралію, я маю її знайти.
— Якщо її забрали…
— Я не знаю цього напевне.
— Слухай, якщо її забрали, сам ти її не знайдеш. Послухай, я скажу Аґнес, щоб вона розпитала, що там і як у Берліні. Після Австралії це буде її головне завдання. Ми знайдемо її. Якщо її забрали, то зараз вона або у Берліні, або у Пекіні, або у Кремнієвій долині. Сам ти її не знайдеш. Ти жив у Лондоні, але не знайшов її.
— Я не шукав. Тобто я не приділяв цьому уваги.
— Бачиш, не приділяв уваги. Але тепер ми її знайдемо. А в тебе літак.
— Я не можу. Не можу.
— Томе, якщо хочеш її знайти, сконцентруйся. Їдь і приведи до нас свого друга, чуєш? Може, у нього є для нас інформація. Ти ж сам знаєш, як воно. Про альб треба розпитувати самих альб… Давай, сфокусуйся, Томе. Ти ж сам не знаєш, де вона зараз. А де твій друг, ми знаємо. І в Берліні теж знають. Маріон вдавалося вижити чотири сотні років — проживе іще тиждень. Давай, лети у Австралію, а потім — присягаюся тобі — ми разом її знайдемо. У тебе тепер є слід.
Я не можу розказати йому про Мері Пітерс, бо не хочу наражати на небезпеку жінку, яка точно ніколи не погодиться вступити в організацію.
— Я маю її знайти.
— Томе, ми її знайдемо, — я ненавиджу його так само сильно, як і вірю. Я багато разів у ньому сумнівався, але тепер я теж це відчуваю. Я відчуваю кожне слово, яке він вимовляє. — У мене передчуття. Я так багато прожив, що можу відчувати майбутнє. Я знаю, що ми вже поруч, Томе. Ти знов її побачиш. Але зараз, якщо хочеш врятувати свого друга, сідай у літак. Ти потрібен Омаї.
Розмова завершується, і я, як завжди, роблю те, чого хоче Гендріх. Бо він моя єдина надія. Іншої у мене немає.
Я мав підпалити село.
— Підпалюй! — волав Волліс. — Якщо хочеш повернутися додому, підпалюй ту бісову хату, Фрірзе! І решту теж!
Я тримав палаючий смолоскип у руці. Рука вже втомилася від ваги, а все моє тіло — від стояння. Опустити смолоскип було б легко, але я не міг підпалити хату. Я просто стояв там на чорному піску, а мешканець острова стояв навпроти та дивився на мене. Хлопець. Мовчки дивився. І нічого не робив. Просто стояв перед хатою та дивився на мене. Очі у нього були широко розплющені, і я бачив страх та виклик у його погляді. Він мав довге кучеряве волосся по груди, завішані безліччю прикрас, типових для місцевих жителів. Ну руках були кістяні браслети. Я б дав йому років двадцять, але я краще за будь-кого знав, що зовнішність може бути оманлива.
Кілька століть потому я дивився на того самого чоловіка на YouTube, він виходив з океану зі схожим поглядом: виклик та ніяковість.
Я не був святим, розумієте? Я не бачив нічого поганого в тому, щоб поїхати відкривати нові землі для імперії, що постійно розширювалася. Уже тоді я був людиною з іншої епохи. Але все одно не міг підпалити людське житло. І я досі не знаю, чи я підсвідомо впізнав у ньому такого ж, як я сам, чи побачив у його погляді відбиток довгого життя та гріхів. Не знаю чому, але я відступив. Волліс кричав на мене, а я відійшов до вологого піску та кинув смолоскип у хвилі. Потім повернувся до того чоловіка, чию хату мав спалити, дістав пістолет (мені його видав хворий на цингу офіцер перед тим, як відправити на берег) та поклав його на пісок. Не думаю, що хлопець розумів, що таке пістолет та нащо він, але ножа він впізнав. Його я теж опустив долу поруч з пістолетом.
У кишені я мав маленьке дзеркало. Я дістав його та показав чоловікові його власне обличчя — він захоплено роздивлявся своє відображення.
Волліс уже був поруч зі мною:
— Що в біса ти виробляєш, Фрірзе?
Я намагався дивитися на Волліса з такою ж мовчазною гідністю, з якою дивився на мене місцевий.
Мені пощастило, що Фюрно теж був там:
— Якщо ми зруйнуємо їхнє житло, нам ніколи не будуть тут раді. Треба їх підкупити, а не лякати ще дужче. Іноді звіру достатньо просто заревіти.
