Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 33)

Еф. Де. — «Фелпс Додж», найбільша видобувальна компанія в місті, як мені заздалегідь повідомили.

— Ми навіть допомагали розслідувати справу про депортацію в Бісбі. Чув про таке?

Про це я дещо чув. У 1919-му сотні страйкарів скрутили та вивезли з міста.

— Тому приходити сюди та робити нам якісь пропозиції від якоїсь там організації марно. Коли ми востаннє працювали з якоюсь організацією, то разом позбулися всіх мексиканців — і за офіційним дозволом від шерифа, зауваж-но… А тобі, схоже, дійсно спекотно, і ти надто хвилюєшся. Ходімо прогуляємося та провітримо твою біляву голову.

На вулиці вже було темно. По-пустельному темно. У повітрі оприявнювалась прохолода, але мені все одно було спекотно та викручувало все тіло. Горло пересохло від віскі — сухо, як у могилі, що я її копав собі протягом останньої години.

Кулі — це не інфекція. Не чума і не одне з тих сотень захворювань, від яких чудово захищає імунітет альби. Проти кулі імунітету немає. А помирати я не хотів, бо будь-що мав жити заради Маріон. Гендріх переконував, що ми наближаємося до того, щоб знайти її.

Увесь час, поки я копав, на мене дивився щонайменше один револьвер. З моменту виходу з будинку ситуація не змінилася ані на йоту. І їхні американські седлбреди[99] так само жували траву та форкали одне до одного.

— Так, — мовив Джо, коли я виліз із ями, міцно тримаючи лопату в руках та вдаючи, що я на неї спираюся, — гроші ми ховати не збираємося, тому вивертай кишені та поскладай усе, шо маєш, на землю отуто.

Це був мій момент. Єдина можливість. Я кинув здивований погляд у бік коней — і чолов’яги інстинктивно зробили те саме. Поки злий погляд Джо повертався назад до мене, йому назустріч уже летіла лопата. Від удару він майже непритомний бухнувся горілиць та випустив пістолет. Той впав у пилюку.

— Убий, — пробурмотів Джо.

Луїс, на якого я поставив як на більш боязкого та повільного, забарився з пострілом. Я вже нахилився по револьвер Джо, коли він нарешті натиснув на гачок. Спину угорі прошило болем, а звук пострілу луною прокотився пустелею. Тим не менш, у мене вже був пістолет Джо та одна здорова рука, тож я миттєво повернувся та поцілив Луїса в шию. Мій наступний постріл влучив у порожнечу, бо Луїс упав долу. Після цього я випустив кілька куль у Джо, аж поки не побачив, як у темряві блиснула його кров. Не знаю, як мені це вдалося, але я перекотив їх обох у ту яму, що викопав, та засипав землею. Одного з коней я ляснув по спині, і він зірвався в темряву. На другого я з неймовірними зусиллями заліз сам.

Такого болю я не знав ще ніколи в житті, але треба було їхати. Я подолав пустелю, сухі пагорби та гори, потім великий кар’єр, який мій мозок поміж маренням побачив, як темряву смерті, що кличе до річки Стікс. Я щосили опирався маренню, а кінь піді мною ступав уперед. Нарешті у вранішньо-кривавому світлі я доїхав до Тусона, де в забігайлівці «Аризона» Аґнес залила мою рану алкоголем та витягла з мене кулю, поки я крізь зуби волав у мокрий рушник.

Рана від кулі поступово загоювалася, але плече все одно боліло. Я сидів у ресторані готелю «Гарден Корт Апартментс» на бульварі Голлівуд в оточенні мармурового громаддя. Неподалік від мене сиділа розкішна жінка з темними губами та блідою шкірою і розмовляла з двома чоловіками у ділових костюмах. Це була Лілліан Ґіш, кінозірка. Я впізнав її за фільмом «Сироти бурі», який було знято про часи Французької революції.

Кілька митей я, геть заворожений, не міг відвести від неї очей. В Альбукерке, де я провів останні вісім років, я став поціновувачем кінематографу. Мені вкрай подобалося оце відчуття, що можна сидіти в темряві на самоті та забувати, хто ти є, відчувати лише те, що вкладають у фільм його творці.

— Вони всі тут бувають, — пошепки розповідав Гендріх, насолоджуючись палтусом у соусі з креветок. — Ґлорія Свенсон, Фербенкс, Товстун Арбакл, Валентіно. Минулого тижня тут був Чаплін. Сидів за оцим столом на твоєму місці. Він замовляв суп. Уявляєш, лише суп. Більше нічого.

Гендріх всміхнувся, але раптом мені обридли оті його посмішки.

— Томе, що таке? Яловичина не смакує? Мабуть, трохи пересмажена.

— Ні, яловичина чудова.

— Виходить, це через оті події в Аризоні?

Я мало не розсміявся:

— Ну звісно! Мені довелося вбити двох людей.

— Ану тихо. Не думаю, що міс Ґіш хоче таке чути. Дотримуйся правил, будь ласка.

— То, може, не говоритимемо про це в ресторані? Я думав, ти живеш тут нагорі.

Його це спантеличило.

— Мені подобається тут. Завжди повно людей. Хіба ти не любиш бути серед людей?

— Я б тобі розповів, чого я не люблю.

— Ну то прошу тебе, — він провів у повітрі рукою, наче запрошував мене кудись. — Розкажи мені, що тобі не подобається. Якщо тобі кортить.

