Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 51)

Йому доведеться розібратися з самим Джейком. Його пройняв піт від цієї думки, але іншого плану дій він не мав. Він скаже йому в очі, що якщо той торкнеться Лори, він його вб’є. І подбає про те, щоб Джейк йому повірив. Він бачив, як дбає про це, ударяючи Джейка головою об стіну. Від цієї думки в нього починали труситися руки.

Краєм ока він помітив рух: Лора принесла щось до шворки з білизною.

Преподобний Марч теж її помітив. Вона почала приколювати прищепками скатертину, розправляючи краї, щоб та висохла рівно. Дивлячись на неї, Артур знову відчув, як усередині закипає лють, гаряча й їдка, мов жовч. Він схилився над генератором, боячись, що старий побачить, у якому він стані.

– Щось вона сьогодні сама не своя, – неуважливо сказав преподобний Марч. – Ми намагалися ухвалити рішення. Намагалися вирішити, чи тут осісти. У Струані, я маю на увазі. Коли ця жахлива війна скінчиться й преподобний Ґордон повернеться до своїх вірян, нам доведеться визначити, залишатися чи ні. Нам треба це вирішити, але, боюся, її це засмучує.

Артур завмер, закручуючи гайку.

– Особисто я за, – вів далі преподобний Марч, дивлячись, як його донька повертається в дім. – Мене дуже вразила доброта місцевих людей, те, як ви всі, попри свої власні негаразди й печалі, взяли нас під своє крило. Але для Лори це складне рішення. Вона має друзів удома, за якими сумує.

Лора зникла за рогом будинку, і старий зітхнув. Він нахилився, підняв Артурову викрутку і з цікавістю її роздивився, крутячи туди-сюди.

– Спочатку ми думали приїхати на час війни, – мовив він, обачно перевіряючи гострість викрутки пальцем. – Щоб задовольнити потребу й дати Лорі змогу на якийсь час змінити середовище. Ми мали намір повернутися. Не в той самий будинок – там спогади занадто болючі – але повернутися в Норс-Бей. Однак, певна річ, тим часом вона знайшла собі тут друзів. Дуже хороших друзів.

Він усміхнувся Артурові й віддав йому викрутку.

– Не знаю, чому обтяжую тебе цими розповідями, Артуре. Ще більше тебе обтяжую. Просто Лора зараз здається такою пригніченою, тож я боюся, що це питання повернуло їй і спогади, і печаль. Їй так покращало, тепер боляче знову бачити її сумною.

Здавалося, він очікував якоїсь відповіді. Артур підвівся, обтер руки об робочий комбінезон і зміг пробурмотіти щось про те, які всі будуть раді, якщо вони тут залишаться. Йому паморочилося в голові. Він був такий певний. Такий певний. А тепер, здавалося, можливо, Джейк узагалі ні при чому.

Преподобний Марч дякував йому за добрі слова. Артур кивнув. Він знову сів навпочіпки й закінчив чистити карбюратора. Преподобний Марч продовжував говорити, й Артур кивав час від часу, щоб показати, що слухає, однак він не слухав. Він зібрав генератора, під’єднав паливопровід до паливного бака й запустив двигуна. Затрусившись, генератор завівся.

Преподобний Марч змовк на півслові й здивовано глянув на нього.

– Дивовижно. Просто дивовижно. Навіть не уявляю, як тобі це вдається.

Після вечері він пішов провідати Теда Гачетта. Мовчки просидів поруч нього годину. Він раз у раз бачив Джейка, затиснутого між каменями під мостом, воду, що обмивала його обличчя. Це його провина. Артурова провина. Він бачив Джейка таким, яким той був, коли повернувся додому з лікарні, на ліжку в кухні. Його обличчя, коли він запитав: «Ти дійсно мав це на увазі, Арте? Коли ми були на мосту. Ти хотів, щоб я впав?». А тоді місяцями Артур чекав, сповнений тривоги і страху, коли Джейк розповість батькам, що насправді там сталося. Впевнений, що розповість. Але він так і не розповів.

Він розумів, що ні в чому неможливо бути впевненим, якщо це стосується Джейка. Він ніколи не знатиме, що Джейк думає чи наміряється зробити, ніколи не знатиме його мотивів, ніколи не розумітиме його ні на йоту.

Тож тепер він не міг визначити, що робити. Якою мірою довіряти своїм внутрішнім відчуттям, як серйозно сприймати слова преподобного Марча. Він не сумнівався, що Джейк тиснув на Лору. Може, її засмучувало питання, переїжджати їм чи ні, але він був певний, що не тільки це. Майже певний.

Що він міг вдіяти? Міг попередити Джейка, але це було небезпечно, бо могло дати зворотний результат. Якщо Джейк грав у гру, залицяючись до Лори, просто щоб його помучити – інакше він, безсумнівно, уже б її кинув, – це точно підштовхне його до дій.

Звук, схожий на скрип, звідкись зблизька, обірвав його думки. Він роззирнувся, намагаючись збагнути, звідки той долинає, аж тут усвідомив, що від Теда. Той намагався щось сказати. Артур нахилився вперед, щоб розчути його слова. Тед спробував ще кілька разів, і врешті зміг вимовити:

– Як там свині? – так це прозвучало.

