Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 44)
– Я її не знаю, мамо.
– Знаєш! Звісно, знаєш!
– Ми зустрілися один раз. Це не означає, що я її знаю.
– Значить, познайомся. – У голосі матері чулося, що вона піддражнює Джейка – раніше Артур такого від неї не чув. – Хіба ти не вважаєш, що вона гарненька? А яке в неї волосся! І таке миле личко.
Артур завмер, не прожувавши, тримаючи в роті шматок картоплини.
– Знаєш, – вела далі мати, – було б добре, якби ти запросив її якось зайти до нас після школи.
Артур чекав, не рухаючись, не відриваючи очей від тарілки. Шматок картоплі прилип йому до піднебіння. Від цього або від того, що казала його мати, він мало не похлинувся.
– Хіба ти не згоден, що це хороша ідея?
Джейк нічого не відповідав. Артур мав побачити вираз його обличчя, тож підвів очі.
Якби тільки він цього не робив. Якби тільки він лишився, як був. Ковтнув картоплину, не піднімаючи голови. Якби тільки. Але він підвів голову, лише трохи, на дюйм, не більше, і Джейк помітив цей рух, і, готуючись ось-ось роздратовано сказати щось матері – це було видно з його обличчя, – спинився, допитливо глянув на Артура й запитав:
– Що таке?
У ту мить, відчуваючи, як паленіє його обличчя, бачачи, що Джейк це помітив, що він зрозумів, бачачи, як він усміхнувся, Артур уже знав, що мало статися. Він уже знав усе наперед, знав усе ще тоді.
Глава 11
– Ваш татко був слухняним, – сказав Джейк. – А от я – шибайголовою.
Вочевидь, він звертався до Джулі. Був час вечеряти. Відколи приїхав Джейк, сидіти за столом на фермі стало куди цікавіше, цього не заперечиш.
– Я завжди діставав на горіхи, – вів далі Джейк. Джулі дивилася на нього зі свого місця за столом, й Ієн бачив, що вона не могла вирішити, жартує він чи ні.
– Мені нічого добре не вдавалося – ну, знаєте, з фермерської роботи. Я не зміг би подоїти корову навіть під цівкою пістолета. Але ваш татко, коли був вашого віку, він міг подоїти двох корів за раз. – Джейк простягнув руки вбік, так далеко, як міг, не вдаривши Марча по голові, обхопив пальцями дві уявні дійки і став смикати то однією, то другою рукою, створюючи звук, схожий на лиття молока у відро. Джулі вирішила, що це смішно, й захихотіла. Марч скоса глянув на Джейка, з-під тіні його руки. – Ой! – вигукнув Джейк. – Попався, Марче. Тепер ти весь у молоці. – Марч збентежено опустив очі.
– Ти знав кожну корову на кличку, правда, Арте? Дейзі і Мейзі, Міллі й Лілі, Поллі й Доллі… десятки корів, а ваш татко знав, як яку звати. А я ж ховався за сараєм, намагаючись спалити парканні стовпчики. Пам’ятаєш їх, Артуре?
Артур злегка кивнув. Джейкова присутність не надто оживила Артура. Якщо й змінила його, то хіба в протилежний бік. Джейк і далі тараторив про старі добрі часи, а Артур просто сидів і жував, не відриваючи очей від тарілки, не кажучи ні слова.
– Він цього не схвалював, – сказав Джейк, моргаючи Джулі, – і старався зчистити обгорілі місця. Намагався врятувати мене від мене ж самого, правда, Арте?
Навіть Картер слухав, помітив Ієн. Він не вибіг із дому в ту ж хвилину, коли доїв, як робив завжди, він лишився, ловлячи кожне Джейкове слово.
– Але йому це не вдалося, – гірко сказав Джейк. – Урятувати мене, я маю на увазі. Я був невиправний. – Він закінчив фразу на сумній ноті, й Джулі знову захихотіла.
Упродовж перших кількох днів Ієн вважав, що приємно мати його на фермі, посланця з зовнішнього світу, доказ того, що той і справді існує. Але під кінець тижня почав відчувати, що хоче, щоб усе стало, як було колись. Присутність Джейка все змінила, ферма стала здаватися інакшою. Цікавішою, але не такою спокійною. Навіть звичні речі порушилися. Наприклад, Артур більше не робив півгодинну перерву після обіду. Певна річ, навесні багато роботи, та все одно перерва посеред дня – це святе діло. Хай там що, а Ієн, Артур та старий опускалися в крісла, щойно доїдали обід, – Лора називала це «часом на засвоєння їжі». Спочатку Ієн намагався допомогти їй із посудом, але вона була шокована й казала, що він має сісти й перетравити обід. Він вважав, що це природний стан речей, і що їй так подобалося.
Однак тепер з ними сидів Джейк, гортаючи «Теміскеймінг спікер» і зачитуючи те, що вважав смішним, – мало не все, і, здавалося, це діяло Артурові на нерви.
– «Сирна фабрика працює в три зміни», – читав Джейк. – Ну, якщо це не неймовірні новини, то я навіть не знаю. А ось іще, Арте, тобі це буде цікаво. «Розпродаж пам’ятників, знижка 10 % діє до кінця червня». Хіба це не прекрасно? Можна запастися пам’ятниками! «Тримайте на пасовиськах годівниці». Ти тримаєш годівниці на своїх пасовиськах, Арте? І якщо ні, то чому?
