Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 52)

Той, що блював, мав тільки одну руку, й раптом Артур згадав про Теда. Він відвернувся, відчуваючи огиду через жалість до себе й пішов крізь натовп до свого ваговоза.

Напевно, місіс Гачетт побачила, як він під’їжджав, бо відчинила двері, щойно він піднявся сходами. «Артур», – сказала вона й боязко всміхнулася, ведучи його до вітальні. Він сів на свого звичного стільця поруч ліжка. Тедове єдине око було заплющене, тож Артур подумав, що він, мабуть, спить, але через хвилину, не розплющуючи ока, Тед запитав:

– Ти бував у місті?

Тими днями він розмовляв більш-менш нормально.

– Ага, – відповів Артур.

– Як там?

– Шумно. Багато народу. Більшість п’яні.

Тед кивнув. За якийсь час він сказав:

– Це ж лише Європа капітулювала? Гітлер і компанія?

– Ага, – мовив Артур. – Япончики ще б’ються.

Він подумав, чи хотілося б Тедові піти й побачити святкування на власні очі. Його серце стиснулося від думки, що довелося б піднімати скалічене, безноге тіло й нести до ваговоза, намагаючись посадити Теда якось так, щоб він не перекинувся. Раптом він побачив, як вони з Карлом несуть Теда додому, закинувши кожен його руку собі на плече, тягнуть його замерзлою дорогою. Тедове балакуче, веселе сп’яніння. «Оу-оу-оу-одинак. Як жаль, як жаль».

Він прокашлявся.

– Хочеш побачити, що там відбувається?

Тед розплющив око й глянув на нього.

– Ні, – відповів він.

Що було полегшенням.

Місіс Гачетт принесла дві чашки чаю, поставила їх на столик біля ліжка й знову вийшла. Через хвилину вона знову з’явилася у дверях. «Я маю на якийсь час піти з дому», – сказала вона. Щось таке було в її голосі, Артур глянув на неї й побачив, як її лице скривилося від горя. Він швидко відвів очі. Може, закінчення війни розворушило її біль.

– Добре, мамо, – сказав Тед.

Його мати підійшла до ліжка, поцілувала його в чоло й пішла. Вони почули, як від дому від’їхала машина.

– Матері, – вибачливо мовив Тед.

– Ага.

Артур узяв свою чашку чаю. Місіс Гачетт запарила його надто слабким і поклала мало цукру, але він не любив просити, щоб вона зробила його якось інакше.

– Ти питимеш свій чай? – запитав він, не маючи певності, чи Тед зміг би дотягнутися туди, де стояла його чашка.

– Ні, дякую.

Вони сиділи мовчки, Артур ні про що не думав.

– Маю до тебе прохання, – за якийсь час сказав Тед.

– Кажи, – відповів Артур.

– Он комод. – Він кивнув на комода, що стояв з другого боку кімнати. – У верхній шухляді лежить службовий револьвер мого батька. Можеш перевірити, чи він заряджений, і покласти його в нижню шухляду?

Це здалося дивним проханням й Артур мало не запитав нащо; власне, питання мало ось-ось злетіти з його язика, коли причина – єдина можлива причина – спала йому на думку, і всередині нього наче відкрилася прірва. Він сидів, не рухаючись, чуючи луну Тедового голосу в голові. Він відчував своє серцебиття. Відчував чашку в руках. Відчував, що Тед чекає. Ще один спогад повернувся до нього: вони з батьком, у сараї посеред зими, за дверима виє сніговиця. Кінь, збожеволілий від болю. Він облизав сухі губи, поставив чашку, перейшов кімнату й відчинив верхню шухляду. Там лежав пістолет, як Тед і сказав. Артур витягнув його й перевірив, чи він заряджений. А тоді нагнувся, відчинив нижню шухляду, поклав туди пістолета і зачинив її.

– Не зачиняй.

Артур відчинив шухляду. Він випростався, відвертаючи обличчя.

– Іще дещо, – сказав Тед. – Трохи незручно просити. Я можу й сам, але це забере багато часу, і якщо я зомлію абощо й не зможу, а мама повернеться, справа не буде закінчена, їй буде тяжко. Тож якби ти допоміг мені опуститися на підлогу, я був би вдячний.

Артур знову облизав губи. У тиші він чув пташок надворі, їхнє щебетання й пісні.

– Вона не розкаже, що ти приходив, – вів далі Тед так, наче вони обговорювали погоду, – тож ти не втрапиш у халепу, нічого такого. Хай там як, буде видно, що я міг би зробити це й сам.

Десь далеко Артур чув шум літака, може, й не одного. Може, вони теж долучалися до святкування.

– Не дуже приємне прохання, я це знаю, – мовив Тед. – Якщо ти не хочеш, не страшно. Я зможу й сам.

Артур виявив, що нездатний говорити. Навіть не міг розтулити рота. Все, що він зумів зробити, це кивнути.

– Дякую, – сказав Тед. – Поспішати нема куди, її досить довго не буде. Допий свій чай, якщо хочеш.

Того дня Джейк повернувся додому дуже пізно, далеко за другу ночі. Артур іще не спав, сидів за кухонним столом. У якийсь момент їхня мати пішла в свою кімнату, але згодом повернулася й сіла з іншого боку столу, хвилюючись за Джейка.