Я нахилився ближче до нього та пошепки почав:

— Мені не подобається тікати з місця вбивства верхи з кулею в спині. З кулею. А ще… ще я не хотів того робити. Я не хотів їх убивати.

Він філософськи зітхнув.

— Як там казав доктор Джонсон? Той, хто опускається до рівня тварини, звільняється від людського болю. Знаєш, що я думаю? Я думаю, ти на шляху до того, щоб знайти самого себе. Ти загубився. Ти не знав, хто ти є і ким ти був. У тебе не було жодної мети. Ти жив у злиднях, вештався світом, намагаючись знайти у собі хоч якісь почуття. А тепер поглянь на себе: у тебе є мета, — він зробив коротку паузу. — Просто божественний соус.

До нас підійшов офіціант та долив вина. Ми заходилися знищувати їжу, поки він не відійшов достатньо далеко. Зазвучало піаніно. Деякі гості відхилилися на спинки стільців, щоб роздивитися музиканта.

— Я просто хочу, щоб ти зрозумів: мені це не подобається. Ті чоловіки ніколи в житті не долучилися б до організації. І ти мав би це знати. Мав би мені про це сказати, Гендріху.

— Будь ласка, називай мене Сесіл. Мене тут усі знають під цим ім’ям. Згідно з моєю теперішньою легендою я заробив грошей у Сан-Франциско на будівництві — брав участь у перебудові міста після землетрусу. Хіба я не схожий на Сесіла? Називай мене Сесілом. Усі вони думають, що я Сесіл Б. Деміль та можу зробити зірку з будь-кого. Хоч трохи розважуся…

Я кинув його слухати та поринув у свої думки.

— Мені подобається це місто. Зараз усі сюди приїздять. Усі молоденькі дівчата з ферм у Південній Дакоті, Оклахомі чи Європі. Думаю, це місто завжди таким було. У льодовиковий період сюди, мабуть, приходили тварини та застрягали в смоляних ямах, що скидалися на сяйливі озера. А запах їх м’яса, у свою чергу, приваблював сюди інших тварин, які теж застрягали у смолі. А я думаю, що належу до безпечних хижаків. Уяви-но собі, вони думають, що мені сімдесят вісім! А у свої сімдесят вісім я ще вештався у Фландрії та не давав спокою жодній жінці! Ніхто вже і не підрахує, скільки разів я пропонував руку та серце! Я був просто Валентіно долин!

Я зробив великий ковток вина:

— Гендріху, я не можу цього робити.

— Сесіл.

— Мені шкода, що я пішов до доктора Хатчінсона. Правда. Але я хочу своє життя назад. Я хочу знов стати собою.

— Боюся, це, як зараз кажуть, неможливо. Час біжить уперед. Так, у нас з тобою часу досхочу, але навіть ми не можемо повернути його назад, не можемо спинити. Це вулиця з одностороннім рухом — усе як у поденьок. Ти не можеш просто взяти і відірватися від організації. Так само як не можеш взяти і не народитися. Ти ж це розумієш, Томе? А як щодо твоєї дочки? Ми знайдемо її, це точно.

— Але ще не знайшли.

— Так, ще не знайшли. Але я відчуваю, що знайдемо. Я відчуваю, вона десь поруч.

Я нічого не відповів. Так, я сердився, але насправді ж це був лише прояв страху. З гнівом так часто трапляється. Організація, по суті, була нічим, оскільки не мала жодної фізичної присутності в реальному світі, не мала величної будівлі у центрі вируючого міста абощо. Організація — це Гендріх та люди, які повірили йому. Гендріх та його «схильність», але і цього було достатньо. Можливо, саме це і допомогло йому вкотре мене переконати. І справа не лише в словах — думаю, він міг дійсно відчувати присутність Маріон.

Але тут постало питання:

— З усією отою схильністю чого ж ти не відчув, що вони можуть мене вбити?

— Але ж не вбили. Якби вбили — так, це була б жахлива помилка з мого боку. Проте той факт, що ти залишився живий, лише доводить, що я мав рацію. Усі ми вміємо виживати, але ти… у тобі є щось особливе. Прагнення жити. У твоєму віці більшість думає, що життя вже позаду. А я в тобі бачу жагу до майбутнього. Так, ти хочеш знайти дочку, але є ще щось. Щось, чого я не можу осягнути.

— Та що це за життя, коли треба кожні вісім років змінювати свою особистість?

— Тобі і раніше доводилося це робити, яка різниця?

— Тоді я міг сам вирішувати. То було моє життя.

Він похитав головою та сумно всміхнувся.

— Ні, то не життя. Ти не жив, а переховувався від життя. Я навіть наважуся сказати, переховувався від самого себе.

— А хіба організація не для цього існує? Щоб переховуватися?

— Ні-ні-ні. Ти все неправильно зрозумів. Поглянь-но на нас. Ми сидимо в найвідомішому ресторані у залитому сонячним світлом місті, яке кожен прагне відвідати. Ми не переховуємося. Ми не запхалися в кузню у богом забутому Сент-Олбансі. Мета організації полягає в тому, щоб створити структуру, систему, яка дозволить покращити наші життя. Ти час від часу виконуєш моє прохання — запрошуєш в організацію іншу людину — і отримуєш чудове життя. Таким чином ти мені за це віддячуєш.