Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 58)
Він постійно через це хвилювався. Хотів мати змогу побачити його, там, разом із рештою сім’ї, побачити, як він закинув голову назад і зачудовано дивиться на величного птаха.
Епілог
Була п’ята ранку, коли задзвонив телефон на столику біля ліжка. Відповівши, він почув її голос і на якусь мить повернувся на ферму й дивився, як машина від’їжджає назад і піднімається хмара куряви. Але тоді вона сказала:
– Мені шкода дзвонити тобі в таку годину, Ієне, але Артурові погано, – й він знову повернувся в реальність.
– Буду через десять хвилин, – відповів він, увімкнув світло й звісив ноги з ліжка, відчуваючи тремтіння й легку нудоту від яскравості спомину. Наче малярія, подумав. Наче вірус, що ховається в тілі й повертається, щоб завдати удару.
– Хто хворий? – запитала його дружина, приглушеним ковдрою голосом.
– Артур Данн. – Він простягнув руку й поклав долоню їй на стегно, й лагідно поплескав. – Спи далі.
Вона перекотилася ближче й глянула на нього, примружившись від світла, але тоді кивнула, знову перевернулася на другий бік і накрилася ковдрою. Вона свого часу відбула немало нічних візитів.
Він поїхав на ферму, опустивши скло на вікнах, щоб провітрити голову. Сонце тільки вставало над обрієм, бліда смужка сяйва розганяла темряву. Повернувши до подвір’я, він побачив, що світло було ввімкнене і на кухні, і в спальні нагорі.
Лора чекала на нього біля кухонних дверей. У халаті, з розпущеними косами – напевно, підвелася поспіхом, стривожена й злякана – і її обриси на тлі світла могли належати дівчині, молодшій, ніж та, якою він її знав. Відчинивши йому двері, схвильовано сказала:
– Я вже й не певна, чи варто було тебе викликати, Ієне. Здається, йому краще. Я думаю, він спить.
– Не хвилюйся, – відповів Ієн. – Мені ліпше приїхати.
За півроку до того, просто перед п’ятдесят дев’ятим днем народження Артур дістав серцевий напад, а тоді, через місяць, ще один. Він відмовлявся їхати в лікарню, тож Ієн мало чим міг йому допомогти, але приходив щодня, а за останні кілька тижнів і двічі на день, щоб упевнитися, що Артурові не болить. Щоразу, коли мав час, він сидів з ним. Переважно мовчки, звісно, Артур є Артур, однак іноді Ієн переказував якісь уривки місцевих пліток чи питав, як справи на фермі. Тепер нею керував Марч, вони з дружиною збудували будинок за кількасот ярдів по тій же дорозі. Нещодавно в них народилася перша дитина, син, Ієнова дружина допомагала при пологах.
Він пішов нагору сам. Артур спав, щодо цього Лора мала слушність, але його дихання помітно погіршилося проти попереднього дня. Ієн стояв і дивився на нього згори вниз, міряючи пальцями пульс, слабкий і нерегулярний, та відчуваючи важкий біль втрати. Його батько помер за два роки до того, й вага горя все ще лежала на його плечах.
Лора стояла біля підніжжя сходів, коли він спустився. Вона запитала, як там Артур, а тоді сказала, не дивлячись йому в очі:
– Я подумала, може, ти маєш час на чашку чаю, Ієне? Я знаю, що ти мусиш повертатися…
– Звісно, – відповів він. Вона не могла не знати, що Артурів кінець дуже близько, й він припустив, хотіла про щось його запитати.
І так і було, спочатку: наливши чаю, вона сіла навпроти нього за стіл, якого він колись так добре знав, і поставила йому всі ті болючі й неминучі питання, що супроводжували закінчення життя: скільки ще лишилося Артурові, чи в кінці йому болітиме, чи є якийсь спосіб полегшити його відхід. Питання, які Ієнові ставили так багато разів упродовж його професійної діяльності, що відповідати на них мало б стати легше. Але це ніколи не було легко, а надто того дня. Лора заледве стримувала сльози, а Ієн і сам був від них недалеко.
Коли всі питання в неї скінчилися, вони посиділи мовчки хвилину чи дві, а тоді Лора сказала:
– Ти був йому дуже хорошим другом, Ієне.
Він із сумнівом на неї глянув. За роки від смерті Картера вони ніколи не обговорювали те, що сталося. Власне, вони взагалі заледве перекинулися кількома словами. З чого почати, коли між вами лежить щось таке? Якими словами, якими темами для розмови скористатися? Після похорону він їй написав, перепрошуючи за те, що зробив, – за свій злочинно дурний вчинок, за те, що розповів Артурові про побачене, за вчинок, який упродовж років не давав йому спати тисячу разів. Йому відчайдушно хотілося знати, скільки провини вона на нього покладає. Вона не відповіла, і якимось чином, з плином часу його потреба знати перетворилася на потребу не знати. Тепер, якщо мав би вибір, він волів би ніколи не повертатися до цієї теми. Але, здавалося, такого вибору в нього більше не було.
– Я завжди ним захоплювався, – сказав він. Якщо вже вони говоритимуть про це, він буде таким чесним, яким зможе.
