Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 53)
– Сталася одна штука, – сказав він, оглядаючи доїльні апарати так, наче ніколи раніше їх не бачив. – Мушу її залагодити.
– Скільки? – сказав Артур. Він не запитав для чого, бо йому було байдуже, і, хай там як, він знав, що Джейк йому не скаже.
– Скільки маєш, – усміхнувся йому Джейк, але вигляд мав напружений. Джейк ніколи не бував напружений, що вже само по собі мало б слугувати попередженням. – Я віддам.
Артур знав, що не віддасть, але й це теж було йому байдуже. Він дав Джейкові десять доларів – усе, що було в кишені.
– І це все, що ти маєш? – запитав Джейк з недовірою в голосі.
– Так, – сказав Артур, знову взявся доїти й більше про це не думав.
Друга подія сталася наступного ранку. Артур уже кілька годин полов ріпу, коли його мати, задихавшись, прибігла доріжкою між полями – вона з віком набрала трохи ваги на стегнах – сказати йому, що Джейк не ночував у своєму ліжку. Артур вирішив, що він був у чиємусь іншому, але знав, що казати про це не варто. Його мати наполягла, щоб він прийшов у будинок і пересвідчився, що Джейка й справді там немає, і, певна річ, його там не було, але на комоді лежала записка, якої їхня мати, засліплена тривогою, не помітила. Артур узяв її й прочитав, а тоді віддав матері. Вона була коротка й по суті: «Перепрошую, що йду, не попрощавшись. З любов’ю – Джейк».
Ще багато років після того óбраз його матері, що читає ту записку, буде Артуровим найчіткішим і найболючішим спогадом про неї. Він робитиме щось інше, може, лагодитиме паркан або витягатиме камінчик із коневого копита, ні про що конкретне не думаючи, й раптом бачитиме її: мужню, люблячу, нерозумну маленьку жінку, передусім – матір, урешті-решт переможену, що стоїть у кімнаті сина, якого вона любила найбільше в світі, й читає єдине речення, яким він із нею попрощався.
Стояв кінець липня, коли Лора прийшла до нього; теплий літній вечір, передзахідне світло ллється крізь гілля. Артур був на фермі Отто, прийшов глянути, як там свині. Вони ходили в садку, рилися між дерев, а він дивився на них і думав про Теда Гачетта, тож не почув, як вона підійшла ззаду.
– Артуре? – сказала вона. Він здригнувся й обернувся, а тоді запаленів, бо вона була так близько до нього, стояла просто поруч його ліктя.
Хоч і назвала його на ім’я, вона на нього не дивилася. Вона дивилася на свиней, так, наче саме на них прийшла глянути.
– Артуре, він тобі нічого не сказав? – запитала вона тихо. – Ти знаєш, куди він поїхав?
Спочатку він не зрозумів. Вона мала на увазі Джейка, це було ясно, але він бачив, що вона дуже засмучена, дуже стривожена. Він подумав, що вона й досі за ним сумує, й відчув укол розчарування.
– Я все думаю про свого батька, – мовила вона. – Про те, що це заподіє моєму батькові. – Вона підвела до нього погляд й Артур побачив страх у її очах. Аж тут він усвідомив, що вона мала на увазі. Він заледве міг у це повірити, це здавалося неможливим, бо вона казала, що він увесь цей час мав слушність, що його підозри щодо Джейка були правильні. Він дивився на неї, не вірячи своїм очам, перебираючи спогади, намагаючись зрозуміти, коли це могло статися і де, і чому він не здогадався. День перемоги. Напевно, це сталося на День перемоги. Тепер він пригадував. Бачив, як Джейк, п’яний і тріумфальний, заходить у кімнату.
– Артуре, він повернеться? – сказала Лора пошепки.
Він не знав, що сказати. Ні, Джейк не повернеться. Може, Артур майже нічого про свого брата й не знав, але це він знав точно. Одружитися і стати батьком ще до двадцятиріччя не входило в Джейкові плани.
Лора боязко на нього дивилася, вглядалася в його обличчя. Він бачив, що вона зрозуміла. Вона видихнула і вдихнула, з тремтінням.
– Що мені робити, Артуре?
Мовчазний Артур. Чоловік, який погано дає собі раду зі словами. Вперше в житті він точно знав, що саме має сказати.
– Виходь за мене.
Він знав, що вона його не любила і що досі любила Джейка. Він знав, що вона вийшла за нього тільки тому, що не мала ніякого іншого вибору. Це нічого не змінило. Він любив її й хотів про неї дбати, і цього було досить.
Він знав, що певні речі будуть важкі, однак насправді деякі з них виявилися важчими, ніж він уявляв. Наприклад, ставлення його матері. Він був приголомшений її реакцією.
– Я знаю, в чому річ, Артуре, – сказала вона, голосом, грубим від злоби, на яку він і не знав, що вона була здатна. – Я розумію, що сталося. Не вчора народилася, знаєш. Я не сліпа. Однак я була сліпа, тепер я це розумію, думаючи, що вона така мила, коли насправді вона з тих дівчат, які затягують хлопців у пастку, руйнують їхні життя, життя тих хлопців, перед якими ще ціле майбутнє. Якщо думаєш, що можеш її сюди привести, ти помиляєшся. У нашому домі й ноги її не буде. На цьому кінець. Якщо вона сюди прийде, я піду. Вирішувати тобі.
