Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 38)
– У повітрі щось є.
Вони все ще стояли футів за тридцять від краю, але тепер, придивившись, Ієн побачив, що повітря наче танцювало, майже як марево, але не зовсім. Спочатку він подумав, що то гра світла, але, підійшовши ближче, побачив, що Піт мав слушність – у повітрі щось було. Власне, багато чого. Тисячі якихось істот.
– Чорт забирай! – вигукнув Піт. – Це бабки!
Завіса бабок висіла в повітрі на самому краю скелі, сотні й сотні бабок, наче маленька армія крихітних гелікоптерів, майже непорушно, хіба трохи хитаючись, щоб утримати свою позицію на висхідному потоці повітря з озера. Всі вони були повернуті передом до скелі, наче летіли кудись і наткнулися на скляну стіну.
– Якого біса вони роблять? – сказав Ієн, підходячи так близько до краю скелі, як міг наважитися. Внизу, за триста футів, хвилі пінилися біля її підніжжя.
– Хтозна.
– Ти вже бачив, щоб вони так робили?
– Нє.
Піт сидів, схрестивши ноги, на краю скелі, лицем до лиця з бабками. Він дивився на них, а вони дивилися на нього. Людина й комаха, подумав Ієн, широко всміхаючись від цього видовища. Людина й комаха, очі в очі, на краю найстарішої скелі у світі. Він сів поруч Піта, обачно підсунувшись до краю, й зосередився на одній окремій бабці. Вони висіли в повітрі досить близько одна до одної, на відстані щонайбільше чотири чи п’ять дюймів в усіх напрямках, але утримували свої позиції так добре, що було легко вибрати тільки одну з них. Вона була менш ніж за три фути від Ієна – він міг торкнутися до неї, якби перехилився через край – але, здавалося, його присутність зовсім її не зачіпала. Вони дивилися одне на одного, обоє однаково здивовані.
– А скільки бабкам років? – нарешті запитав Ієн. – Ти ж у нас такий знавець.
– Ти маєш на увазі цим конкретним?
– Ні, взагалі. Коли полетіла перша бабка?
– Десь дві чи три сотні мільйонів років тому.
– Це не дуже задовільна відповідь – плюс-мінус сто мільйонів років. А точніше не скажеш?
– Двісті сімдесят шість мільйонів, триста десять тисяч чотириста двадцять два роки тому, чотирнадцятого грудня.
– Дякую.
– Завжди радий, – мовив Піт. – Якщо треба буде дізнатися якусь дрібницю, просто запитай.
Вони сиділи в тиші, або ж майже в тиші; якщо прислухатися, можна було розчути легесеньке бриніння тисяч крил. За бабками сонце повільно сідало, кидаючи косі промені світла на озеро, і з обох боків, усе, скільки сягало око, повільно зникало, перетворюючись на туман.
Ніколи цього не забуду, навіть якщо доживу до ста років, подумав Ієн.
Вони прийшли на Лоу-даун, коли вже опустилася темрява. Більшість інших уже була там, розпалювала вогнище. Кеті прийшла теж, оточена групкою дівчат, які окидали Ієна злими очима. Він старався на них не дивитися.
Хтось розклав кілька старих ковдр на піску за кілька футів від вогнища, тож Ієн сів, вглядаючись у полум’я. Він почувався дивно, якось віддалено й відособлено. Одна частина його свідомості все ще залишалася на скелі, а інша була надто втомлена для вечірки й веселощів. Він намагався привести себе до тями – ця зустріч, напевно, буде їхньою останньою перед тим, як вони всі розійдуться своїми шляхами – але й інші теж не здавалися особливо налаштованими. Хтось дав йому колу, ще хтось простягнув величезну пачку чіпсів; він узяв жменю й повільно їх з’їв. Люди стояли в тіні на краю світла від вогнища. Інші підійшли до води. Піт теж там був, дивився на озеро. Може, він теж іще нагорі, з бабками. Або спілкується зі своєю міфічною рибою. Або думає, чим саме займаються кавалеристи в його резервації і як там його дід.
Ставало холодно. Вогнище згасло достатньо, щоб на ньому можна було готувати гамбургери й хотдоги, які принесли інші, тож вони цим і зайнялися, а тоді підкинули ще дров у вогонь і скупчилися навколо нього. Дехто захопився пестощами, але нічого серйозного не відбувалося. Хтось спробував завести пісню, але вона майже відразу стихла, тож вони сиділи переважно мовчки, наче гурт печерних людей, і вглядалися в полум’я.
Раніше вони домовлялися гуляти всю ніч, разом привітати сонце, але в процесі люди почали потроху розходитися десь о першій ночі. Прощання були тихі й стримані.
Піт зник за якийсь час до того, тож Ієн поїхав додому сам. Він крутив педалі повільно, прагнучи зберегти відчуття відособленості, яке його охопило. Стан небуття. Стан існування поза часом. Ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього. Ніяких рішень. Йому здалося, що було б добре бути таким до кінця життя.
