Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 40)

– То що? – перепитав охоронець, цикаючи зубом.

Артур не міг уявити, щоб вони комусь перерізали горло. Юні хлопчаки. Його мати ховалася в будинку, пригнулася за канапою, напевно, або втиснулася в шафу. Артура засмучувало, що доводиться підсилювати її страхи, але нічого не вдієш. Хай там як, вона заспокоїться, коли їх побачить. Він не збирався марнувати по дві години роботи за день.

– Я триматиму їх тут, – сказав він.

– Знущатися з них не можна, – сказав охоронець застережливо. – По-перше, Женевська конвенція, по-друге, якщо ти знущатимешся з їхніх, фріци знущатимуться з наших. Око за око. Тож не штовхай їх і не примушуй голодувати. Іноді хтось приїжджатиме з перевіркою, глянути, чи вони як слід працюють і чи ти як слід до них ставишся.

– Я не буду з них знущатися, – відповів Артур. – Скажіть їм про це.

– Я по-фріцівськи ні бум-бум, – мовив охоронець, – а вони не вміють по-нашому. Деякі вміють, а от ці двоє – ні.

Артурові було байдуже, він і сам не балакучий. Однак йому хотілося, щоб хлопці знали, що він не бажає їм зла.

– Вони щось знають про фермерську роботу? – запитав він із надією в голосі. – Ну, вам відомо, чи вони раніше таким займалися? – Що роблять люди в Німеччині? Переважно воюють. Напевно, ці двоє служили в армії, працювали на збройній фабриці чи щось таке.

– Вони вчилися в школі, – відповів охоронець, переглянувши якийсь аркуш паперу. – Але обоє виросли на фермах. Принаймні тут так написано.

– Так? – перепитав Артур, не наважуючись у це повірити. Він глянув на хлопців, які з острахом за ним спостерігали. Махнув рукою на поля й питально звів брови. Хлопці перезирнулися, збентежено переступили з ноги на ногу, щось зашепотіли один до одного. А тоді пристрасно заметляли головами.

– Ет, – сказав Артур. Він знав, що йому не могло так сильно пощастити.

– Вони тебе не зрозуміли, – мовив охоронець. – Напевно, подумали, що ти спитав, чи вони збираються втекти. Спробуй щось інше.

– Наприклад?

– Та звідки ж мені знати? Що ви робите на фермі? Покажи їм трактора чи щось таке. Покажи їм корову.

Хлопці боязко переводили очі з охоронця на Артура й назад. Артур вказав на корів, які мирно щипали траву за два поля від них. Хлопці здавалися спантеличеними. Артур вдав, що доїть корову. Хлопці перезирнулися й було видно їхнє усвідомлення, буквально було видно. Вони обоє заусміхалися, глянули на Артура й теж почали вдавати, що доять корову – гарними, сильними, майстерними рухами; він мало не почув, як молоко з дійок зі свистом ллється у відро. Артур відчув, що всміхається, відчув, як полегшення прокочується його тілом, мов холодна хвиля. Він палав любов’ю до цих двох хлопців. Він навіть палав любов’ю до охоронця. Йому хотілося впасти на коліна й подякувати комусь, але він не був певний, кому саме дякувати. Богові? Урядові? Джейкові?

Вони вміли працювати, ці хлопці. Прокидалися о п’ятій доїти корів (і робили це як слід, давали корові якийсь смаколик пожувати, щоб вона була терпляча, добре мили їй вим’я, доїли швидко, а тоді трохи гладили її на знак вдячності й переходили до наступної), потім ішли на кухню, бадьорі й веселі, швидко поснідати вівсянкою й хлібом із маслом, а після сніданку – в поле до опівдня. Верталися на обід – свинину зі свиней Отто або, може, курку, з овочами з городу (подані з метушінням та безсловесним припрошуванням з боку Артурової матері, яка змінила свою думку за десять секунд, побачивши їхні юні, налякані обличчя). Потім знову в поля до заходу сонця. Виявилося, що вони обоє не вміли добре поводитися з плугом, але старалися, й щоразу в них виходило краще й краще. Вони працювали так, наче на кону було їхнє життя. Працювали стільки, що Артур подумки питав себе, може, вони й досі бояться, що він їх битиме, або що скаже, що вони погано працюють, і поверне їх назад у табір, і їх тоді відправлять у якесь гірше місце. Але згодом, якогось ранку побачивши, як один із них притулився худим обличчям до теплої коров’ячої шиї, а тоді вийшов за хвилину з підозріло мокрими очима, він збагнув – вони тужили за домом. Тужили за домом, і корови, свині й важка земля нагадували їм про дім. Це поля своїх батьків бачили вони, працюючи цілий день на Артурових полях. Артур міг це зрозуміти. Він був би такий самий.

І, власне, якимось незрозумілим чином, крім корисності, їхня присутність на батьковій фермі і тішила Артура теж. Навіть те, що вони не могли спілкуватися словами, було йому до душі.

І його матері це точно було на користь. Їй подобалося мати про кого піклуватися.