Волліс буркнув щось у відповідь та повернувся до мене:
— Краще не примушуй мене шкодувати про те, що я узяв тебе на борт.
Усі хати вони все одно спалили. Таким був перший в історії візит європейців на острів, що в майбутньому матиме назву Таїті. А вже за два роки потому під час своєї першої навколосвітньої подорожі капітан Кук зупиниться на цьому острові, щоб разом з астрономом поспостерігати затемнення Сонця Венерою. Саме ця особливість — зручне розташування острова для спостережень — допомогла розвинути наукові знання та вдосконалити метод розрахунку довготи.
Поки село палало, два натуралісти, яким вдалося пережити подорож, разом з художником Джо Веббером пішли вивчати джунглі. У нашому сприйнятті ми не завойовували, ні, ми вивчали.
Тим не менш, ми змогли зробити те, що в епоху великих географічних відкриттів не було такою вже рідкістю — знайшли рай. Знайшли та підпалили.
Аеропорт Дубая світиться наче вдень, хоча зараз і середина ночі. Я блукаю магазинами. Якась продавчиня хоче побризкати мене спреєм після гоління.
— Ні-ні, дякую, — кажу я, але вона не відступає та прискає ароматом під назвою «Sauvage»[134] на паперову смужечку, яку дає мені.
Вона так наполегливо посміхається, що я беру ту смужечку та виходжу з нею з магазину. Запах парфуму наводить на думки про різноманітні рослини, які дали аромати для нього. Про те, які далекі ми стали від природи. Скільки ж треба докласти зусиль, щоб нарешті закрити аромат у пляшці та написати на ній «дикий». Сам аромат не викликає жодних асоціацій. Я продовжую безцільно гуляти та опиняюсь у книжковій крамниці. Більшість книжок тут англійською, але є й арабською.
Хочеться знайти щось почитати, але на перший погляд тут лише ділові книжки. Я проглядаю обкладинки. Ось на одній фото автора — у костюмі та з псевдопрезидентською посмішкою на обличчі. Зуби у нього сніжно-білі. На обкладинці зазначено: Дейв Сандерсон «Багатство у тобі: як приборкати свого внутрішнього мільярдера». Якусь мить я дивлюся на ту обкладинку, наче у трансі. Це зараз модна ідея: начебто внутрішній ти чимось відрізняєшся від зовнішнього себе. Начебто є більш реальна, краща та багатша версія тебе самого, яку ми можемо пізнати тільки за допомогою отакої книги тощо. Ідея в тому, що ми відірвані від власної природи так само, яка ота пляшечка парфумів відірвана від рослин у лісі. Наскільки я розумію, це і є проблема життя у двадцять першому столітті. У більшості з нас уже є абсолютно всі матеріальні речі, які тільки треба, тому робота маркетологів полягає в тому, щоб прив’язати до економіки почуття, щоб примусити нас хотіти того, чого ми ніколи і не хотіли. Нас примушують відчувати себе бідними із зарплатнею у тридцять тисяч фунтів на рік. Відчувати, що мало подорожували, якщо побували лише в десяти країнах. Відчувати себе старими, коли знаходимо першу зморшку. Відчувати негарними без фотошопу та фільтрів для фотографій.
У 1600-му ніхто не хотів приборкати свого внутрішнього мільярдера. Тоді хотіли просто дожити до юнацтва і не підчепити вошей.
Ех.
Мабуть, у мене кепський настрій.
Очі у мене сухі від утоми та від семи годин у літаку. Літати я не люблю, але справа не у страху перед польотами, а в самій концепції: ти сідаєш на літак у аеропорту Гатвік, а вже за кілька годин опиняєшся у зовсім іншій країні з іншою культурою та кліматом… Може, мені це не подобається тому, що я ще пам’ятаю реальні розміри світу? Цього вже ніхто не зрозуміє. Люди давно не відчувають справжньої неосяжності нашої планети та власної незначущості у світі. Коли я вперше обійшов навколо світу, мені знадобився один рік та корабель з цілою командою мужиків, з яких далеко не всі дожили до кінця подорожі. А тепер світ — він просто отут. Увесь. Уже за годину я летітиму в Сідней та буду там уже по обіді. Від цього у мене починається клаустрофобія, бо світ у прямому розумінні цього слова стискається навколо мене, наче повітряна кулька, з якої виходить повітря.