Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 42)

– Так, так.

– Лоро, серденько, – Артурова матір раптом з’явилася у дверях, – мені розпакувати посуд?

– Ох, так. Так, дякую, місіс Данн.

– Давай я поставлю все туди, куди поміститься, просто щоб на кухні було більше місця. А ти потім сама переставиш.

– Дякую, так. Спасибі, місіс Данн.

Зауваживши це, він став помічати й інші речі, а тоді крадькома зиркнув на неї скоса. На той момент вони вже дійшли до вітальні. Лунци ніколи не користувалися вітальнею. Артур проходив повз двері мільйон разів, але не міг пригадати, щоб коли-небудь заходив усередину. Лора стояла поруч батька посеред кімнати. Увійшовши, вона зняла бриля, тож тепер він чітко бачив її обличчя, і його вразив її вигляд. Вона була надзвичайно бліда, її шкіра – набрякла, синювато-біла, очі страшенно опухлі, повіки блискучі й червоні. Вона мала такий вигляд, наче з неї здерли шкуру, наче було видно, що в неї всередині, – неприкриту живу плоть. Він побачив, що їй байдуже, куди що заносять і де краще поставити – тут чи там. Побачив, що не варто було перейматися тим, що вона про нього подумає. Вона про нього не думала. Вона заледве його помічала.

Після цього він перестав хвилюватися за себе. Просто заносив речі й ставив їх якомога швидше. Йому здавалося, що її тримає вкупі одна ниточка, й хотів закінчити свою роботу, перш ніж та лусне.

Хлопці повернулися з останньою партією меблів, і вони втрьох закінчили заносити речі для першого поверху. А тоді всі пішли нагору, взятися до спалень. Меблів для них було небагато – лише два ліжка, два комоди й кілька валіз із одягом та постільною білизною.

– Ти вже вибрала собі кімнату, правда, Лоро? – запитав її батько.

Вони стояли на сходах, Артур із кимось з хлопців тримали металевий каркас для ліжка. Артур старався викинути з голови думки про Карла. Тривога, пов’язана з Лорою, витіснила Карла з його голови, доки вони працювали внизу, але тепер він повернувся.

– Так, – відповіла Лора.

– Тоді просто покажи Артурові, де тобі поставити ліжко, – сказав її батько. – О, чудово. Ось і мій комод. – Він зник в іншій спальні.

– Сюди, – вказала Лора, і ще за секунду до того, як вона заговорила, Артур уже знав, яку кімнату вона вибрала.

Лора увійшла й роззиралася, звуки її кроків відлунювали від голої дерев’яної підлоги. Артур стояв на сходах, тримаючи свій край каркаса, подумки питаючи себе, чи може попросити її вибрати іншу кімнату. Знаючи, що не може.

– Напевно, біля цієї стіни, – сказала Лора, зникаючи за дверима.

Артур облизав губи. Він нічого не міг вдіяти. Кивнув Дітерові/Бернару, й той повернув каркас набік і проніс у двері. Певна річ, роги зникли. Від їхньої присутності не лишилося нічого, крім дірочок від гвіздків на зроблених із планок дерев’яних стінах.

– Напевно, отуди, – сказала Лора. – Під стіну.

Вони поставили ліжко, куди вона вказала. Артур повільно випростався. Тіл не було, от що погіршувало ситуацію. Як і похоронів. Тільки панахиди. А це означало, що можна було, принаймні якийсь час, вдавати, що Карл та інші й досі просто «там, за морем». Насправді не мертві, просто відсутні. А тепер те, що він поставив чуже ліжко точнісінько туди, де стояло Карлове, зробило це реальним. Він, Артур Данн, лишився вдома, в безпеці й комфорті, врятований своїми клятими ступнями, які його ніколи в житті не непокоїли. А Карл та інші хлопці, з якими він виріс, з якими сидів в одному класі в тій чортовій школі рік за роком – усі, крім кількох, що лежали з відстріляними кінцівками в лікарнях десь за морем, – усі загинули. Ставлячи це ліжко, підсуваючи його до тієї жахливої, порожньої стіни, він почувався так, наче зраджував їх. Можливо, це було безглуздо, але він почувався саме так.

Лора щось казала. Він опанував себе.

– Перепрошую? – перепитав він. Він забув на неї не дивитися, і її вигляд шокував його наново.

– Ти добре їх знав? Тих людей, що тут жили.

Відповів він не відразу – довелося прокашлятися, але за якусь мить сказав:

– Так. Досить добре.

– Вони мали трьох синів, як хтось мені сказав. І вони всі загинули.

– Ага.

– Вони були… вони були твоїми друзями?

Він кивнув.

– Особливо наймолодший, Карл. Ми дружили.

Може, саме через цю останню деталь, на додачу до всього іншого, або, може, вона надто втомилася стримуватися, але якось раптово вона заплакала, тихо, й далі дивлячись на нього, навіть не відвертаючи голови. Позаду нього щось заворушилося – Дітер/Бернар тікав із корабля, поспішаючи вийти з кімнати. Артур стояв, де був.

– Перепрошую, – мовила Лора, витираючи сльози тильним боком долоні. – Я чула, що твій батько теж помер. Я так тобі співчуваю. Здається, всі навколо помирають. Усі.

– Ага, – відповів Артур. – І не кажи. – Він почувався точно так само.

– Перепрошую, – повторила вона.

– Усе гаразд.

