Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 34)
— Я провів вісім років на фермі в Альбукерке в компанії трьох корів та кактусів. Здається, для когось організація працює краще, аніж для інших.
Гендріх похитав головою:
— У мене для тебе лист. Від Реджинальда Фішера. Пам’ятаєш, ти запросив його до нас у Чикаго?
Він простяг мені листа, і я одразу його прочитав. Лист був довгий, але найбільше мені запам’ятався один рядок, майже у кінці: «Я б зрадив Господа та наклав на себе руки, якби ви до мене не приїхали. Зараз я щасливий знати, що я не найбільший дивак з усіх людей, що у мене є родина».
— Ну добре, може, щодо Аризони я і помилився, але ж так не завжди, правильно? На війнах гинуть люди, але це ще не значить, що війни взагалі не потрібні. Томе, у тебе ж наче було піаніно? Ти грав?
— П’ять годин на день.
— То скільки інструментів ти вже опанував?
— Близько тридцяти.
— Вражаюче.
— Та не зовсім. Більшість з них уже застаріла — така музика нікому не потрібна. Гершвіна[100] на лютні не зіграєш.
— Це так, — Гендріх проковтнув останній шматочок риби та підняв на мене серйозний погляд. — Томе, ти вбивця. Без захисту організації ти б наразі опинився у вкрай скрутному становищі. Ми потрібні тобі. Але я не хочу, щоб ти лишався з нами суто з необхідності. Я чую тебе. Я чую. І я ніколи не забуду, скільки життів ти врятував, привівши тих людей до нас. Я братиму твої побажання до уваги. Ми залучимо більше ресурсів до пошуку Маріон. У нас є нові люди. У Лондоні, у Нью-Йорку, у Шотландії, у Відні. Вони візьмуться до роботи, і, звісно ж, я все це фінансуватиму. Я хочу домогти тобі чим тільки зможу. Я хочу, щоб ти добре жив, Томе, і щоб ти знайшов не лише Маріон, а й майбутнє, якого прагнеш…
До ресторану зайшли четверо чоловіків, і їх провели за столик. Одного з них впізнав би будь-хто на планеті: Чарлі Чаплін. Він помітив Лілліан Ґіш та підійшов з нею привітатися. Обличчя його було загалом спокійне, хоча зрідка проскакувала нервова посмішка. Лілліан засміялася з якогось його жарту. Я дихав одним повітрям з Шекспіром — а тепер дихаю одним повітрям з Чапліном. Як я взагалі можу бути не вдячним за це?
— Ми невидимі нитки історії, — мовив Гендріх, ніби читаючи мої думки.
Чаплін помітив наші погляди та трохи підняв уявного капелюха у привітанні.
— Ось бачиш, йому тут подобається. Мабуть, смачний у них суп. То ти вже придумав, що робитимеш зі своїм життям?
Я замислився над кількістю уваги, що оточувала Чапліна. Мабуть, це просто жахливо. А потім, роздумуючи над питанням Гендріха, я побачив піаніста в білому концертному піджаку. Побачив, як він заплющує очі та нота за нотою поринає в музику. І ніхто, окрім мене, його не помічає.
— Ось воно, — вказав я у бік піаніста. — Ось що я хочу робити.
— Чому Ліга Націй не могла просто зупинити Муссоліні й не дати йому наступати на Абіссінію?
Аміна сидить у першому ряду. Серйозна, насуплена, напружена. У руці вона тримає олівець. На ній футболка з написом «Горда сніжинка»[101].
Я розповідаю про причини Другої світової війни та намагаюся захопити не тільки 1939-й, а й усі 1930-ті. Розповідаю, як Італія захопила Абіссінію (тепер Ефіопію) у 1935-му, як прийшов до влади Гітлер у 1933-му, а також про іспанську Громадянську війну та про Велику депресію.
— Вони намагалися, але не надто палко. Запровадили економічні санкції, але не вдалися до жодних активних дій. Річ у тому, що тоді більшість людей просто не розуміла, з чим ми мали справу. Бачте, зараз на кожну подію в історії можна подивитися з двох боків, а тоді — лише з одного. Ніхто ще не знав, до чого призведе фашизм.
Урок ішов непогано, і головний біль не надто мені дошкуляв. Мабуть, допомогло те, що я помирився з Каміллою. А може, те, що я входжу в режим автопілоту та не надто замислююсь над тим, що кажу.
— Новини про Абіссінію стали ключовою точкою. Люди почали усвідомлювати: щось дійсно відбувається. І не тільки в Німеччині, а й в Італії. Щось діється взагалі зі світом. Пам’ятаю, я читав газету того дня, коли Муссоліні оголосив перемогу, і я…
Клятий же дідько!
Я спиняюсь.
Усвідомлюю, що я сказав.
Аміна — розум у неї так само гострий, як і її олівець, — теж це помічає.
— Ви так сказали, наче були там, — зауважує вона.
Кілька учнів кивають.
— Звісно ж, мене там не було, але відчуття таке, наче був. У цьому суть історії: ти наче переселяєшся в ті часи, і вони стають для тебе теперішнім.
У Аміни вкрай здивоване обличчя.
Я продовжую та намагаюся якомога швидше замести сліди. Так, помилка незначна, але раніше я і найдрібніших помилок не припускався.
На перерві я бачу, як у коридорі Камілла з кимось балакає. Вона спирається на учнівський малюнок, що висить на стіні. Вочевидь, щось на тему фавел у Ріо, дуже яскраве, у дусі кінця дев’ятнадцятого століття.