– Свині? – перепитав Артур, усе ще думаючи про Джейка.

Тед кивнув.

– Добре, – відповів Артур, спершись об спинку стільця. – Дуже щасливі. Ми їх випустили минулого тижня. В садок. Пам’ятаєш садок Лунців? Маленький такий, яблук родить небагато, але красивий. То вони там тепер риються. Здається, дуже щасливі.

Тед знову кивнув, й Артур раптом зрозумів, що той уперше заговорив.

– Гей, Теде, ти заговорив, – сказав він обережно, але, здавалося, Тед сказав усе, що хотів, і більше не проронив ні слова.

Восьме травня 1945 року. Комусь вдалося дістати примірник «Торонто дейлі стар», датований лише попереднім днем, і причепити передовицю у вікно поштового відділення. Заголовок можна було прочитати з другого боку вулиці: «БЕЗУМОВНА КАПІТУЛЯЦІЯ», чотиридюймовими літерами. Місто роїлося від людей; фермери та власники крамниць, працівники тартака, лісозаготівельних таборів і шахт, військові у відпустці, ветерани попередньої війни, матері, бабусі, школярі й немовлята на руках. Нарешті все скінчилося, чи принаймні скінчилася війна в Європі; треба було ще розібратися з японцями, але, певна річ, для цього не знадобиться багато часу.

Прапори з’явилися нізвідки, а також випивка. У Струані не було алкогольної крамниці, але «Бенів бар» вичистили ще до обіду, і, напевно, десь зберігалися чималенькі запаси, бо ближче до вечора ситуація дещо вийшла з-під контролю. Чоловіки ходили вулицями, хитаючись, п’ючи просто з горла, то тут, то там затівалися бійки. Артур привіз матір у місто з такої нагоди, але коли з’явилися п’яні, відвіз її додому. Вона засмутилася. Вона не схвалювала алкоголь навіть у найкращі часи.

– Як це огидно, – сказала вона. – Просто огидно. Я розумію, що люди радіють, але так чинити неправильно. Це неповага до сімей, які втратили синів. А значить, мало не до всіх із них. Я там бачила Марджорі Блек і вона плакала, й Анна Стюббс теж.

Вуста її витягнулися в рівну лінію, але м’яка шкіра під підборіддям тремтіла. Артурові подумалось, чи бачила вона Джейка й частково через це так розсердилася. Джейк і Лора сиділи на сходах банку з гуртом інших дітей зі старшої школи, і Джейк пив щось із пляшки з-під коли, що на колу за кольором схоже не було. Не лише він один, й Артур не надав би цьому великого значення, якби не бачив, як Джейк пропонує пляшку Лорі, а та відпиває, перш ніж віддати її назад. Її обличчя паленіло, а це викликало в Артура думку, що, можливо, це вона відпила не вперше. Тієї ж секунди, коли йому майнув цей здогад, він відчув, як усередині все стиснулося. Чи не споював її Джейк? Чи не користався з цієї нагоди, щоб напоїти її й спокусити? Він відштовхнув цю думку геть, примусив її відступити в ту темну печеру, звідки вона прийшла. Напевно, Джейк просто святкував, як і всі інші, й узагалі не мав ніякого лихого наміру.

Він відвіз матір додому, але сам повернувся в місто. Йому здавалося важливим там бути. Він припаркував свого ваговоза позаду поштового відділення й пройшовся завулком до основної Мейн-стріт. Хтось розпалив вогнище посеред дороги поблизу пошти, й десь із десяток чоловіків зібралися навколо нього, обіймаючись за плечі й виспівуючи «Викочуйте бочку» на все горло. Артур упізнав у них шахтарів. Вони останні шість років провели під землею: війна споживала так багато вугілля, що чоловікам, які працювали у шахтах, коли вона почалася, заборонили кидати роботу, і в їхньому співі починала звучати озлобленість щоразу, коли повз них ішов хтось в уніформі. Артурові скидалось на те, що рано чи пізно там зав’яжеться бійка, тож вирішив іти далі.

Він пройшовся по Мейн-стріт, а тоді повільно повернувся, вдаючи перед самим собою, що не шукає Лори. Тієї шкільної компанії ніде не було видно. Може, вони всі пішли до когось додому або до озера, влаштувати на пляжі свою власну вечірку.

Він стояв на розі банку і спостерігав за натовпом. Чимало чоловіків у формі, дехто перебинтований, хтось на милицях, хтось із рукою в підв’язці, інші просто приїхали додому у відпустку. Вони були такими щасливими. Щасливими й гордими зі своєї перемоги. Зі своєї перемоги, не його.

Раптом він побачив себе таким, яким, безперечно, бачили його інші люди з натовпу: відокремленою постаттю, що стоїть далеко він інших. Він дивився на гурти людей, що співали й сміялися, і почувався таким самотнім, як ніколи в житті. То що, тепер так буде завжди? Оце такий він є? Людина, відірвана від решти, що йде життєвою стежкою сама?

Двоє чоловіків у формі повітряних сил, підтримуючи під руки третього, раптом відійшли від решти, відтягнули свого товариша на узбіччя й тримали його, доки він блював у канаву. «Молодчага! – сказав один із них. – Тепер маєш місце на нову порцію!».