Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 34)
– Нічого ми не мусимо. Більшість дітей, з якими ми пішли в школу, нікуди не їдуть.
– Так, але такі люди, як ми, мають поїхати. Ти ж знаєш.
Сюзан поставила тарілки з їхніми чізбургерами та напої, й Кеті їй усміхнулася.
Ієн відкусив свого чізбургера. Той був дуже смачний. Він пам’ятатиме «Гарперз» не за його красу, він пам’ятатиме «Гарперз» за його чізбургери.
– Порівняно з іншими, – казала Кеті, – в тебе стільки потенціалу, Ієне. Тут ти не зможеш його реалізувати. Тобі треба розправити крила. Нам обом треба.
Йому хотілося, щоб вона перестала говорити. Якби вона просто заткнула рота, все було б добре.
– І хіба не вважаєш, що це так чудово, що ми знайшли одне одного? – вела вона далі. – Подумати тільки, який у нас був шанс? У такому маленькому містечку. Нам так
– Гм… – мовив Ієн, жуючи чізбургер, Кеті ж до свого досі й не торкнулася, – знайти одне одного? – Ясно, що шанси загубитися в такому містечку дуже маленькі.
– Шанс знайти ту людину, з якою хочеш провести все життя! У такому крихітному містечку! Шанс на те, що серед усіх людей на світі, й серед усіх місць на світі ця одна людина житиме в одному з тобою місті! – Вона зітхнула. – Знаєш, що сказала моя мама? Вона сказала, що ніколи не бачила мене такою щасливою, як відтоді, коли ми знову стали зустрічатися. Хіба це не чудесно?
Ієн кивнув. Він набрав жменю картоплі й запхнув до рота. З протилежного боку столу Кеті нахилилася до нього. Якось раптом вона дуже посерйознішала.
– Я мала розмову з ними вчора ввечері – зі своїми батьками. Вони сказали, що, на їхню думку, настав час мені вирішити, куди я поїду наступного року. В яку школу медсестер. Вони вважають, що мені варто вже подавати документи. – Вона взяла його руку, повернула її долонею догори й стала розглядати. Долоня була жирна від картоплі, й вона нахмурилася, висмикнула серветку з коробочки на столі й стала витирати по черзі кожен палець.
Ієн дуже ретельно прожував картоплю й проковтнув. Ця розмова почала його непокоїти.
– Хіба ти не вирішила? – запитав він. Другою рукою він знову взяв картоплю, відчуваючи раптовий порив запхнути до рота цілу тарілку.
– Ще ні. – Вона зіжмакала серветку й витягла ще одну. – Я ж не можу, правда? Вирішити раніше за тебе. Твоя кар’єра важливіша за мою, мама з татом це розуміють, вони розуміють це повністю. Сестринську справу можна вивчити де завгодно, так що це насправді не має значення. Але вони вважають, що час тобі визначитися. Щоб, знаєш, ми точно потрапили туди, куди хочемо.
Ієн завмер, не донісши картоплю до рота. Він поклав її на тарілку й став на неї дивитися. Кеті наче відчинила йому двері у свою голову й показала все, що там відбувалося. Картинку, над якою вона працювала.
– Ієне? – сказала вона.
Голос у неї був збентежений. Вона відпустила його долоню, й він обережно її забрав. Він почав викладати шматочки картоплі в акуратні маленькі ряди по боках тарілки, соваючи їх потроху туди-сюди, доки вони не лягали рівними рядами. Він зібрав один ряд шматочків разом, щоб вони утворили віяло.
За якийсь час він почув, як вона встала з-за столу. Він побачив це краєм ока. Вона вислизнула з кабінки, й він почув, як стихають її кроки в бік дверей. Він підвівся на рівні, дістав з кишені жменю монет і поклав їх біля тарілок – її так і лишилася неторканою – й пішов за нею надвір. Коли він проходив їхню кабінку, Фатц і Рон Аткінсон повільно засвистіли, й Рон сказав: «Ах, донжуане, що ти накоїв цього разу?».
Він ішов за Кеті, тримаючи дистанцію. Він не хотів доганяти її, доки навколо все ще були люди. Коли вона звернула на свою вулицю, він її наздогнав. Вона намагалася піти геть, але він забіг поперед неї, кажучи: «Зачекай, Кеті, зачекай». Вона ступала то туди, то сюди, намагаючись обійти його, а тоді здалася й просто стала, вперши руки в боки. Він узяв її за руку й відвів до узбіччя дороги. На початку того року під час грози впало дерево, і його стовбур і далі там лежав, чекаючи, доки його розпиляють; він сів на нього й м’яко посадив її поруч себе. Він сказав їй, що ще не готовий ухвалювати рішення щодо свого майбутнього. Він сказав, що, може, він ще незрілий чи щось таке, але він і справді до цього не готовий. І що, на його думку, буде краще, якщо вони розійдуться. Вона заплакала. Запитала, чи це через щось, що вона зробила чи сказала, й він відповів – ні, справа взагалі не в ній, а в ньому. Вона сказала, що спробує бути інакшою, що вона так сильно його любить і зробить усе, що він захоче, й він похитав головою, шокований. Вона сказала, що не хоче його прив’язувати, й хіба вони не можуть і далі зустрічатися як зустрічалися, і він сказав – ні, йому шкода. Йому щиро шкода.