Вона говорить з Мартіном, безнадійним вчителем музики. Мартін одягнений у чорні джинси та чорну футболку. А ще він має бороду та волосся довше, ніж зазвичай носять чоловіки-вчителі. Не знаю, про що вони говорять, але Камілла сміється. Мені чомусь неспокійно. Я проходжу повз них, Мартін помічає мене першим та всміхається так, наче я кумедний.
— Привіт, Тіме. Ти часом не загубився? Тобі давали мапу школи?
— Том, — кажу.
— Що-що?
— Мене звати Том. Не Тім, а Том.
— А, ну тут легко помилитися.
Камілла всміхається мені.
— Як минув урок? — Її очі уважно мене вивчають.
— Нормально.
— Томе, слухайте, ми щочетверга ходимо в «Тренер та коні» випити по скляночці. О сьомій. Я, Мартін, Ішам, Сара — приходьте і ви. Так, Мартіне?
Мартін знизує плечима:
— У нас наче вільний світ. Так, підвалюй.
У мене одна-єдина прийнятна відповідь — ні. Але я дивлюся на Каміллу і мимохіть кажу:
— Так, звісно. «Тренер та коні», о сьомій. Звісно ж, я буду.
Мене кидало з місця на місце, з часу в час, наче стрілу, на яку відмовляється діяти гравітація. Але загалом життя стало кращим на якийсь період.
Плече загоїлося.
Я повернувся до Лондона. Гендріх влаштував мене піаністом у готель. Життя стало прекрасним. Я пив коктейлі, фліртував з елегантними жінками в сукнях, оздоблених бісером, танцював під джаз з гуляками та юними дівчатами. Чудові були часи. Тоді дружба та будь-які почуття захоплювали, наче буря, але швидко згорали в джинових бешкетуваннях. Ревучі двадцяті, так же їх тепер називають? І справді ревучі роки у порівнянні з попередніми. Хоча Лондон і раніше був гомінливим містом — і у «завиваючі» 1630-ті, і у «смішливі» 1750-ті, — але цього разу було інакше. Уперше в Лондоні цілодобово щось десь звучало — і зовсім неприродно. Двигуни машин, мелодії фільмів, радіопередачі та галас людей, що надто бурхливо на все реагували.
То були часи галасу, і музика раптом набула геть іншого сенсу. Музика робила тебе володарем світу. Серед такої какофонії сучасності вміння грати музику, вміння знаходити якийсь сенс у шумі було просто божественним. Ти був творцем. Упорядковувачем. Ти дарував спокій. Я насолоджувався цією роллю. Мене тоді звали Деніел Ханівелл, який згідно з моєю новою біографією народився в Лондоні та з часів Першої світової війни грав для заможних туристів й емігрантів на океанських лайнерах.
Поступово мене захопила меланхолія. Тоді я думав, що це знов повернувся мій особистий сум — відгомін мого кохання до жінки, що давно померла. Та скоріше то був побічний ефект відповідності тій епосі.
Мені захотілося щось робити. Робити не просто для себе, а для людства. Врешті-решт, я був людиною та співчував іншим людям, і не тільки тим, хто був проклятий (чи, може, благословенний) так само, як і я. «Провина часу», як назвала це Аґнес, коли я розповів їй. Взагалі вона багато чого знала і мала безліч історій. Ближче до кінця того восьмирічного періоду вона приїхала побачитися зі мною у Лондон, і з нею було весело.
— Мене охоплює жах, — сказав я їй.
Вона поклала ногу мені на живіт, і ми обоє курили просто в ліжку в моїй квартирі в Мейфері.
— Ти читав містера Фрейда?
— Ні.
— О, тоді і не читай, бо стане гірше. Він пише, що ми себе не контролюємо — усе вирішує підсвідома частина нашої психіки. Єдина істина, на яку можна сподіватися, — це сни. У снах є шанс відшукати самого себе. Фрейд вважає, що більшість людей просто не хоче свободи, бо свобода — це відповідальність, а люди бояться відповідальності.
— Вочевидь, Фрейду не доводиться змінювати свою особистість кожні вісім років.
А потім ми з Аґнес поїхали «на пригоду», як вона це називала, себто на завдання, про яке Гендріх повідомив нам телеграмою. Їхали ми в машині. Місцем призначення був Йоркшир, звичайнісінька сільська місцевість, де розташовувалася похмура готична будівля лікарні для психічно хворих — «Хай Ройдс». Сюди примусово відправили жінку, яка розповіла правду про свою особливість. Ми викрали її з лікарні, де Аґнес довелося приспати носовичком з хлороформом трьох робітників, а потім і саму Флору Браун, що, звичайно ж, страшенно перелякалася двох незнайомців із замотаними шарфами обличчями.
Утекти нам вдалося доволі легко, і з якоїсь причини (сором головного лікаря? байдужість персоналу? байдужість місцевої влади?) про цю подію навіть не написали в газетах. Але навіть якби написали, нам з Аґнес нічого не загрожувало, бо Гендріх про все подбав. Тим не менш, мене вкрай засмучував той факт, що всім було байдуже.
Флора була ще зовсім молода — лише вісімдесят. Виглядала вона на сімнадцять чи вісімнадцять. Знайшли ми її у жахливому стані, і організація дійсно її врятувала, як і багатьох інших. Вона сама була переконана, що втратила здоровий глузд, тому пережила неймовірне полегшення, коли зрозуміла, що цілковито здорова. Разом з Аґнес вона поїхала в Австралію починати нове життя. До чого я веду: організація рятувала людей. Флору Браун, Реджинальда Фішера та багатьох інших. Може, і мене самого. Гендріх був правий: у всього цього був сенс. Може, я і не завжди вірив у нього, але в його роботі я майже ніколи не сумнівався.