Коли він приїхав додому, машини не було – його батько відбув на виклик. Ієн піднявся у свою кімнату. Він ліг на ліжко, думаючи про те, як Джейк порадив йому покинути Північ, а тоді – про самого Джейка. Напевно, це дивно, приїхати після довгої відсутності в ті місця, де виріс. Дивно бачити те, що колись було таке знайоме, що майже стало твоєю частиною. Однак йому було важко уявити Струан чи будь-що в ньому частиною Джейка. У нього був такий вигляд, наче йому тут ніколи не було місця. Він створений для міста. Самовпевнений. Сміливий. Ієн заздрив йому через це. Джейк скидався на людину, повністю позбавлену сумнівів щодо себе чи своїх дій. На людину, яка точно знає, чого саме хоче від життя. На людину, в якої на всі питання є відповіді.
Глава 10
Корів треба було доїти, тож йому доводилося зранку вставати. Якби не це, то, мабуть, він би й не вставав. Мабуть, залишався б у ліжку, продавлюючи матрац, надто притиснений втратою, щоб рухатися, доки ліс потроху прокрадався б далі й далі і врешті заполонив би ферму. Але вперте мукання корів долинало в кімнату, де він лежав під купою сірих ковдр, а на нього не зможе не зважати людина, що має серце у грудях.
А коли він підводився, інші справи теж неможливо було ігнорувати. Морози минули, але аж до попереднього тижня земля була ще надто мокра для засівання. Тепер вона просохла й овес та ячмінь – зернові, на які худоба покладалася в довгі зимові місяці – треба було висіяти відразу. Він потребуватиме більше корму для худоби, ніж раніше, бо завдяки домовленості з Отто вони докупили молочних корів, і якщо продасть їх зараз, він утратить гроші. А ще для свиней Отто. Поросят можна буде продати, коли вони досягнуть ринкової ваги, але свиноматок не продаси. Отто покладався на них як на джерело прибутку.
Тож йому доведеться всю зиму годувати свиней, худобу й коней. Він навіть не уявляв, як йому це вдасться. Це ще було б можливо, якщо засівати землю Отто, але один чоловік не міг працювати на двох фермах. Вони з батьком вирішили, що спільними зусиллями, користуючись трактором й обома запрягами коней, якраз упораються. Трактор. Щоразу, коли про нього думав, Артур бачив перед собою величезні колеса, що вгризаються в повітря, бачив батькове лице – багряне, з вибалушеними очима. У день після похорону він сів за його кермо, вперше й востаннє, відвіз на ферму Лунців і поставив у сараї Отто. Він не хотів його бачити більше ніколи в житті.
Але без належного догляду земля Отто зіпсується – ще один привід хвилюватися. Він мав написати Отто й розповісти, що сталося, попросити його повернутися й дати всьому лад. Продати ферму або знайти, кому її здати в оренду. Він знав, що мав це зробити, але думка про те, щоб написати це на папері, заганяла його в глухий кут. Як він це сформулює? «Шановний Отто, батько помер, його придушив Ваш трактор». Як таке написати? Його мама знала б, які вжити слова, але засмутилася, коли він попросив її про це. Тиснути на неї не було сенсу. На той час вона не була здатна ні з чим давати раду. Йому хотілося поговорити з нею, розповісти про свої турботи, але про це навіть не йшлося. Було б таким полегшенням з кимось поділитися. Щоб іще хтось розділив його страх, що вони знову опиняться в боргах. Що можуть втратити ферму.
У деякі дні він почувався так, наче йому було байдуже. Не переймався цим. Був готовий плюнути на ферму, раз його батька більше немає. Більше не бачив у ній ніякого сенсу. Але згодом думав про свою матір і Джейка. Якщо втратять ферму, що вони робитимуть? Куди підуть?
Тож Артур продовжував трудитися. Зранку, подоївши корів і сходивши на ферму до Лунців доглянути свиней, він запрягав обидві пари коней, виводив їх у поле й працював на них поперемінно, дві години з цими, дві години з тими. Вони гарували зі світанку до заходу сонця, орючи, боронуючи, сіючи – борона за бороною. У нього в голові крутилися ті самі думки, в ритм із важкими кроками коней. У ритм з його втратою. Душа його боліла від горя, тривога скручувала живіт. Одного разу він висловив її вголос, налякавши себе й коней: «Що мені робити, тату?». Й тиша задзвеніла так сильно, так швидко, що йому перехопило дух. Він зупинився на півдорозі, коні стали й обернулися на нього питально. «Все гаразд», – сказав він, але раптом розплакався, тож їх це не переконало. «Все гаразд, – повторив він, витираючи лице рукавом. – Вперед». Вони рушили, а він плачучи пішов за ними.
Дотримуватися заведеного порядку було для нього єдиним способом життя, але порядок належав його батькові, тож на кожному кроці його накривали хвилі спогадів. Кілька днів після нещасливого випадку сліди сідниць його батька ще були видні, поруч зі слідами самого Артура, у високій траві на межі поля, де вони садили картоплю. Це здавалося неймовірним. Лише кілька днів тому, так недавно, що трава ще не встигла випрямитися, вони сиділи поруч, сьорбаючи гарячий солодкий чай, оглядаючи, скільки зробили й скільки ще треба буде зробити. Ні про що не відаючи.