Артур майже не помічав її присутності. Раніше того вечора преподобний Марч зайшов до них повідомити, що Тед Гачетт застрелився. Артур невиразно почув, як він сказав, що місіс Гачетт у своєї сестри. Ніяких підозрілих обставин не згадав, та навіть якби вони й були, Артурові було б байдуже. Він уже нічим не переймався. Він заледве помітив дедалі більшу стривоженість своєї матері, що росла з тим, як минали години, а коли Джейк нарешті прийшов, усміхнений, смердячи алкоголем, Артур заледве помітив і його теж. Сварка між Джейком і матір’ю, її сльози, Джейкові аргументи – все пролітало в нього над головою, й він чув їх так, наче вони були за багато сотень миль.

Навіть нотка тріумфу в Джейковому голосі, від якої за кілька годин до цього в його голові залунав би набатний дзвін, не справила на нього взагалі ніякого враження.

Хлопці поїхали через три тижні, в кінці травня. Якоюсь мірою, ще одна втрата. На Артурів погляд, вони були члени сім’ї більше, ніж коли-небудь був Джейк. Вони почали прощатися як годиться, стримано (прибув ваговоз із табору й на них дивилися інші полонені), стоячи один біля одного і мало не виструнчившись, але потім Артурова мати розплакалася і їх обох це розчулило. «Дуже вам д’якуємо, що у вас стільки доброти», – сказав Дітер, сякаючись у хусточку, з любов’ю напрасовану для нього попереднього вечора, а Бернар додав: «Ми пам’ятати завжди. І Канада завжди». Вони обійняли її й так щиро потиснули Артурові руку, що він сам мало не розплакався.

Йому дуже їх бракувало, з багатьох причин. Преподобний Марч і Лора вирішили залишитись у Струані й купити будинок Лунців; Отто й Ґерті врешті наважилися продати ферму. Однак землю продавали окремо й Артур постановив собі доглядати за нею, доки не знайдеться покупець. Він знову намагався працювати на двох фермах одночасно, але в добі бракувало годин. Проте його це не хвилювало так, як до приїзду хлопців. Тедова смерть примусила його глянути на речі з такого погляду, з якого війні це не вдалося; на тлі цього що означала втрата одного врожаю чи й кількох? Крім того, в повітрі тоді витала якась невизначеність, непевність, і тому все здавалося якимсь несправжнім. Він помічав це переважно тоді, коли їздив у місто. Відчувалося, що настав кінець, не лише війни, яка насправді ще не скінчилася, а чогось більшого. Так, наче вся країна, або й навіть цілий світ, роздумувала над тим, що буде далі, й не знала, кого запитати.

Може, через це, через відчуття невизначеності й змін, він не помітив, що з Лорою щось не так. Або, може, тому що на той час він вирішив, що їй нічого не загрожує. Якогось понеділка, ближче до вечора, незадовго після того, як хлопці поїхали, Артур діставався додому з ринку й побачив, як Джейк виходить із «Гарперза» з дівчиною, не Лорою. Вони реготали з чогось, зігнувшись навпіл. Артур сповільнив ваговоза й побачив, як Джейк простягає руку і легенько б’є дівчину кулаком у плече, бачив, як дівчина дає йому здачі, все ще сміючись, бачив, як вони скублися, граючись, мов діти, але далеко не такі невинні. Артур відчув, як його душу охоплює полегшення. Все скінчилося. Нарешті Джейк утомився від Лори.

Певна річ, він не порвав із нею раз і назавжди, це не по-Джейковому. Він тримав її в резерві, як майже черству хлібину, яку ще не віддаєш свиням, бо, може, просто захочеш відрізати від неї ще один шматок. Наступного пообіддя після цього випадку в місті Артур стояв на подвір’ї, коли Лора прийшла з книжками під рукою. Був вівторок, а вони з Джейком по вівторках завжди виконували домашню роботу разом. Вона думала, що, напевно, якимось чином відстала від нього дорогою додому, й прийшла сама. Через кілька хвилин прийшов і Джейк, здивувався, побачивши її, але обійняв за плечі, як завжди обіймав дівчат, так, наче ті були його власністю, і сказав недбало: «Ой, вибач. Мав би тобі сказати. Мусив зайти в місто по дещо». Артур бачив, як Лора підняла на нього очі, розгублена, але повна надії. Майже, але не зовсім заспокоєна.

Артур пішов у сарай вигрібати гній. Лють і радість билися в його душі, а також ще одне почуття, не таке достойне, почуття, якого він соромився, але не міг заперечувати: задоволення. Принаймні тепер Лора збагне, хто і який Джейк насправді. Хай як сильно йому хотілося відгамселити Джейка до напівсмерті, ще більше йому хотілося, щоб Лора побачила, як їй пощастило його позбутися.

Тож він нічого не зробив. Дивився, як росте Лорине збентеження й душевна мука, тиждень за тижнем, і приписував їх нерозділеній любові.

У середині липня одна за одною сталися дві події, що мали б викликати в нього підозру. Перша полягала в тому, що Джейк одного вечора прийшов у корівник саме тоді, коли Артур закінчував доїння, і сказав, що потребує грошей.