Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 36)

Ось у чому його небезпека.

Воно робить тебе людиною.

— Томе? — кличе вона мене з моїх мрій. — Може, хочеш ще випити?

— Ні-ні, дякую, — мені ніяково, наче я розгорнута книга, у якій кожен може побачити мої таємниці. — Мабуть, мені досить на сьогодні.

Ішам дістає свій телефон:

— А хто хоче подивитися знімок? Він у 3D!

— Я! Я хочу! — вигукує Камілла.

У Ішама вагітна дружина, і ми всі схиляємося до його телефона подивитися зображення з ультразвукового обстеження. Пам’ятаю, як у 1950-х сама концепція ультразвуку ще була новиною. Ця картинка навіть сьогодні здається чимось з майбутнього. Хоча дивне це майбутнє, у якому можна побачити тендітне примітивне людське створіння, наче виліплене з глини. Я ніби дивлюся на незакінчену скульптуру, що чекає завершення.

Тут я помічаю, що Камілла дивиться на мій шрам, та мимоволі опускаю рукави.

— Стать нам ще не казали, бо Зої хоче, щоб був сюрприз.

В оці Ішама я помічаю невеличку сльозу.

— А я б сказав, що це хлопчик, — Мартін тицяє в екран.

— Та це ж не пеніс! — вигукує Ішам.

— Та ні, пеніс, — знизує плечима Мартін.

Я дивлюся на те зображення та згадую свої відчуття, коли Роуз сказала, що вагітна. Цікаво, що б сказала Роуз з приводу цих сонограм. І чи хотіла б вона знати стать дитини. Я відхиляюсь на спинку стільця та мовчу. Почуття провини затоплює серце. Провини за те, що я хочу іншу жінку.

Просто сміховинно.

Я знов поринаю у свої думки та забуваю і про головний біль, і про «Тренер та коні». Натомість уявляю, що я у «Кабанячій голові» в Істчепі. Що я можу вийти звідси в ніч та темними вузькими вуличками побігти додому, до Роуз. До Маріон. До самого себе, яким я був багато століть тому.

У 1607-му мені було двадцять шість років.

Звісно, на двадцять шість я не виглядав, хоча порівняно з тим, коли я працював у Бенксайді, я трішечки постаршав. Коли я вперше усвідомив свою «інакшість», то подумав, що моє фізичне тіло назавжди завмерло, але згодом я почав помічати дрібні зміни. Наприклад, волосся. У мене під пахвами, на обличчі та на промежині виросло більше волосся. Голос у мене зламався ще у дванадцять, але з роками він поглибшав. Плечі стали трохи ширші, а руки дужчі. Стало простіше носити воду від колодязя. А ще я навчився контролювати ерекцію. Роуз казала, що обличчя в мене теж стало більше схоже на чоловіче. Коли я почав мужнішати, Роуз запропонувала одружитися. Ми так і зробили — маленьке весілля. Була лише Ґрейс, вона і стала свідком.

Коли Ґрейс виповнилося сімнадцять, вона теж вийшла заміж. У чоловіки вона обрала повну протилежність собі — скромного учня чоботаря з постійно червоними щоками на ім’я Волтер. Тепер вони жили в крихітному будиночку в Степні.

Після весілля ми з Роуз переїхали з очевидної причини: залишатися довго на одному місці було небезпечно. Роуз хотіла виїхати подалі з міста, у село, але я вже знав можливі проблеми життя у селі, тому запропонував протилежне рішення — поїхати у місто, за мури. Так можна буде безпечно розчинитися в натовпі. Зрештою ми зупинилися на Істчепі, і якийсь час життя було просто чудове. Так, нас оточували гнилизна та пацюки, але ми кохали одне одного. Головна наша проблема полягала не в тому, що я не старію, а в тому, що ми з Роуз старіємо не однаково. Їй було двадцять сім, і вона виглядала якраз на свій вік. А я з часом дедалі більше скидався на її сина, аніж на чоловіка.

Людям я казав, що мені вісімнадцять, бо саме стільки мені можна було тоді дати. Заробляв я грою у «Кабанячій голові». Коли Роуз сказала мені, що у неї не йде кров і що вона думає, ніби вагітна, я вже почав відчувати, що наражаю її на небезпеку своєю присутністю. Так і було. Я не знав тоді, радіти цій новині чи плакати. Вона була вагітна, а у нас ледь вистачало грошей, щоб прогодуватися самим, не кажучи вже про третього.

Звісно ж, були й інші страхи. Я хвилювався, що з Роуз щось станеться, бо тоді ніхто не дивувався новинам про жінку, яка померла під час пологів. І я молився Богові, щоб він захистив її.

Уперше в житті нічого страшного не сталося. У нас народилася дочка, і ми назвали її Маріон. Я гойдав її, загорнуту в пелюшки, на руках та співав їй французьких пісень, і загалом усе було непогано.

Я одразу її полюбив. Нічого дивного, багато батьків люблять своїх дітей від народження, але я підкреслюю це, бо вважаю ту любов неймовірною річчю. Де була та любов раніше? Звідки вона узялася? Хіба могла вона в одну мить з’явитися нізвідки — неосяжна та всеохопна? Мабуть, це і є одне з див людської природи.

Вона була крихітна. І хоча діточки часто народжуються крихітними, тоді це могло спричинити проблеми.