– Тато каже, що це частина Божого плану, – сказала вона. – Каже, що ми просто не розуміємо. Каже, що все вийде на ліпше, бо Бог нас любить. Але я в це не вірю. Я не вірю, що Він нас любить. Я не вірю, що хтось, хто тебе любить, мав би такий план. А ти в це віриш?

Артур збентежено переступив із ноги на ногу.

– Я мало знаю про такі речі.

Вона знову витерла обличчя долонею й запитала печально:

– Думаєш, я зіпсута, бо так думаю?

– Ні. – Він похитав головою. – Ні.

Він почув голос її батька, що долинав зі сходів, і затамував дух, боячись, що той зайде, але він пішов униз.

– Тобі хотілося б, щоб нас тут не було? – запитала Лора. – Тут, у будинку твого друга?

– Ні! – випалив Артур. Він стривожився. Звідки в неї така думка? Невже його почуття такі очевидні?

– Точно?

– Так! Так, точно. Добре, що він не пустує. Краще, щоб він не пустував. – І, може, так воно й буде, в довгостроковій перспективі.

– Дякую, – відповіла вона так, наче він вручив їй подарунок. Вона витягнула з рукава вологу хусточку й висякала носа. А тоді сказала: – Я не хотіла переїжджати сюди, в цей сумний будинок, але більше не було куди. Я взагалі не хотіла сюди переїжджати, в Струан, я маю на увазі. Я тут нікого не знаю. Вдома в мене хоч були друзі. – Вона глянула на нього своїми заплаканими, червоними очима, й додала: – Але ви такі добрі, ти й твоя мама. Дякую тобі.

Сидячи того вечора на ліжку, дивлячись на свої ноги, він знову й знову відтворював це в уяві. Йому здавалося, що сталося щось надзвичайно важливе, що його життя змінилося назавжди. Він ніколи й подумати не міг, що колись так поговорить із дівчиною. Однак не варто обманювати себе, що це щось означає. Він знав, що це просто удача, хоча це слово здавалося неправильним за таких обставин. Якби мала вибір, вона не вибрала б звіритися саме йому. Просто вона була у відчаї, а він трапився їй під руку; якби вона не перебувала в такому стані, цієї розмови не відбулося б. Власне, якби йому самому не було так погано, її не відбулося б, бо він утік би, як Дітер/Бернар, збіг би зі сходів.

Але вона подякувала йому за доброту. Це щось та означає, правда? Може, й небагато, але хоч щось.

Наступного тижня в лісах біля Кроу-рівер був убитий німецький військовополонений. Принаймні саме там знайшли його тіло. Артур був при цьому присутній; він та інші чоловіки шукали не тіла, вони шукали ведмедів. За минулі тижні поблизу були вбиті п’ять овець і двоє телят, а одного фермера, Френка Седлера, відвідав ведмідь, доки той робив свою справу в нужнику надворі.

– Чесно кажучи, зробив мені послугу, – сказав Френк, згодом про це розповідаючи. – Я мав… деякі проблеми в цій сфері, закреп, коли знаєте, про що я, й думав, що допоможе тільки динаміт, але він так мене налякав, що владнав ситуацію за дві секунди. Але Лона й діти тепер бояться туди ходити. У всіх… порушився режим, і від цього всі тепер дратівливі. Треба щось робити.

Тож із півдесятка фермерів, а серед них й Артур, зібралися, озброїлися й пішли полювати на ведмедя. Правду кажучи, Артур волів би піти сам – так він хвилювався б тільки через ведмедя, а не й через півдесятка знервованих чоловіків, що розмахують «лі-енфілдами». Але вони запросили його приєднатися, що було люб’язно з їхнього боку, а, враховуючи, що вони були віку його батька, він не знав, як відмовитися.

Думаючи передусім про ведмедя, коли знайшли тіло, вони спочатку вирішили, що того чоловіка вбив ведмідь. А тоді побачили, що на тілі не було слідів ні від зубів, ні від кігтів. А потім – що чоловікові руки зав’язані за спиною. Судячи з вигляду, його забили до смерті.

– Хтось із вас його знав? – запитав Чарлі Руґґер.

Вони зібралися навколо мертвого, шість кремезних фермерів із гвинтівками, спрямованими на землю. Стояв ранній ранок, і сонце кидало косе проміння крізь гілки кленів, купаючи тіло у світлі. Чоловік мав на собі табірну форму – темно-синю куртку з великим червоним колом на спині – й сонце кидало йому на спину м’які тремтливі візерунки з кленового листя, наче цей чоловік був канадець і пишався цим.

– Так, – сказав Ленні Гоґенвельд, присідаючи, щоб роздивитися бік чоловікового обличчя. Там було криваве місиво, але риси ще можна було розрізнити. – Він працював на Стена Макліна.

– Є варіанти, хто міг хотіти це зробити?

– Звісно, – відповів Ленні. – Можу назвати тобі два десятки, не сходячи з цього місця. Він же німчура, правда?

– Так, але саме з цим конкретним, – сказав Чарлі.

Ленні знизав плечима. Щочетверга в «Теміскеймінг спікері» на першій шпальті друкували перелік хлопців із Півночі, вбитих, поранених чи пропалих безвісти, і щотижня ці переліки наче довшали. Після висадки десанту в Європі кілька сімей втратили всіх своїх синів. Якщо це вбивство було справою рук шаленця, про що свідчив вигляд тіла, ну, в ті часи з’явилося багато шаленців – батьків, синів чи братів, збожеволілих від горя й люті.