– Такі славні хлопці, – казала вона. Вона ще й досі була стривожена й неуважлива, але вже в кращому стані, ніж раніше. Принаймні їжу готувала вчасно. – Такі ввічливі. – Вони казали «Danke schön», коли вона ставила перед ними їжу, й, доївши, складали тарілки в мийницю. – Напевно, їхні батьки – хороші люди. Як Отто й Ґерті. Ті виростили хлопців ввічливими й працелюбними.

– Ага, – підтакнув Джейк, качаючись на задніх ніжках стільця. – Щоранку поправляють солому, коли встануть. Підмітають гарненько. Вилощують корів.

– Якби ж вони погодилися спати в домі, – сказала їхня мати, не помічаючи Джейків тон. Вона облаштувала їм ліжка у вітальні – поклала на підлогу подушки й складені ковдри замість матраців – і показала їх хлопцям, але ті чемно похитали головами і жестами дали зрозуміти, що їм подобається в сараї.

– Напевно, вони звикли до сараїв, – сказав Джейк. Він качався на стільці вперед-назад, замислено визираючи у вікно. – Напевно, вдома теж живуть у сараях. Було б добре, якби вони іноді милися, але не буває нічого ідеального.

А от це їхня мати зауважила.

– Джейкобе, – сказала вона з докором. – Вони миються біля помпи кожнісінького ранку.

Джейк і далі качався, дивлячись у порожнечу.

– Справді? Значить, це невиправне. Може, нацисти просто так смердять від природи.

Дивно, як сильно вони йому не подобаються, подумав Артур, коли саме він запропонував їх узяти. Але хто знає, що відбувається у Джейковій голові? Якогось вечора Артур побачив його в полі – це було таке рідкісне видовище, що він спинився й глянув знову, щоб переконатися, що то й справді Джейк. Він стояв на краю канави, де помер їхній батько. Нічого не робив, просто дивився вглиб. Артурові здалося, що він був самотнім, стоячи там. Що дивно, бо найостанніше слово, яке надавалося для опису Джейка, було «самотній».

Артур повів один запряг коней і Дітера чи Бернара на ферму до Лунців. Поля були в поганому стані, заросли травою, але якщо її заорати, можна буде посіяти трохи ячменю й сподіватися, що літо буде довше, ніж зазвичай. Спробувати було варто. Але на подвір’ї Дітер чи, може, Бернар раптом став як укопаний, дивлячись на землю в себе під ногами.

– Що таке? – запитав Артур.

Хлопець вказав на землю, дивлячись на Артура великими очима.

Артур опустив погляд. Внизу нічого не було, навіть якогось жмутка трави. Вони стояли біля сараю, в якому Отто тримав трактора, й земля була втоптана його вагою, сліди від шин залишилися в ній, як у цементі.

– Що таке? – знову запитав Артур.

Хлопець став на коліна й провів пальцем уздовж тракторового сліду. Він підняв очі на Артура і вказав на сарай, питально звівши брови. Підвівся, підійшов до сараю й відчинив двері – петлі вже почали скреготіти від іржі й нечастого користування. Трактор стояв там, де Артур залишив його наступного дня після похорону. Лише його вигляд викликав в Артура огиду. Хлопець спритно на нього заліз, усівся, вхопився за кермо обома руками, всміхаючись від вуха до вуха.

Отож. У Німеччині користуються тракторами. Напевно, другий хлопець теж на такому їздив. Що пояснювало, чому жоден із них не вмів добре орати кіньми.

Хлопець вказав кудись Артурові за спину, на поля, і з надією звів брови.

– Ні, – сказав Артур.

Це прозвучало різкіше й суворіше, ніж він хотів, і хлопець перестав усміхатись і зліз із трактора. Він вийшов, зачинив двері сараю й став до них спиною, здивований і трохи зляканий.

– Усе гаразд, – додав Артур. – Ми просто ним не користуємося, та й усе.

Хлопець пристрасно закивав, наче зрозумів і погодився. Він підійшов до коней і повів їх через ворота.

Артур стояв на місці, дивлячись поверх хлопця на зарослі бур’янами поля. Він думав про свого батька – не про те, яким він був у свої останні, жахливі миті, а яким він був при житті. Впертим, так, але не до ступеня відвертої нерозсудливості. Не до того ступеня, коли він дозволив би сусідовій землі зіпсуватися, коли мав змогу її врятувати. Не тоді, коли тривала війна й країна потребувала кожної жмені їжі, яку можна було виростити. Орючи кіньми, Дітерові/Бернару, недосвідченому, який він є, знадобиться цілий день, від зорі до зорі, щоб зорати півакра поля. Артур міг би зробити вдвічі більше, але, за словами Отто, трактором можна обробити за той час чотири чи п’ять акрів. І цей хлопець умів ним користуватися. Артур здогадувався, що сказав би його батько, там, на небесах, якби зараз глянув униз. «Лайно собаче», – сказав би він, випльовуючи ці слова, як тоді, коли відчував до чогось глибоку огиду. «Просто собаче лайно». Якби Артур спробував з ним посперечатися, якби сказав: «Але ж я терпіти його не можу», батько гаркнув би: «То й що!».

Хлопець відчинив ворота й саме проводив коней. Артур відкашлявся.