Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 55)
– Серце знову стукає? – сказав лікар Крістоферсон.
– Ні.
– Пам’ять? – запитав Ієн. Його батько нахмурився на нього, але старого це розсмішило.
– Ха! – сказав він. – Ні, пам’ять бездоганна. – Він ще трохи подумав. – Може, я прийшов просто на огляд.
– Я вже вас оглядав, – відповів лікар Крістоферсон. – Ви в кращій формі, ніж я.
– А де Моллі? – сказав Ієн, раптом усвідомлюючи, що поруч її немає.
– Вона пішла за будинок, – відповів старий. – Напевно, викопала хід під парканом, уже забігла за багато миль звідси. З тебе четвертак.
Але доки вони розмовляли, Моллі прискоком прибігла з-за рогу будинку. Вона знайшла стару шкарпетку й люто її тріпала. Вони дивилися, як вона безжалісно метляє шкарпетку туди-сюди. Шкарпетка вилетіла з її щелеп і злетіла в повітря, а коли впала на землю, Моллі припала до землі й чекала, задихана й захоплена, сподіваючись, що вона заворушиться й знову можна буде її вбити.
– Цікаво, де вона знайшла шкарпетку, – сказав Ієн. Він не впізнав у ній жодну з батькових.
Наче почувши їх, Моллі знову на неї стрибнула, взяла в зуби, й гордо принесла й поклала в нього біля ніг. Лише тоді вони усвідомили, що то не шкарпетка.
– Збіса швидко, – згнітивши серце, сказав містер Джонсон. – Зловити кролика в її віці, хай навіть маленького. Збіса швидко.
– Ви двоє маєте ворушитися, – мовив містер Гарді. Був ранок понеділка, й він сказав Ієнові та Пітові прийти до школи, попри те, що в них уже почалися канікули. – Мусите заповнити заявки на вступ до університету зараз. На той час, коли надійдуть результати іспитів, уже може бути запізно. Я хочу, щоб ви прийшли сюди завтра зранку, ти, Крістоферсоне, о дев’ятій, ти, Корб’є, о дев’ятій тридцять, з готовими рішеннями й ручками в руках.
Вони поїхали на велосипедах у резервацію, пішли просто до пристані, сіли в «Королеву Мері», обпливли Безнадійний острівець й кинули якоря. Падав дощ, тихий, лагідний, всіюючи поверхню озера мільярдами крихітних кіл.
Піт узяв волосінь, почепив жука на гачок і кинув за борт. Ієн почепив приманку до свого гачка, закинув у воду й почав повільно крутити коток.
– Отож, – сказав він.
Піт кивнув.
– Час вирішувати.
– Здається, так.
Вони рибалили. Піт зловив форель. Кинув її на дно човна і сказав:
– Я думав, ти вже ухвалив своє рішення. Думав, ти вирішив стати пілотом.
– Так і є, – відповів Ієн. – Я казав про тебе.
– Чому тоді ти не повідомив Гарді?
На це питання Ієн відповіді не мав.
– Повідомлю. Завтра.
Дощ затікав йому за комір. Він роззирнувся, шукаючи шапку або щось, чим можна було б скористатися як шапкою, але нічого не знайшов. Однак дощ був теплий, не неприємний. Піт смикав свою волосінь вгору-вниз у товщі води.
– Якщо не скажеш мені, що вирішив, упродовж трьох секунд, – мовив Ієн, – я кину тебе за борт. – Він нервувався і сам не знав чому.
– Я нікуди не поїду, – сказав Піт.
Ієн глянув на нього, певний, що, мабуть, недочув. Піт відпустив ще волосіні у воду.
– Що? – перепитав Ієн.
– Я залишаюся тут. Ми з іще кількома хлопцями збираємося започаткувати риболовний бізнес для туристів. Пильнувати, щоб вони не виловили всієї хорошої риби. Думаю, з цього вийде непогана затія. – Його волосінь засмикалася, він витягнув ще одну форель й ударив її по голові. Кинув оком на Ієна й сказав: – Чувак, накрути. Зачепиш гачок.
Ієнова волосінь утонула у воді. Напевно, гачок уже на дні, закручується навколо водоростей і підводних корчів. Йому було байдуже. Він поклав вудку, дозволив їй перехилитися за борт.
