Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 37)
– Хіба ти не маєш сьогодні складати іспит, Ієне? – запитала місіс Аронович тихо, щоб не відволікти свою доньку.
– Маю. – Він скривився до неї. – З хімії. Останній.
– А ти оце тут з нами.
– Та нічого. Провітрюю голову. Батько прийде глянути на неї, коли закінчить із рештою. Він сказав дати їй половинку аспірину, змішану з варенням.
– У неї в суботу був день народження, – мовила місіс Аронович. – Прийшли гості. Вона й тоді мала не дуже добрий вигляд, але я подумала, що це від збудження.
– Святий Боже, – відповів Ієн. Він непокоївся не так за дітей, як за свого батька. – Мабуть, вам варто сказати батькові, хто до вас приходив.
– Так, я скажу.
Дівчинка простягнула йому годинника і термометра.
– Ого! – вигукнув Ієн, проте тихенько, бо в малої був такий вигляд, наче від гучного звуку в неї відпаде голова. – Сорок градусів! Це тобі не абищо!
Може, він і помилився, але йому здалося, що вона майже всміхнулася.
Ієн спустився до озера і якийсь час сидів на причалі, дивлячись у воду й ні про що особливо не думаючи. Десь опівдні прийшов його батько.
– Я йду глянути на малу Ароновичів, – сказав він. – Спасибі, що допоміг мені вранці.
– Без проблем.
– Напевно, доки повернуся, ти вже підеш.
– Ага, ми всі збираємося на Лоу-даун. Точно не знаю, коли все почнеться. Найпевніше, вечеряти не прийду.
– Добре. Гарно тобі погуляти. Між іншим, я сьогодні зранку почув новини, які тебе зацікавлять. Дзвонив Ґеррі Мойніган. Учора вночі Джим Лайтфут втік із в’язниці.
Ієн підвів на нього погляд.
– Ти серйозно?
– Ґеррі зранку приніс йому сніданок, а камера виявилася порожньою.
– Як він утік? – запитав Ієн. – Ґеррі вже дізнався?
– О так, там усе ясно. У даху була дірка.
– У даху? – Ієн реготнув. – Як класно!
– Ну, ще незрозуміло, чим це скінчиться. Тепер залучили ще й кінну поліцію. На їхній погляд, підозрюваний у вбивстві вирвався на свободу.
– Вони його ніколи не знайдуть. Їм доведеться прочісувати ліси.
– Певна річ. Але вони набіжать у резервацію, шукатимуть причетних. Усе це буде досить неприємно.
Ієн подумав про Піта, питаючи себе, чи доклав той до цього руку. Найпевніше.
– Усе одно, мені здається, це класно, – сказав він.
Він наполовину очікував, що Піт не з’явиться на іспит, але той прийшов, цього разу навіть не спізнився, і чекав у коридорі разом з усіма іншими.
– Як справи? – запитав Ієн обережно, спираючись на стіну поруч нього.
– Непогано.
– Я чув про втечу з в’язниці.
Піт глянув на нього.
– Я теж.
– Кавалеристів уже набігло?
– Чувак, та вони скрізь. Вилізають із-під столу, повзають стінами, вже й під деревом не сядеш зробити свою справу, не виявивши там кавалериста, весь час щось винюхують.
Він усміхнувся, маючи такий вигляд, наче щойно виграв мільйон доларів.
Прибув містер Аронович, усі ввійшли в клас і посідали. Вони вже стали фахівцями в цьому ділі, майже шкода, що іспити підходили до кінця. Аронович роздав аркуші й сказав: «Готуйся, на старт, марш!», і вони всі перевернули білети й почали писати. Три години Ієн виливав на папір усе, що ввібрав за останні два дні, й коли все скінчилося, його голова здавалася порожньою, мов старий чобіт, у ній не лишилося нічого взагалі.
Згодом вони неспокійно тинялися навколо, розмовляючи про те, як класно, що все скінчилося, але в це ще важко повірити, і що знадобиться багато часу, щоб це усвідомити. Хтось запропонував піти в «Гарперз», але Ієнові ця ідея не сподобалася. Відразу можна передбачити, про що вони там розмовлятимуть – розбиратимуть іспит, питання за питанням, доки не переконають себе, що провалили його. Ієна таке не приваблювало. Він ззирнувся з Пітом і питально кивнув на двері, а Піт відповів ствердним кивком. Ієн відчув приплив полегшення. Майже так само приємно, як і те, що Джим Лайтфут утік, було те, що Піт, здавалося, став такий, як завжди.
