Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 56)
– Слухай!
Він прислухався, але нічого не почув, крім як слабкого сухого шурхоту вітру в гіллі.
– Нічого не чути, – сказав він.
– Правильно, – відповіла вона. – Бо там нíчого слухати! Нíчого! Ось що я терпіти тут не можу. Я не можу терпіти порожнечу!
– Я тут, мамо, – мовив він. – Якщо я тут, то це не порожнеча, правда?
Вона всміхнулася йому, і на якусь мить він майже подумав, що вона скаже: «Ні, ти маєш слушність, звісно, ти маєш слушність». Але натомість вона сказала:
– Поворуши мізками.
У вівторок зранку він мав зустрітися з містером Гарді о дев’ятій годині, тож запізнився на ферму. Коли він прийшов, Джейк і Картер були на подвір’ї, стояли поруч Джейкової машини. Верх її кузова був піднятий, і Картер заліз у нього мало не з головою. Джейк мав такий вигляд, який був у нього завжди, коли мав справу з Картером – напівзнуджений, напівздивований. Однак йому подобалося те, що Картер так сильно захоплювався його машиною, це було видно. А щодо Картера, то він цими днями дуже змінився. Як наче все своє життя чекав на появу когось, із ким можна було б поговорити про машини. Або, може, просто когось, із ким можна було б поговорити, крапка.
– То що, які новини? – запитав Джейк, коли Ієн зліз із велосипеда. – Чув, тебе викликали в школу.
– Та просто папери заповнити, – відповів Ієн. – Нічого важливого.
Він іще досі не відійшов від розмови з містером Гарді й був не налаштований на порожні балачки. Гарді усміхнувся своєю усмішечкою «я-так-і-знав», коли Ієн сказав йому, чим врешті вирішив займатися, і, хоч Ієн і знав, що так буде, його це неймовірно роздратувало. Коли він вийшов, Піт чекав у коридорі, але Гарді покликав його відразу, тож у них не було часу поговорити. Враховуючи те, як вони попереднього вечора попрощалися, може, це було й добре.
– А що ця штука робить? – запитав Картер з-під кришки. Джейк пішов глянути, тож Ієн врятувався від подальших розпитувань. Він пішов у стайню й запряг Роберта й Едварда, а коли вийшов, ведучи коней, машина саме виїжджала на дорогу з Джейком на пасажирському сидінні, а Картером за кермом.
Ієн повів коней у поле. Вони саме збирали врожай вівса; Артур рано його скосив і залишив зерно дозрівати в копицях. Робота була важка, і під полудень і вони, й коні потребували відпочинку. Вони розпрягли коней і залишили їх скубти довгу траву скраю поля, а самі пішли на ферму обідати.
Коли прийшли, Джейкова машина саме заїжджала на подвір’я, Картер і далі сидів за кермом, його обличчя червоніло рум’янцем і щастям.
– Ми розігналися до ста десяти! – сказав він, вийшовши. Він звертався до всіх присутніх. – Боже, ви б нас бачили! Вона літає, наче ракета! – Джейк толерантно всміхнувся.
Вони всі обмилися біля помпи, пішли на кухню, сіли й зачекали, доки Лора подасть обід, що вона й зробила. Картер і далі торохтів про машину, ставлячи Джейкові нескінченні питання: «А якби дорога була асфальтна, за скільки вона розігналася б від нуля до шістдесяти? А якщо на схилі? Наприклад, якщо на асфальті й на схилі, за скільки вона розігналася б?». Джулі й Марч сварилися, як завжди, коли сиділи за столом. Артур мовчки закидав у себе обід. Лора намагалася допомогти батькові донести їжу з тарілки до рота, не виливши всього на себе.
Ієн майже не звертав уваги ні на кого з них. Йому в голову залітали різні випадкові думки. Він думав про те, що коли дійде до тієї стадії, що його доведеться годувати, застрелиться, а також що Джейк навдивовижу терплячий до Картера, враховуючи, що він загалом не з терплячих, і що минулого вечора йому знадобилася майже година, щоб переконати батька, що він збирається вивчати медицину не тільки чи навіть почасти тому, що вважав, що це його порадує. Він думав про Пітове рішення, питаючи себе, чому від нього почувався зрадженим і чи просто хотів, щоб Піт ухвалив таке саме рішення, як і він; про своє власне рішення, питаючи себе, чи він справді його ухвалив, чи все вирішується за людину в момент її зачаття й нічого з цим уже не можна вдіяти. А також про те, що відколи мамині листи перестали надходити, вона почала йому снитися, і сни були гірші за листи, бо їх не можна викинути непрочитаними. Болюча злість, що лишилася від попереднього сну, й далі лежала у нього в животі. Він знав, що це нераціонально – засмучуватися через те, що хтось сказав уві сні, але факт полягав у тому, що хоч вона ніколи цього не казала, суть була правильна – вони з батьком не важили для неї достатньо, коли порівняти їх із «порожнечею», яку вона так ненавиділа. Маючи вибір між ними та якимсь інакшим життям, вона вибрала якесь інакше життя.
