Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 37)
Ми так і не пішли у «Глобус» подивитися «Макбет»[104] з очевидних причин. Нічого дивного, що ця п’єса про політику та надприродне зло стала найбільш популярною розвагою того часу. Я зараз іноді думаю, чи поставився б до мене Шекспір так само лагідно пізніше? І чи вважав він у своєму новому оточенні, що смерть Генрі Геммінґса була виправдана?
Були і більш реальні страхи. У кінці нашої вулиці жив добре одягнений чоловік, який полюбляв уголос та доволі емоційно читати діалоги з «Демонології» та уривки з Біблії короля Якова. Коли Маріон виповнилося чотири, навіть наші добрі сусіди Єзекіл та Хольвіс почали кидати на мене дивні погляди: певно, почали помічати, що я не старію, чи різниця між мною та Роуз стала надто помітною. Тоді вона здавалася вже на добрий десяток років старшою за мене.
Меннінґа я не зустрічав, але ім’я його чути доводилося. Якось просто на вулиці до мене підійшла жінка, якої я раніше не бачив, і тицьнула мене пальцем у груди:
— Містер Меннінґ про тебе розповідав! Він усім про тебе розповідає! Кажуть, у тебе є дитина — її треба було задушити ще немовлям!
А іншого разу вона перестріла Роуз із Маріон самих та плюнула в неї за те, що вона живе з «відьмаком».
Маріон уже була достатньо доросла, щоб усе розуміти. Вона росла розумною дівчинкою, але часто сумувала. Після того випадку вона довго плакала і нерідко надовго замовкала, коли чула, як ми з Роуз говоримо про наші хвилювання.
Заради Маріон ми повільно почали змінювати наш спосіб життя. Перше, що ми зробили, — перестали виходити з дому вдвох. Друге — почали уривати всі питання, коли їх намагалися ставити. Це трохи допомагало.
До школи Маріон не ходила, бо її соціальний статус був недостатньо високий. Тим не менш ми вивчили її читати, щоб вона мала можливість розвиватися та іноді ховатися десь у своїх думках. У ті часи мало хто вмів читати, але я вмів, бо мене вчила мати (хоча і французькою), тому я не бачив нічого дивного в тому, щоб навчити і свою дочку. Їй сподобалося читати, і вона швидко зацікавилася, хоча у нас було лише дві книги. У шість років вона вже могла читати «Королеву фей» Едмунда Спенсера[105], а у вісім запросто цитувала Мішеля де Монтеня[106] (у мене були переклади його робіт англійською; я колись купив цю книгу на ярмарку, який щосереди відбувався в Саутворку, — вона коштувала лише два пенси, бо була пошкоджена). Бувало, Маріон бачить, як її мати торкається моєї руки та каже: «Якщо і є така річ, як хороший шлюб, то це лише тому, що він більше схожий на дружбу, аніж на кохання». А як спитаєш її, чому вона така сумна, то почуєш: «Моє життя — вир страшенних нещасть, більшість з яких так і не сталася».
— Це що, Монтень? — питаєш.
А вона ледь помітно киває:
— «Я цитую думки інших для того, щоб краще виразити власні», — знов цитата.
А потім вона прочитала щось іще.
Іноді вранці вона ходила гуляти сама. Я тоді сидів удома та вчив нову пісню, «Я бачив, як моя дівчина плаче» Джона Доуленда, а тут вона повертається з дивним виразом обличчя, наче її хтось ляснув по щоці.
— Що сталося, сонечко?
Їй перехопило подих, і вона мовчки насуплено на мене дивилася. Дітям її віку не пристали такі серйозні погляди. А потім мовила:
— Тату, ти диявол?
— Та хіба що вранці! — розсміявся я.
Але її це не розвеселило, тому я вирішив пояснити:
— Ні, Маріон. А чому ти питаєш?
І тут вона показала мені. Виявляється, на наших дверях хтось надряпав: «Тут живе диявол». Я страшенно перелякався, а ще більше від того, що це бачила Маріон.
Коли це побачила Роуз, вона тієї ж миті оголосила:
— Ми маємо їхати з Лондона.
— Але куди ж ми поїдемо?
Для Роуз це вже була другорядна проблема:
— Нам треба почати все спочатку.
— Що почати?
— І в інших місцях людям подобається музика, — кивнула вона на лютню.
Я наче вперше глянув на свій інструмент, на маленькі дірочки між розкішними дерев’яними прикрасами. Здавалося, там є інший світ, світ глибоко усередині лютні. Світ, де крихітні ми могли б жити невидимими для інших людей.
Я приніс свою лютню на урок у дев’ятий клас. Я спираюся на стіл та тримаю її в руках.
— Цю лютню виготовили вручну у Франції понад чотириста років тому. Бачте, вона прикрашена вишуканіше, аніж англійські лютні тих часів.
— Це що, стародавня гітара? — питає Даніель.
— Технічно лютня — це не гітара. Звісно ж, вони сестри, але у лютні більш легке звучання. Дивіться, вона зроблена у формі сльози. І вона глибша за гітару. Погляньте ось ззаду на деку. А струни виготовлені з кишок вівці — вони дуже точно звучать.
Обличчя Даніель кривиться.
— Колись це був крутий інструмент. Синтезатор чи електрогітара свого часу. Навіть у королеви була лютня. Тим не менш, грати на публіці було соромно, і це робили тільки нижчі прошарки суспільства.