Вона кивнула.
– Так. Я знаю.
– І тобою, – вів далі Ієн. – Я дуже тобою захоплювався.
– Не завжди, – відповіла вона, не дивлячись на нього. Попри прямоту, вона здавалась дуже вразливою в першому ранковому світлі. Крихкою, майже так, наче її почуття лежали просто в неї під шкірою.
Він завагався.
– Ні. Не завжди. Але ж я був іще юний, Лоро. Для мене все було чорно-біле в ті часи.
Чорно-біле. Довгий час після Картерової смерті все було швидше чорне й червоне – в кольорах люті й огиди – до неї й до себе самого. Люті, огиди й нестерпної провини. У кінці того літа він поїхав у Торонто й провів перші два роки навчання на медичному факультеті в тумані виснаження й відчаю. Вдень йому вдавалося відволікатися на навчання, але вночі до нього приходив Картер. Ієн бачив, як той сидить за кухонним столом, питає Джейка про машину, очі його горять, усе тіло випромінює зацікавлення й ентузіазм. Або бачив його в той момент, коли його вдарила машина. Або на землі, з невидющими очима, звернутими до неба.
У чорноті цих ночей Ієнові здавалося, що він був винен – не лише в нападі ревнощів і люті, а й у вбивстві. Він став уникати сну всіма можливими способами й під кінець другого року навчання в університеті дістав нервовий зрив. Навіть з батьковою допомогою повернути собі здоров’я забрало багато часу, й минув понад рік, перш ніж він одужав достатньо, щоб повернутися в Торонто й закінчити навчання.
Упродовж усіх цих років професійного вишколу він був певний, що ніколи не повернеться у Струан, але врешті місто заманило його назад. Його дружина, Гелен, з якою познайомився на третьому курсі, була містянка, але її батьки мали літній котедж на озері Ніпіссінг, і вона любила Північ. Вона теж працювала лікарем загальної практики – тож до смерті його батька в місті було троє лікарів Крістоферсонів.
А те, що тут було три лікарі, певна річ, означало, що він не мав потреби перетинатися з Даннами в роботі, тож, окрім як на якусь мить зустрітися в церкві чи в місті, Ієн міг їх уникати, й уникати того, що між ними лежало. Й отак усе тривало, час минав, і хоч привид не розвіявся, він мучив його не так часто.
А тоді, півроку тому, о восьмій годині, ясного понеділкового ранку Лора зателефонувала в кабінет лікаря повідомити, що Артур лежить на землі й не може дихати, й просить покликати Ієна. Він не знав чому – може, Артур дійсно так захотів – але хай з якої причини, він був їй вдячний, бо це примусило його нарешті відновити стосунки з Артуром і дало йому змогу в якийсь, хай незначущий, спосіб загладити провину.
Однак і досі, дивлячись на Лору, він бачив події того дня, і знав, що й вона теж. Їм нікуди від цього не подітися. Якщо він сідав погомоніти з Артуром, вона приносила їм чай, але сама ніколи з ними не залишалася. Перш ніж піти, Ієн заходив на кухню повідомити її, як Артур, а тоді йшов. Таким було їхнє спілкування, дотепер.
Лора дивилася кудись в нікуди, через кухню, ні на чому не зосереджуючись; він розглядав її, дивився на неї як слід уперше за багато років. На його думку, вона й тепер була гарна, але її обличчя стало худе й укрите зморшками, а волосся вицвіло до якогось сірого кольору. Можливо, вона ніколи й не була така вродлива, якою він її уявляв. Він приклав до неї цей абсурдний образ жіночності й вимагав, щоб вона жила відповідно до нього, а коли їй це не вдалося – коли їй це не вдалося, якою печальною стала розплата.
Вона повернулася до нього, й він злякався, що вона відчула його погляд і здогадалася, про що він думає, але вона мовила:
– Я хочу дещо сказати, Ієне.
Він кивнув, готуючи себе до того, що міг почути.
– Я хочу, щоб ти знав, зараз, доки Артур іще з нами, що я його любила. І що я любила його тоді.
Він був ошелешений. Він очікував почути зовсім не це, очікував, що вона скаже йому, як сильно й досі його звинувачує.
Вона продовжила, голосом нетвердим, але рішучим:
– Ти сам сказав, що тоді бачив усе чорно-білим. Так бачать молоді люди. Тож, напевно, припустив, що я його не любила. Що не могла.
Він пригадав Джейкову руку, яка підняла її підборіддя. Її долоні в нього на грудях. Так, він справді припустив, що вона не любила Артура.
– Після похорону, коли Джейк нарешті зібрався їхати, Артур запитав мене, чи не хочу я поїхати з ним. Я сказала «ні». Він запитав, чи я певна. – Її лице раптом запаленіло. – Це питання, Ієне! Це питання! Чи була я певна! Після смерті Картера це питання стало другою за тяжкістю річчю, з якою мені довелося жити. Те, що він мав його поставити.
Ієн уявив цю сцену так чітко, наче сам був при ній присутній. Артур стоїть напроти неї, опустивши порожні руки вздовж тіла,