Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 35)

– Дякую.

Коли він повернувся додому, його батько був на кухні, їв кусень сиру просто з холодильника.

– Привіт, – сказав Ієн, радий, що батько повернувся. – Як усе минуло?

– Здоровий хлопчик.

– Горді батьки щасливі?

– Так собі. У них уже є дев’ятеро.

– Святі небеса!

Двері холодильника були широко відчинені. Ірландське рагу, яке місіс Таттл залишила для них, стояло на полиці поруч із дуже великою банкою з одним маринованим огірком.

– Можемо це підігріти, – сказав Ієн, киваючи на рагу.

Щоп’ятниці місіс Таттл готувала подвійну порцію такої страви, щоб їм вистачило на вихідні. Іноді вона якось інакше її називала – новим своїм словом «запіканка» – але це завжди було те саме рагу.

– Можемо, – погодився його батько. – Ти аж такий голодний?

– Не дуже.

– Я теж ні. З’їж сиру. – Батько відрізав великий шматок і вручив йому, а тоді якусь мить уважно на нього дивився. – Все гаразд?

– Ага. Ну, типу так. Я порвав із Кеті.

– Ох. Ну… шкода. – Він не сказав: «Що, знову?», і це було люб’язно з його боку. Він умів як слід поводитися в таких ситуаціях.

– Ага. Наші стосунки…. Не розвивалися. У нас мало спільного.

Його батько кивнув. У кімнату просочилася відсутність Ієнової матері.

– А ще з Пітом щось негаразд, – швидко додав Ієн. – Ну, не те щоб негаразд. Дивно. Я не знаю, в чому річ.

– Для нього це складний час, знаєш, – сказав його батько. – Завжди непросто бути за два табори, а коли між ними якісь негаразди, то й дуже важко.

– Напевно.

Однак йому здавалося, що коли дружиш із кимось ціле життя, маєш право не вважатися частиною табору. Йому хотілося б, щоб вони з Пітом як слід про це поговорили, відкрито й щиро, але цього ніколи не буде. Підвалинами їхніх стосунків було несказане, і що важливішою була тема, то менше вони були схильні її обговорювати.

– А якої про все це думки його дід? Про те, що Джима Лайтфута арештували й усе таке? – Ієн знав, що його батько дуже поважав старого, й припускав, що вони розмовляли.

– Джо? Він дуже занепокоєний. Занепокоєний щодо Джима й щодо того, якої шкоди це завдасть відносинам між містом і резервацією.

– Ти бачив Джима?

– Сьогодні зранку, – кивнув батько. – У поганій він формі. Він людина природи. Сидіти за ґратами – це для нього однаково що смертний вирок.

– Що з ним буде?

– Його відвезуть у районну в’язницю в Гейлібурі. Здається, в понеділок. Там є головний суддя.

– Який визнає його винним у вбивстві, – гірко сказав Ієн. – Попри те, що, найпевніше, той лісоруб сам до нього поліз. Джим не з тих, хто починає бійку.

– Його справа буде представлена в суді, – мовив батько.

– Ким?

– Суд призначить адвоката.

– Точно! Його призначить суд. Якогось білошкірого чувака, що тільки закінчив університет і не зміг знайти роботу десь інде.

– Ти судиш їх наперед, Ієне. Робиш саме те, в чому ми їх звинувачуємо. Складаєш припущення на основі упередження.

– Я складаю припущення на основі Ґеррі Мойнігана й мільйонів таких, як він.

– Ґеррі не в усьому поганий. Він – лише плід свого виховання.

– Ну, хрінове в нього виховання.

Батько зітхнув.

До сиру треба було щось іще. Ієн відчинив шафку біля холодильника й витягнув коробку крекерів.

– Хочеш?

Вони жували, сидячи плечем до плеча й дивлячись у холодильник. Ієнів гнів потроху минув. Він знав, що нечесно зганяти злість на батькові. Той застосовував увесь свій вплив, щоб допомогти Джимові чим тільки міг.

– Нам потрібен пес, – сказав він за якийсь час.

– У тебе на думці рагу?

– Ага. Вона здає позиції. Я про місіс Таттл.

– Що поробиш. Старається як може.

– А от і ні, тату. – Його батько завжди всіх виправдовував. Може, це й ознака доброти, та все одно його це дратувало.

Холодильник гудів до них. За вікном здіймався вітер. У кухонну шибку вдарила жменя грубих дощових крапель. Ієн любив цей звук: поєднання вітру й дощу завжди додавало домові відчуття безпеки.

– Серйозно, – мовив він. – Мені хотілося б собаку.

– Мені теж, – задумливо сказав батько. – Може, й варто.

Колись вони мали собаку, ірландського сетера на ім’я Моллі, що багато років супроводжувала батька на виїзні виклики й стала їм за члена сім’ї, тож коли вона померла, їм несила було й думати про іншу, бо це буде не вона. Але, може, саме настав час. Власне, якось раптом Ієн збагнув, що це було б ідеально. Собака, що м’яко бігає будинком, супроводжує батька на виклики, а вечорами лежить у нього біля ніг. Ця думка звеселила його й додала йому духу.

– Ага, – сказав він. – Візьмемо собі собаку.

– Гаразд. Візьмемо.

Ієн витягнув банку з маринованим огірком, щоб відсвяткувати це рішення. Він відкрутив кришку, виловив огірок пальцями, затиснув його між зубів і вилив розсіл у раковину. Його запах поширився в повітрі, наче ефір. Він відкусив половину огірка й другу віддав батькові.

– Знову ірландського сетера? Як думаєш? Щоб пасував до рагу.

Батько кивнув, жуючи огірок.

Огірок вимагав іще сиру, а сир вимагав іще крекерів. Вони їли неуважливо, обоє заглибилися в думки й кришили на підлогу. В Ієна перед очима повільно пропливали різні події того дня.

– Ти знав, що Артур Данн має брата?

– Так, – відказав батько. – Джека. Ні, Джейка. А що?

– Він приїхав сьогодні. Прикотив у гарнезному кадилакові.

– Серйозно? Я не бачив його багато років.

Він узяв в Ієна коробку з крекерами й занурив у неї руку. Там було порожньо. Він поклав її і з хлібниці витягнув хлібину.

– Він не дуже схожий на Артура, правда? – запитав Ієн, дістаючи з холодильника масло.

– Тоді можемо вже й сісти, – сказав батько. – Ні, він зовсім інакший фрукт. Чесно кажучи, Артур мені завжди подобався більше.

Вони сіли, поклавши між собою хліб, масло й сир.

– Він кульгає. Поліомієліт?

– Ні, нещасливий випадок. Упав із мосту. Дивом не зламав хребта.