Минув якийсь час, перш ніж вона опанувала себе, але врешті вона таки це зробила. Глибоко вдихнула, витерла лице пальцями, глянула просто поперед себе, піднявши підборіддя. А тоді підвелася. Ієн підвівся теж і запитав, чи їй хотілося б, щоб він провів її додому. Ні, сказала вона, тож він лишився де був і дивився їй услід.
Одного разу, коли він ще був малий, учителька недільної школи розказувала про те, як бути хорошим. Вона сказала, що іноді важко визначити, як правильно вчинити, що може бути важко відрізнити хороше від поганого, правильне від хибного. Проте, додала вона, говорячи тихим, але радісним голосом, який, здається, завжди застосовують учителі недільних шкіл, є один надійний спосіб. Усе, що треба, – це запитати себе, як вчинив би Ісус. Визначаєш, що зробив би Ісус у будь-якій ситуації, а тоді робиш так само, й це точно буде правильно.
Він забув про це тієї ж хвилини, коли заняття скінчилося, але тепер пригадав. Він зрозумів, що останні три роки працював над варіацією цієї ідеї: у будь-якій непростій ситуації він питав себе, як вчинила б його мати, а тоді робив протилежне. Вона здавалася йому ідеальною антирольовою моделлю: не переймалася тим, якого болю завдала людям, що її любили й залежали від неї, поставила свої бажання перед бажаннями всіх інших, брехала, прикидалася й обманювала. Він заніс до свого особистого коду поведінки правило ніколи не поводитися так, як вона, і все ж, зіткнувшись із непростою ситуацію, він повівся з Кеті дуже схожим чином. Хай він не зраджував її, хіба що здалеку любив Лору, але він дозволив їй думати, що любив її, тоді як не любив, а це рівноцінно.
Його лякало, що він став поводитись, як його мати. Це примушувало його питати себе, чи не скидався він на неї на якомусь глибокому, незмінному рівні.
Він пішов додому. Його велосипед залишився в Кеті біля ґанку; йому доведеться забрати його, коли її не буде вдома. Увійшовши, він побачив на кухонному столі записку від батька з прізвищем Лефевр і номером телефону – він завжди залишав записки за термінових ситуацій – і словами «знову», нашкрябаними внизу. Знову дитина, малося на увазі. У той час він наче тільки те й робив, що через день приймав пологи, – епідемія якась.
Ієн пішов на причал. Там було тихо й спокійно. Темрява ще не опустилася й низькі хмари надавали озеру металічного відблиску. Він перевернув каное, спустив його на воду й заліз усередину.
Він став гребти вздовж берега, дуже не віддаляючись; каное безшумно розсікало воду. На порозі ночі озером стелився холодний туман. Ієн поклав весло впоперек каное й застебнув куртку. Каное пливло в бік старої бобрячої нори на початку Лоу-даун-бею. Кілька років вона стояла покинута, але попередньої осені бобри повернулися, й тепер голі білі гілки берез, яких вони завалили, стирчали з води, наче кістки. Якийсь час Ієн посидів непорушно, сподіваючись побачити бобрів, але ті не з’явилися. Весна для них не була активним часом – будівництвом вони займалися переважно восени. А тепер у самок саме народжуються діти й скручуються клубочками десь у теплі й безпеці в глибині нори.
Він розвернув каное й повеслував назад. Він думав про прийдешній рік, уявляв, як простує міською вулицею – машини проїжджають повз, смердить викидними газами, люди наштовхуються на нього. Тиші ніде не знайти. Він подумав про те, як Артурів брат тоді махнув рукою й сказав: «Геть зі Струана! Геть із Півночі! Геть із цих триклятих
Він обплив сушу, яка становила східний берег Безнадійного, і, певна річ, там була «Королева Мері» й Піт, як завжди, схилений над вудкою. Ієн підплив повільно, стараючись не збурити воду.
– Як справи? – запитав він тихо.
– Так собі, – відказав Піт.
На дні човна лежало з півдесятка форелей.
– Наче непогано, – сказав Ієн, киваючи на них.
– Та то дурниця, чувак.
Ієн не міг зважити його тон. Не знав, радий йому Піт чи ні. Ще за тиждень до цього він над цим навіть не замислився б, прив’язав би каное до «Королеви Мері» й заліз би всередину. Його вудка й досі була в човні, там, де він її лишив, стирчала над кормою. Чи це добрий знак? Можливо, Піт її навіть і не помітив.
– Думаєш, він і досі там? – запитав Ієн.
– Ага.
– Досі вважаєш, що це маскінонг?
– Ага.
– А ти його бачив?
– Нє.
Ієн водив каное туди-сюди, відпихаючись веслом. Він не був певний, на що чекає. На запрошення? Що Піт скаже: «Приєднуйся»? Хай там що, цього не прозвучало.
– Удачі, – сказав він нарешті.
Піт на мить звів на нього очі, а тоді кивнув.