— Томе, як думаєш, вона протримається? — питала Роуз, коли ми стояли над її колискою та слухали її подих. — Господь не забере її у нас, правда?

— Звісно ж, ні! Вона здорова, як гусак! — відповідав я.

Роуз переслідували спогади про Нета і Роуленда, її померлих братів, тому щоразу, як Маріон кашляла чи видавала звук, схожий на кашель, Роуз ставала сірою, як стіна, та бурмотіла:

— У Роуленда так само починалося…

Ночами вона дивилася на зорі, бо була переконана, що там написані наші долі, хоч і не уявляла як.

Усі ці тривоги погано вплинули на Роуз. Вона стала тиха та сумна, зблідла та схудла, постійно звинувачувала себе в тому, що вона погана мати, хоча, звісно ж, було не так. Зараз я розумію, що, можливо, це була післяпологова депресія. Вставала вона завжди вдосвіта та почала молитися ще більше, ніж раніше. Молилася навіть коли тримала Маріон. Їла мало — може, кілька ложок на день перехоплювала. Маріон тепер забирала увесь її час, бо працювати вона кинула, і гадаю, їй не вистачало компанії та веселощів життя до народження дитини. Тоді я почав заохочувати Ґрейс частіше до нас приходити, і вона нерідко забігала з дитячим одягом, заспокійливими ліками з аптеки та своїм простим гумором.

Сусіди у нас були дуже милі, Єзекіл та Хольвіс з п’ятьма дітьми (це ті, що вижили). Хольвіс уже було під п’ятдесят, вона валяла вовну на водяному млині та мала безліч порад з виховання дітей. Іноді дещо незвичних: відчиняйте вікна, щоб прогнати злих духів; не купайте; капайте крапельку грудного молока з трояндовою водою на чоло дитинки, щоб краще спала. Та Роуз переживала через кожен дріб’язок, який міг хоч якось зашкодити маленькій (а вона в очах Роуз завжди була маленькою) Маріон:

— Кидай це, Томе! — сердилася вона на мене, коли я чухав голову. І на себе за це теж сердилася. — Це брудна звичка, Маріон може захворіти через це!

— Я більш ніж переконаний, що ні.

— Припини це, Томе. Ти маєш припинити. І не відригуй біля неї.

— Та я наче і не відригував.

— І витирай рота після елю. І приходь тихіше, коли пізно повертаєшся, бо ти постійно її будиш.

— Пробач.

Іноді, коли Маріон спала, Роуз раптом без причини починала плакати та просила її обійняти, що я і робив. Сльози нерідко мене зустрічали на порозі вечорами.

Якщо чесно, не знаю, чому я так довго про це говорю, бо за кілька місяців усе минулося, і наприкінці літа Роуз знову стала собою. Мабуть, я знов та знов усе це розповідаю, бо частково відчуваю свою провину. Десь у глибині душі я знаю, що аж ніяк не полегшував їй життя. З нас двох саме Роуз була сильною, вона виявляла ініціативу та брала все у свої руки. Це вона завжди знала, як краще для нас обох. І мабуть, саме ця її внутрішня сила дозволила їй вийти за мене, навіть попри все, що вона знала.

Проте її сумніви нікуди не поділися. Навіть якщо Маріон вижила немовлям і припустити, що вона переживе дитинство, що буде далі? Як їй жити, коли вона виглядатиме старшою за свого батька? І питання ці множилися, наче скажені кролі.

У мене теж з’явився новий привід для хвилювань: якщо Роуз боялася, що Маріон помре, то я почав боятися, що вона житиме. Тобто, що вона буде як я, а не як усі нормальні люди. Що вона доживе до тринадцяти та перестане старшати. Я хвилювався, що Маріон зіткнеться з тими ж проблемами, що і я, а може, й гіршими, бо саме жінок топили в річках задля того, щоб довести їх невинність.

Я не спав ночами та все більше пив. Постійно думав про Меннінґа (а він і досі був живий десь у Лондоні). Ми з ним після того більше не зустрічалися, але я часто відчував, що він десь поруч. Мені здавалося, що я маю чуття, коли він близько, і що його зле єство ховається в тінях, стічних ямах та в церковному годиннику з єдиною стрілкою.

Усюди були забобони. Теоретично людське життя сприймається як крива розвитку, спрямована у бік знань, просвіти та толерантності, але в житті я такого не зустрічав. Ні у наші часи, ні в минулому. Прихід короля Якова на трон дав новий поштовх розвитку забобонності. Він не тільки написав «Демонологію», а й дав указівку пуританським перекладачам оновити Біблію, і новий переклад посилив нетерпимість людей. Той період історії наочно вчить нас, що нетерпимість та забобони можуть будь-якої миті прокинутися чи не в кожній людині. І те, що починається як сумніви в думках, швидко переростає в реальні дії.

Так наші страхи постійно міцнішали. Одного вечора в «Кабанячій голові» почалася бійка: гурт чоловіків раптом звинуватив одного з них у дияволопоклонництві. А ще я якось говорив з м’ясником, який відмовився купляти свиней у одного фермера, бо вважав, що його свині — «темні духи» і що, якщо їстимеш їх м’ясо, занапастиш свою душу. Ніяких доказів він не мав, але вірив у це так палко, що нагадав мені про випадок відьомського суду над свинею в Саффолку. Ту свиню спалили на вогні, бо визнали її демоном.