Їхні снасті для риболовлі були в Піта, і його дід сказав йому триматися подалі від кавалеристів, тож вони вирішили піднятися на Ліп. Вони обоє не бували там уже багато років – риболовля так їх захоплювала, що більше ні на що не лишалося часу.
Ліп – прямовисна гранітна скеля понад триста футів заввишки, що піднімалася з озера. Маючи потрібне обладнання, її можна було б виміряти, але, як їм усім було відомо, цього ще ніхто робив. Натомість до неї під’їжджали ззаду, де схід на гору був просто крутий, але не прямовисний.
Вони пройшли повз будинок Кеті, щоб забрати Ієнового велосипеда, доїхали до того місця, куди дорога доходила найближче до гори, кинули велосипеди й пішли пішки. Спочатку йти було легко – доріжка м’яко піднімалася поміж величезних закруглених брил вкритого лишайником граніту, голого, якщо не враховувати випадкового чубчика трави чи соковито-зеленої подушки моху. То тут, то там, у западинах, досить великих, щоб назбиралося трохи землі, росли вузлуваті сосни, міцно тримаючись корінням.
Коли брили стали крутіші, їм уже треба було вибирати шлях, дертися якомога швидше – вони обоє відчували порив улаштувати собі випробування, розігнати тілом кров після концентрованої розумової праці, виконаної зранку. Дорогою вони наштовхнулися на величезний валун у формі черепахи, на якому пам’ятали, як сиділи дітьми, тож вилізли посидіти на ньому й перевести подих.
– Це ж твій дід уперше нас сюди привів, правда? – засапано спитав Ієн. – Багато років тому. Ми були ще зовсім малі.
Піт кивнув.
– У тебе був день народження чи щось таке?
– Ага.
Ієн туманно пригадував, як старий допомагав йому видертися на каменя, кажучи йому щось заохочувальне мовою, якої він не розумів, а тоді повторюючи це англійською. Отуди. А тепер осюди. Добре. Добре. Класний він дідуган. А тепер його крамницею рискають кавалеристи. Ставлять питання.
– Як у нього справи? Ну, знаєш, з усією цією ситуацією.
– Нормально. Хвилюється.
– За Джима?
– За все, чувак. За все.
Під ними на валуні скакали двійко ворон і кричали одна на одну. До них приєдналася третя й додала свою думку, а тоді четверта. Ворони стояли і якусь мить сварилися, а тоді, різко, наче дійшовши згоди, знялися й полетіли геть.
Ієн поклав долоні плиском на камінь і трохи піднявся, сідаючи так, щоб спині було зручніше. Камінь був теплий від сонця, а його жорстка закруглена поверхня на дотик скидалася на шкіру якогось древнього звіра.
– Як думаєш, скільки цим скелям років? – запитав він задумливо.
– Вони тут цілу вічність, – відповів Піт. – Це одні з найстаріших скель у світі.
– Серйозно? – Ієн із цікавістю на нього глянув.
Піт кивнув.
– Деякі шматки Щита налічують три мільярди років.
– Три мільярди?
– Чувак, це скеля найвищої якості. Колись вона була гірським кряжем. Заввишки як Скелясті гори. А тоді опинилася під водою… а тоді на ній утворилися льодовики. – Він схвально погладив каменюку рукою. – І досі на місці.
Вони пішли далі. Камені стали крутіші, й іноді їм доводилося шукати, за що вхопитися, й підтягуватися на руках. Аж тут вони вилізли на гребінь скелі й виявили, що стоять на вершечку, а під ними внизу простягається озеро, виблискуючи на сонці.
– Ого! – сказав Ієн. – Я й забув, який фантастичний звідси вид.
Сонце, яке грало на поверхні води, було таке яскраве, що йому довелося затулити очі долонею, щоб глянути на озеро. Берегова лінія вдалині скидалася на мереживо – сотні заток, річок та острівців відгалужувалися від широкого плеса самого озера й зникали в диких хащах.
– Що це там, на краю скелі? – запитав Піт.
– Де?