Він думав про все це, коли раптом Джулі взяла перерву у знущаннях з Марча і сказала голосно:
– Мамо, в тебе весь час щось падає з рук.
Ієн глянув на Лору. Вона піднімала сервірувальну ложку з підлоги, й коли підвелася, її обличчя паленіло. Він бачив, як вона глянула на Джейка – на одну мить, а тоді відвела очі. Ієн теж на нього глянув і побачив, що він за нею спостерігає. Саме тоді він згадав, що побачив у п’ятницю вночі. Дотепер він зовсім про все це забув.
– Я знаю, – відповіла Лора. – Щось я сьогодні незграбна.
– Напевно, над чимось замислена, – сказав Джейк.
Вона коротко засміялася, не дивлячись на нього.
– Ні, – мовила вона. – Ні, не замислена. Просто незграбна. – Вона віднесла ложку до зливальниці й помила під краном.
Може, якби тінь того сну й досі над ним не висіла, Ієн нічого б про це не подумав. А так, одначе, шепіт підозри залунав у його голові, саме достатньо гучний, щоб примусити його замислитися, чи не можна те, що він бачив, витлумачити якось інакше. Від Джейка цілком можна чогось такого очікувати, але від Лори? Ні. Він відштовхнув цю думку, і звичний плин обіднього часу підхопив її і відніс геть.
Згодом, згадуючи події того пообіддя, йому здалося, що була в них якась невідворотність, так, наче доля влаштувала кілька тривіальних маленьких інцидентів – низку епізодів, ніби як сходинок – без кожного з яких усе склалося б інакше. Наприклад, після обіду, коли вони з Артуром повсідалися в крісла переварювати з’їдене, з подвір’я прийшов Марч. Це була перша сходинка. Діти мали б не плутатися під ногами, доки чоловіки відпочивали, але Лора вийшла надвір зняти прання (тож, може,
– Здається, він небезпечний, – сказав Ієн, нахмурюючись при вигляді різака. – Дай я на нього гляну. – Марч вручив йому свою знахідку. Різак був старий і ржавий, але й досі досить гострий, щоб його не варто було давати ще навіть не чотирирічному хлопчикові. – Де ти його знайшов? – запитав Ієн. Інструментів ніхто й ніколи не залишав без нагляду. Він глянув на Артура дізнатися, якої той був про все це думки, але Артурові очі були заплющені, рот роззявлений і слабке хропіння долинало з кожним віддихом. Він нарешті як слід відпочивав після обіду, як робив до приїзду Джейка, що, підозрював Ієн, мало стосунок до того факту, що Джейк, замість приєднатися до них, після обіду пішов надвір.
– Я копав ямку, – відповів Марч, занепокоєно смикаючи футболку вгору-вниз над животом, боячись, що всі ці питання означають, що його зупинять, як завжди, і не дадуть зробити щось цікаве. – Біля сараю. Хотів закопати свою машинку і знайшов його.
– Ну, я тобі ось що скажу, – мовив Ієн. – Він належить твоєму татові, це інструмент, яким ріжуть, тож з нього хорошої іграшки не вийде, – на цьому Марч розсерджено зітхнув, – чекай, чекай, я саме збирався сказати, що ми можемо нагострити його разом, якщо ти хочеш. – Він сягнув рукою в кишеню по гострильний брусок. Коси треба було часто загострювати, тож у той час він постійно носив мантачку в кишені.
– А можна я сам? – запитав Марч, розтягаючи футболку аж до колін.
– Так. – Я покажу тобі, як це робиться, і тоді ти зробиш це сам. Я просто його триматиму, а ти робитимеш решту. Бачиш, різак має закруглену сторону й пласку? Так от, пласку не загострюють, просто проводять каменем по закругленій стороні, отак…
Тож він показав Марчеві, як проводити каменем по скошеному краю леза, й той спробував сам загострити різак, аж тут, посеред цього діла, забігла Джулі, дуже захоплена, бо якась величезна пташка – як виявилося, білоголовий орлан – сіла на найвищу гілку білої сосни на розі сінника. Марч побіг подивитися й Ієн поклав камінь та різак на кухонний стіл, думаючи, що повернеться й закінчить справу за хвилину, і пішов за ними. А тоді Лора вийшла з-за рогу будинку, несучи таз із пранням, а за хвилину звідти ж з’явився Джейк. Потім Артур, напевно, прокинувшись від радісних викриків, теж вийшов, і вони всі стояли, задерши голови, дивлячись на орлана, що позирав на них із висоти з цілковитою зневагою.
Скільки було сходинок? Лора вийшла зібрати прання, Марч знайшов різака там, де різака не повинно було бути, білоголовий орлан сів на сосну, камінь і різак залишилися на столі. Такі маленькі, невагомі події.
За якийсь час орлан відлетів геть, а Лора сказала Джулі й Марчеві зайти в дім помитися, бо вони мали відразу ж іти гратися з друзями. Артур сказав: «Напевно, вертаймося до роботи», й вони з Ієном рушили в бік поля.