Через кілька хвилин Артур підводився й казав Ієнові: «Ну, повернуся до роботи. Однак ти не поспішай. Посидь трохи». І йшов геть, повертався в поле.
Тож Ієн міг посидіти з Джейком, але це здавалося неправильним – відпочивати, коли Артур працює. Та й відпочивати особливо не вдавалося. Коли Артур виходив, Лора впускала в кімнату Джулі й Марча – зазвичай їм на «час засвоєння їжі» заходити заборонялося – й вони тинялися, тріскотіли, весь час щось просили й крутилися в Лори під ногами. Вона дратувалася на них, а найбільше – на Картера. Зазвичай той одразу після обіду йшов у сарай крутити свого велосипеда, але тепер залишався послухати Джейка й чомусь це дратувало його матір. «Картере, може, вже берися до роботи?» – казала вона. Й він неохоче підводився і йшов робити те, що вона йому загадувала.
А щодо самого Джейка, то він здавався зовсім невимушеним. Ієн навіть не уявляв, чим він займався цілий день. Здавалося, переважно ходив слідом за Лорою, розмовляючи з нею, доки вона годувала курей, прополювала овочеві грядки чи заварювала кашу для хворого теляти. Ієнові здавалося, що Джейкова присутність нервувала її. В її рухах з’явилася напруга, якої раніше не бувало. А ще вона не дивилася на Джейка, коли відповідала на його питання, наче повсякчас старалася наполовину від нього відвернутися. Що більше Ієн бачив, то більше переконувався, що Лорі не подобається Артурів брат.
Ієн не мав нічого проти Джейка, єдине, що йому не подобалося, – це те, як він ходить за Лорою. Це почало його напружувати. Він питав себе, якої Артур про це думки. Але той наче не помічав. З тим, що він тепер заледве підводив очі, напевно, навіть цього й не бачив.
Одного дня під вечір Марч знайшов під кущем біля сараю кроленятко. За збігом обставин, собаки десь побігли в своїх справах.
– Стій, стій! – заверещав Марч. Він кинувся на кущ і той розсипався кроленятами, що порозбігалися увсебіч. Якийсь час вони панічно скакали навколо, а тоді побігли ховатися у високій траві на краю лісу. Марч побіг за ними, репетуючи:
«Заждіть, заждіть!», але вони втекли. З півгодини він ходив серед трави, шукаючи, лагідно кличучи їх. Ієн, який на подвір’ї вичісував Роберта й Едварда, перш ніж відвести їх на ніч на пасовисько, підійшов до малого.
– Вони побігли знайти свою маму, – пояснив він. – Вони ще замалі, щоб бігати без неї. Вона відведе їх у ліс, туди, де безпечно.
Марч згорьовано на нього глянув.
– Хіба ти не хочеш, щоб вони були в безпеці? – запитав Ієн, скуйовджуючи йому волосся. – Якщо вони тут залишаться, їх з’їдять собаки. Хіба ж це не було б жахливо?
Джейк спостерігав за їхньою розмовою зі сміхом.
– Такий м’якосердий малий, правда? – сказав він, коли Ієн повернувся. – Напевно, це в нього від матері. Не пригадую, щоб Артур плакав над кроликом. Він швидше застрелить його й кине в каструлю.
Джейк сидів на пеньку, яким користувалися як підставкою, відганяючи мух жовтою пластиковою мухобійкою. Він став приходити й сидіти поруч Ієна щовечора. Ієнові це лестило, доки він не згадував, що Джейкові немає чим зайнятися.
– Так, – відповів він. – Малий і справді вдався в Лору. – Він скінчив вичісувати Едварда й перейшов до Роберта. Вичісувати коней було тривалим завданням – як мити автобус – але одним із його улюблених; його дуже тішило бачити, як розкішний, темний полиск з’являється на конячій шерсті з-під пилу й поту трудового дня. І їм це дуже подобалося, й вони виказували вдячність, час від часу тручись об нього носами.
– Як думаєш, хтось із дітей буде зацікавлений успадкувати ферму? – запитав Джейк.
– Не знаю. – Ієн змовк, думаючи про Картера. – Може, Картер. Напевно, Марч теж. Він любить тварин. – Роберт пхнув його носом – мовляв, чого спинився?
– Картер? – перепитав Джейк. Здавалося, його розсмішила ця ідея. – Ніколи в житті. Я його жодного разу в полі не бачив.
Ієн не відповів. Він пригадував Картерів коментар про те, що Артур ніколи не дозволяє йому нічого робити. Він раптом подумав, чи Картерові й дійсно сподобалося б працювати в полі поруч батька. Дивно, що Артур завжди давав йому дитячі завдання на подвір’ї. В якомусь сенсі шкода, що в них не було трактора. Картер дуже добре давав би з ним раду, він знався на механіці. Він обожнював Джейкову машину, однак, на відміну від Джейка, цікавився саме двигуном. Джейкові ж двигуни були байдужі. Для нього важить стиль, подумав Ієн. Імідж.
– Хай там як, – вів далі Джейк, – на мою думку, містечка в цих краях приречені. – З них усі виїжджають. – Він махнув мухобійкою на сліпня й той відлетів геть. – Я маю на увазі таких людей, як ти та твої друзі.