Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 33)

– Ти розумієш, про що я?

– Абсолютно.

Біля доріжки був великий острів трави, і Джейк став на нього й витер черевики.

– Куди ти думаєш поїхати?

– Напевно, в Торонто. – Стільки питань! Джейк за три хвилини поставив йому більше питань, ніж Артур за три роки.

Джейк нахмурився.

– Хіба це не здається таким собі марнуванням часу? Ні?

– Гм, справді? Чому?

– Ну, це трохи… занадто обережно, правда? Торонто – це дрібниця. Чому б тобі не поїхати в якесь трохи цікавіше місце? Наприклад, Нью-Йорк? Лос-Анджелес? Чорт, та чого не поїхати в Китай? Там теж є університети. Побачиш світ!

Ієн здивовано глянув на нього, а Джейк засміявся.

– Що, примусив тебе замислитися, так? Проте я серйозно. Ти можеш поїхати куди завгодно, ти маєш мізки. Хапайся за цей шанс обома руками, хлопче, й тікай!

Вони вже підійшли до низу пагорба, й перед ними простягнулося десятиакрове поле. Артур був на дальньому його краї. Коні стояли, а він сидів навпочіпки поруч них біля сіялки й щось у ній лагодив. Напевно, забилася – за нею треба було приглядати.

– А ось і він сам! – сказав Джейк. – І досі має коней! Неймовірно!

Напевно, Артур щось почув, бо випростався і глянув у їхньому напрямку. Він завмер на хвилю чи дві, вочевидь, намагаючись збагнути, що то за незнайомець, а тоді, напевно, зрозумів – може, побачив кульгання – бо пішов через поле їм назустріч.

Джейк прискорився так сильно, як йому дозволила його ушкоджена нога, поспішаючи до брата. Ієн ішов за ним повільно, думаючи про те, що сказав Джейк. Це правда – він може поїхати куди завгодно. Раніше ніхто йому про це не казав. Учителі ставили такі обмежні питання й робили такі обмежні припущення. Вони казали: «Чим ти хочеш займатися?», під чим просто розуміли предмет, який ти хочеш вивчати, а коли їм відповіси, зазначали: «Ну, Садбері близько, там є хороший курс із цього предмета» або, якщо пощастить: «У Торонто добра репутація в цій галузі». У своїх думках вони ніколи не полишали своєї провінції5, не кажучи вже про країну. Поїхати кудись далі коштуватиме більше, але, напевно, не аж так багато. Може, потрібен був хтось іззовні, хто нагадав би йому, який цей світ великий.

Джейк та Артур ішли в його бік через поле, й Ієн усвідомив, що пропустив їхню зустріч. Йому хотілося побачити Артурову реакцію на те, що його брат отак з’явився нізвідки, але він забув подивитися. Вони йшли пліч-о-пліч, Джейк натхненно щось розказував, махаючи руками, зиркаючи скоса на Артура, водночас вибираючи, куди ступати серед мокрого поля. Поруч із Артуром він здавався дуже тонким, дуже вишуканим у своєму костюмі й міських туфлях. Вишуканішим за свого брата, вишуканішим в усьому.

Артур переважно мовчав, але в цьому не було нічого нового. А щодо того, чи порадував його Джейків приїзд, – сказати було неможливо.

Ієн із задоволенням пішов би з Пітом на риболовлю того вечора – від їхньої розмови після іспиту з математики він з ним не розмовляв і хотів усе залагодити. Але вони з Кеті знову почали зустрічатися, й він пообіцяв піти з нею на чізбургери в «Гарперз», щойно повернеться з ферми. Тож він вимився у ванній, перевдягнувся в чисті джинси й футболку й сів на велосипеда.

Кеті сиділа, схрестивши ноги, на ґанку батьківського будинку, чекаючи на нього. Її мама була в кухні – Ієн побачив її через вікно, помахав, і вона помахала йому у відповідь. За словами Кеті, її батьки схвалювали їхні стосунки, хоч він і ходив не в ту церкву, але Ієн підозрював, що це через те, ким був його батько. Якщо ти син лікаря, люди схильні ставитися до тебе приязніше.

– Чому ти так довго? – суворо запитала Кеті.

Вона була вбрана у блузку такого самого блідо-рожевого кольору, як її щоки. Щоразу, коли бачив її знову, Ієн пригадував, чому інші хлопці зі школи заздрили йому. Може, вона не аж так глибоко мислить, проте компенсує це іншим, як-от вродою й загальною поступливістю.

– Дехто з нас має працювати, – сказав він, приставляючи велосипеда до ґанку.

– Багато кукурудзи посадив?

– Ні, але прополов багато бур’янів.

– Тоді я тобі пробачаю.

Вона звелася на рівні, спустилася зі сходів і взяла його під руку. А тоді обернулася й помахала своїй матері.

– Куди б нам піти? – сказала вона.

– Я думав, може, в «Рітц», – відповів Ієн.

– Ох, я вже втомилася від «Рітца». Може, в якесь інше місце?

– Гм, дай подумати. Є один заклад, називається «Гарперз», кажуть, він тепер дуже модний.