Я видаю кілька нот — перші акорди «Течуть мої сльози»[107]. Враження це не спричиняє.
— Колись давно це був хіт.
— У вісімдесятих? — питає Маркус, хлопчина з золотим годинником та складною стрижкою, що сидить коло Антона.
— Трохи раніше.
Тут я дещо згадую.
Починаю грати акорд — мі мінор, — награю його кілька разів та переходжу на ля мінор.
— О, я знаю цю пісню! — вигукує Даніель. — Моя мама її любить!
Антон всміхається і теж киває. А потім я починаю наспівувати слова пісні «Billie Jean», тільки у мене виходить смішним фальцетом. Усі сміються, а дехто навіть підспівує.
У коридорі якраз проходить Камілла з сьомим класом. Вони прямують на ігровий майданчик на урок французької. Вона чує шум з класу, спиняється коло дверей та трішки прочиняє їх, щоб краще чути. Я бачу, як вона ритмічно плескає в долоні, заплющує очі та підспівує приспів.
А потім вона відкриває очі та зустрічає мій погляд. Я страшенно щасливий, і сам боюся цього щастя. У коридорі з’являється Дафна, тому я припиняю грати — діти видають розчарований стогін.
— Ні-ні, не спиняйтеся, — каже Дафна. — У житті завжди є час для Майкла Джексона на лютні. Обожнюю цю пісню.
— І я, — каже Камілла.
Я це знаю.
Кентербері було одним з міст, де оселилося багато французьких гугенотів — таких, як ми з мамою. Герцог Рошфорський і нам радив оселитися або у Лондоні, або у Кентербері, бо «Кентербері — місто Господа», і воно радо зустрічало біженців. На жаль, моя мати проігнорувала ту пораду та натомість знайшла прихисток у Саффолку, сплутавши спокій з безпекою. Фатальна, як виявилося, помилка. А я вирішив нарешті скористатися порадою.
Так ми переїхали до Кентербері.
Нам навіть удалося знайти ферму з будинком за меншу платню, аніж у Лондоні. Кафедральний собор та чисте повітря містечка вражали, а ось усе інше стало проблемою. Особливо робота.
У Кентербері ніхто не платив музикантам у шинках, і театру тут не було. Я знов почав грати на вулицях, та слухачі у мене були тільки тоді, коли на ринковій площі когось вішали на шибениці. За два тижні у нас почались проблеми з грошима, і Роуз із Маріон (їй було вже дев’ять) почали продавати квіти.
Маріон була просто диво, а не дитина. Мала хист до музики, постійно цитувала свого Монтеня та просто миттєво схопила французьку — я лише трохи з нею говорив цією мовою. Щоправда, Роуз сумнівалася, чи варто усе це робити, наче освіта могла ще більше відокремити доньку від решти людей. Вона полюбляла зрідка ходити колами по кімнаті, заглиблена в думки, та мугикати пісеньки чи клацати язиком. Здавалося, вона десь у іншому світі, особливо коли довго сиділа біля вікна та роздивлялася вулицю. На її обличчі іноді з’являлося занепокоєння, та вона ніколи не казала мені про його причину. Чутливістю та музичністю вона була схожа на свою бабусю. Дитина-загадка. Грати вона більше полюбляла на сопілці (я купив їй олов’яну сопілочку на ринку за два пенси), аніж на лютні, бо «музика, яку творить подих, краща за ту, що творять пальці».
Вона полюбляла ходити вулицями та грати на своїй сопілці. Мені запам’ятався один суботній ранок: яскраве сонце затоплювало світ, і ми з Маріон пішли в місто до чоботаря, щоб полагодити черевики Роуз. Поки я говорив з майстром, Маріон стояла на розі неподалік та награвала на сопілці «Під деревом зеленим», а за мить вона забігла всередину з блискучим срібним пенні в руці. На обличчі її була широка щаслива посмішка. Я ніколи не бачив її такою радісною.
— Дивись, що дала мені леді! Я збережу цю монетку і вона принесе щастя! Ось побачиш, тату!
Щастя довго не протрималося.
Наступного дня ми всі разом йшли до церкви, коли раптом юрба хлопчаків на вулиці почала нас висміювати. Сміялися вони з того, що ми з Роуз трималися за руки, тому я одразу її відпустив. Стало ніяково через власний же сором. А потім власник ферми, старий буркотун містер Флінт, почав ставити питання — і ставив їх щоразу, як приходив за платнею:
— Ти її син чи як?
— І що, дівча говорить французькою?
Далі ставало тільки гірше і гірше. Почали ширитися плітки, чутки та криві погляди у наш бік. Здавалося, навіть шпаки про нас пліткують. У церкву ми ходити перестали, аби зайвий раз не потрапляти на очі, але це породило тільки більше підозрілих поглядів. Слів на наших дверях більше не писали, та натомість вирізали на дереві біля будинку кола, що перетиналися, щоб відігнати злих духів, яких ми уособлювали в очах людей.
Одного разу на ринку до Маріон підійшов чоловік, що називав себе мисливцем на відьом, та сказав їй, що вона дочка відьми, яка задля своєї втіхи тримає свого чоловіка вічно молодим. І додав: якщо Маріон відьомський виродок, отже, вона демон.