Ціле життя намагаючись захистити її від болю, йому було дуже прикро спричиняти їй страждання, але він збирався одружитися з Лорою хай там що. Він запропонував матері побудувати окремий будинок, ближче до міста, але вона відмовилася це навіть обговорювати. Вона поїхала жити до двоюрідної сестри в Норс-Бей, і хоч Артур провідував її, коли міг, мати так йому і не пробачила.
Ніч після весілля теж була важка. Він добре обдумав, як йому варто вчинити, і коли настав час, провів Лору в кімнату його батьків із двомісним ліжком, на якому народилися вони з Джейком, і сказав, що раптом їй щось буде треба, його кімната трохи далі по коридору. Вона підвела на нього очі, з блідим від напруження цього дня обличчям, і полегшення в її очах було важко витримати. Але він боявся, що коли припинить бути йому вдячною, вона зненавидить його за те, що він не Джейк, і єдиним способом цього уникнути вважав нічого від неї не вимагати. Він пообіцяв собі, що зайде в її кімнату, тільки якщо вона його запросить, і стримав цю обіцянку, хоч і минуло довгих два роки, перш ніж однієї ночі вона з’явилась у дверях його спальні.
Однак, коли вона народила Джейкового сина, це було найважче. Бо тоді стала зайнята тільки немовлям, і хоч воно й не було схоже на батька, Артур був певний, що вона бачила Джейка, коли дивилася на дитину. Артур теж його бачив. Він заледве знаходив у собі сили навіть просто дивитися на хлопця. Він знав, що це неправильно з його боку, знав, що Картера ні в чому не можна звинувачувати, і що раз не міг його любити, він мав би хоча б спробувати його прийняти, але це було понад його силу.
Нічого з цього не змінило його почуттів до Лори. Все, чого він дозволяв собі бажати, це щоб вона змогла змиритися з умовами їхнього спільного життя і не звинувачувала його в тому, як склалися обставини. Тож його вразило, коли одного вечора, невдовзі після народження їхньої доньки, Лора підвела очі, сидячи в кріслі біля плити, в яке сідала погодувати дитину, побачила його, всміхнулася й сказала тихо: «Дякую тобі, Артуре».
Він не знав, за що саме вона йому дякує, але бачив, що вона щаслива, або ж принаймні переважно щаслива. Зробити її щасливою перевершило всі його сподівання. Він вважав, що йому неймовірно пощастило.
Минуло майже рівно п’ятнадцять років, коли Джейк повернувся. Певна річ, не варто було дозволяти йому залишитися. Того найпершого дня, коли Джейк прийшов до нього, шкутильгаючи, через поле, всміхаючись своєю знаменитою усмішкою, він мав би сказати йому їхати геть. Але щось таке було на Джейковому обличчі, коли вони підійшли один до одного серед поля, – не розкаяння, Джейк був нездатний на розкаяння, щось на кшталт жалю, визнання минулого, що примусило Артура думати, що, може, Джейк змінився. За п’ятнадцять років можна змінитися, правда ж? І якщо це справді так, то хіба було б правильно виганяти його з ферми за гріхи, які він скоїв, коли був ще мало не дитиною?
А ще зіграло роль його власне щастя – Артурове щастя. Воно багато на що вплинуло. Для нього все склалося так добре; він мав усе, про що мріяв, і навіть більше. Тоді як Джейк, підозрював він, попри чи, може, й через ту його розкішну машину, – ні. Певно, що це вимагало від нього виказати трохи великодушності, трохи милосердя?
А також важливо було те, що Лора, здавалося, аж ніяк не раділа Джейковій появі. В їхній спальні, того вечора, коли Джейк тільки приїхав, вона сказала: «Артуре, навряд чи він залишиться надовго». Хіба це не вказувало на те, що вона не просила його нічого зробити, бо нічого робити не було треба? Він себе в цьому запевнив. Заспокоїв її, що, хай там як, Джейкові не захочеться пробути в них більше ніж день чи два, й заспокоїв цим і себе теж.
І врешті, звісно, був, і буде завжди той момент на мосту.
Тож він не сказав Джейкові забиратися геть, а, не сказавши, не став і стежити за ним теж. Дні минали, проте все одно Артур казав собі, що все гаразд, що Джейк скоро поїде з власної волі, що немає ні причини, ні потреби його виганяти.
Глава 13
У суботу, ближче до вечора, коли Ієн повернувся додому з ферми, вони з батьком поїхали до Ерні Шварца й вибрали собі цуценя ірландського сетера, сучку. Майже всю дорогу додому та спала на старому рушнику в Ієна на колінах. Їхати було далеко, й вони забули запитати, коли її востаннє годували й поїли, тож, діставшись додому, понесли на кухню й поставили перед нею на підлозі миску з водою й блюдце, повне ірландського рагу, що приготувала місіс Таттл.