– О так! Ходімо туди!

Відколи вони знову зійшлися, вона була така щаслива. Її було так легко потішити.

– Ще один іспит, – сказала вона, беручи його за руку й високо її піднімаючи. – Лише один. А тоді школа закінчиться назавжди і почнеться справжнє життя! Ти можеш у це повірити? Я – заледве!

– Я знаю, – відповів Ієн.

Усі іспити закінчувалися в понеділок – з географії, яку складала Кеті, зранку, й хімії, яку складав він, після обіду. І все. Менш ніж за два дні все скінчиться. Увечері весь клас збирався піти на Лоу-даун-пойнт, улаштувати усім святам свято.

– Хіба ти не радий? – з притиском запитала Кеті. – От я так чекаю наступного року, що заледве можу спати.

– Ага, – сказав Ієн. – Я теж.

Кеті закопилила губи.

– А по голосу не скажеш.

– Проте це так.

Вона така сповнена ентузіазму, в цьому вся проблема. Її ентузіазм його втомлював.

Коли вони прийшли, Рон Аткінсон та Фатц Фітцпатрік уже були в «Гарперзі», розмістилися у кабінці біля дверей. Фатц поклав ноги на протилежну лавку. Він намагався натягнути шкарпетку поверх бинтів, але вони були надто товсті, тож шкарпетка просто зіжмакалася навколо його пальців, наче маленький довгий ковпак.

– Подивіться, хто прийшов! – сказав Рон. – І подивіться, хто з ним! Це ж треба!

– Гей, радий тебе бачити, Крістоферсоне, – кинув Фатц. – Маю до тебе питання. Коли я захочу покупатися у ванні чи в душі, бинт зняти чи залишити як є?

– Як захочеш, Фатце, – відповів Ієн. – Мені абсолютно все одно. – Він спрямував Кеті в бік кабінки в дальньому кінці кімнати.

– Але ж я маю знати! – крикнув Фатц йому вслід.

– Просто не мочи! – крикнув Ієн у відповідь.

– Напевно, твій батько дуже від цього втомлюється, – мовила Кеті ледь чутно, сідаючи на своє місце. – Хай куди він іде, люди ставлять йому питання про своє здоров’я. Хотілося б мені, щоб нам було ще куди піти. Кудись подалі від чужих очей.

До їхнього столика підійшла Сюзан Янковіц – вона працювала в «Гарперзі» по суботах. Після іспиту з математики вона заливалася слізьми, але тепер наче заспокоїлася.

– Що їстимете, дітки? – запитала вона, занісши олівця над блокнотом. Вона була вбрана в білу блузку, що потребувала більше ґудзиків.

– Ти замовляєш чи ні? – сказала Кеті, піднявши на нього брови. Він ігнорував свій обов’язок.

– Ой. Так. Два чізбургери з усім, крім цибулі (Кеті вважала, що подих після цибулі огидний), один мілкшейк, – він глянув на неї. – Полуничний чи шоколадний?

– Шоколадний.

– Й одну колу. І подвійну порцію картоплі фрі.

Сюзан кивнула, швидко шкрябаючи в блокноті. Коли вона пішла, Кеті роззирнулася навкруги, наче ніколи раніше тут не бувала. Обличчя в неї було печальне.

– Ми сумуватимемо за цим, знаєш, – сказала вона.

– За чим саме?

– За всім цим.

Вона вказала кудись на темні дерев’яні кабінки з їхніми заплямованими, оббитими червоним сидіннями, червоними пластиковими столиками, стінами, завішаними знімками зі щасливими рибалками, що тримають великі рибини. Паперові підкладки під тарілки з пійманими на вудку рибками по краях. Над дверима в туалет висів маскінонг завдовжки три фути, чимось напханий і прибитий до стіни.

– Коли станемо старшими, ми згадаємо це місце й зрозуміємо, що воно було гарне.

– «Гарперз»?

– Навіть «Гарперз», – чесно сказала Кеті. – Ми згадуватимемо минуле й зрозуміємо, що наше дитинство було прекрасне, і все в ньому було прекрасне, аж до… – вона роззирнулася, – аж до дірок у цих сидіннях. Ми збагнемо, як нам пощастило вирости в Струані, кращого міста для цього було не знайти. Ми усвідомимо, що хай куди поїдемо, хай де житимемо до кінця життя, там не буде так ідеально, як тут.

Ієна почало злегка гризти роздратування, десь по центру грудей.

– То, може, краще нам і не їхати, – сказав він, скрививши губи в посмішці. Він нагадав собі про її вроду й загальну поступливість. Не допомогло. Щиро кажучи, її сентиментальність останнім часом по-справжньому почала діяти йому на нерви. Цієї сентиментальності було забагато, й вона здавалася йому фальшивою. А те, що вона очікувала від нього почуватися так само, дратувало його ще більше, підштовхувало притримуватися протилежної сторони – відкидати ті почуття, що він дійсно мав.

– Але ж ми мусимо поїхати. – Кеті напосідливо нахилилася в його бік.