– А коли ти це вирішив? – сказав він.
– Давненько.
– Як давненько? Місяць тому? Рік? Десять років?
– Яка різниця?
– Просто цікаво.
Однак йому не було цікаво, він був сердитий і ставав ще сердитіший, доки поступово усвідомлював почуте. Сердитий і якимось чином зраджений. Він знав, що Піт розумний, може, розумніший за них усіх, хоч він це переважно приховував. Його розум мав і глибину, й широту. Він думав своєю головою, все піддавав сумнівові, не брав нічиїх слів на віру. І хоч Ієн ніколи не міг уявити, чим саме займатиметься Піт, він завжди був певний, що це буде щось разюче. Він усім їм покаже, Ієн у цьому ні на йоту не сумнівався.
Піт знизав плечима.
– Десь кілька місяців.
Пітову волосінь смикнуло щось велике, а тоді виплюнуло гачок. Ієнові здалося, що він побачив довгу темну тінь, що відпливла геть.
– Чорт, – мовив Піт.
– Чому ти мені не сказав? – запитав Ієн. Його це засмутило майже так само сильно, як і саме рішення. Ніхто з них не любив обговорювати особисті речі, але це інша річ; не було причини, чому вони не могли про це поговорити. І мали б. Точно мали б.
– Напевно, бо знав, що ми докотимося до цієї розмови, – відповів Піт. – Відкладав цей чорний день. – Принаймні в його голосі звучала нотка перепрошування.
– Я не розумію, – вів далі Ієн. – Нащо тоді ти складав іспити?
– Бо цього хотів мій дід.
– Хіба він не хоче, щоб ти вчився в університеті?
– Хоче, але він розуміє.
– Що ж, а я – ні. Я не розумію.
Над водою пролетіло двійко канадських гусей і пішли на посадку футів за двадцять від них, виставивши вперед лапи, наче водяні лижі, а тоді сіли на воду й почали перебирати пір’я.
– Я не можу звідси поїхати, чувак, – сказав Піт.
Ієн глянув через озеро на кам’янистий берег і ліси за ним. Дощ припинився й поверхня води виблискувала, наче олово.
– Так, звісно, – сказав він. – Поїхати буде важко, я це знаю. Але все це залишиться тут. Нікуди не дінеться. Ти зможеш
Піт висмикнув свою волосінь, кинув вудку на дно човна й сів, поклавши лікті на коліна, вглядаючись у воду. За якийсь час він сказав:
– Я не знаю, як інакше це висловити, чувак, крім як сказати, що все мені дороге – тут. Все, що для мене має значення… все тут.
– Але ж це так, бо ти більше нічого не бачив! – сказав Ієн. – Господи, Піте, ти ж навіть не знаєш, що ще існує у світі!
– Ні, – відповів Піт. – Але я знаю, що для мене важливе. І знаю, що не мушу їхати куди-інде, щоб це знайти.
Вони сиділи мовчки. Ієнові спало на думку, що це він уперше бачить Піта, що сидить у човні й не рибалить. Напевно, це свідчило, як серйозно Піт сприймав їхню розмову, але це його не заспокоїло. Він був надто засмучений, надто розчарований, щоб його щось заспокоїло.
– Люди скажуть, що ти забоявся спробувати, – сказав він згірчено. – Ти ж знаєш про це, правда? Вони подумають, що ти забоявся невдачі.
Піт повернув голову й глянув на нього.
– Ти занадто переймаєшся тим, що думають люди, чувак, – сказав він м’яко. – Це твоя найбільша проблема. Думаєш, я роблю помилку? Принаймні я не йду на те, чого не хочу, просто щоб щось довести.
– Що ти маєш на увазі? – запитав Ієн, скипівши від злості.
– Ти знаєш, що я маю на увазі. – Піт узяв свою вудку й знову закинув гачок за борт.
– Ні, не знаю.
– Тоді ти дурніший, ніж я думав, – сказав Піт, усе ще абсолютно незворушний. – Поворуши мізками.
Йому знову наснилася мати, вдруге за тиждень. Вони сиділи у вітальні, наодинці, вона переглядала каталог із «Ітона», а тоді раптом підвела погляд великих очей і сказала: