Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 12)
Артур і старий були внизу, в кухні, Артур сидів за столом, а старий – скрутившись у кріслі біля плити. Артур над чимось працював, але Ієн стояв задалеко, щоб розгледіти, над чим саме. Він міг би підійти ближче, але тоді не зможе зазирати в кімнати нагорі. Хай там як, йому було байдуже, що робить Артур. Він хотів побачити лише Лору. Собаки, що пішли за ріг разом із ним, допитливо почекали поруч нього якийсь час, а тоді побігли геть. Зсередини конюшні до нього долинали важкі, тихі рухи коней.
За якийсь час – він не знав, довгий чи короткий – світло у спальні Джулі вимкнулося. Він відчув раптовий напад тривоги, наче з-під нього висмикнули рятівний човен, але за хвилину Лора з’явилася в кухні, несучи маля. Тепер він міг краще її роздивитися, ніж коли вона була нагорі, бо дивився прямо.
Вона й досі була вбрана у світлу блакитну сукню, як і раніше, і її волосся й досі було зав’язане на потилиці, але не так міцно, наче під кінець дня вона дозволяла йому що завгодно. Вона сказала щось Артурові, й той підвів на неї погляд і кивнув, а тоді повернувся до роботи. Лора підійшла до одного з великих крісел біля вогню, опустилася в нього, тримаючи маля, а тоді спокійно, крадькома розщепила сукню й приклала його до грудей.
Ієн стояв і дивився. Нічого еротичнішого, і водночас болючішого, він ніколи не бачив.
Того дня, коли його мати пішла, він постарався на неї не дивитися. Вона зробила це після сніданку, але він на сніданок не з’явився. Залишився у своїй кімнаті. Була неділя, але ніхто не запропонував піти до церкви. Вона піднялася до нього в кімнату. Він чув її кроки, чув, як вона спинилася біля зачинених дверей. Він уявив, як вона там стоїть і дивиться на двері.
За якусь хвилю вона постукала. Він трохи почекав, а тоді сказав:
– Так? – повним байдужості тоном.
– Можна мені увійти?
– Як хочеш.
Він чув, як відчинилися двері, як вона перетнула кімнату. Він сидів за письмовим столом, розклавши книжки так, наче вчився. Він не озирнувся. Вона спинилася позаду нього. Він почав переписувати параграф із підручника.
– Ієне? – сказала вона.
Він трохи почекав, наче зосереджувався і йому потрібен був час, щоб відволіктися на її слова.
– Що?
– Хіба ти не спустишся попрощатися? – У неї дрижав голос.
– Я зайнятий.
Вона плакала. Він її не бачив, і її сльози були безгучні, але він знав. Йому було байдуже. Він уявив, яким буде завтрашній день, а тоді наступний, а тоді ще один, коли мешканці Струана дізнаватимуться новини.
– Любий, як же я піду, якщо ти не хочеш попрощатися? – сказала вона, докладаючи зусилля, щоб опанувати свій голос.
– Прощавай, – відповів він.
Глава 4
Усю старшу школу в Артура не було дівчини. У його класі вчилося багато дівчат, і зовнішність багатьох із них йому подобалася, але він не знав, як до них підійти. Що він мав би казати? «Привіт, мене звати Артур»? Вони й так знали його ім’я. Треба було починати з ними дружити ще в дев’ятому класі, коли з деякими з них – з тими, що з маленьких хуторів у глушині – він ще не був знайомий. Але в дев’ятому класі дівчата його ще не цікавили.
У якийсь момент упродовж його першого року в десятому класі це змінилося мало не за ніч. Раніше він на дівчат не звертав ніякої уваги, аж тут не міг припинити на них дивитися. Під час перерв та обіду вони з друзями просто сиділи й споглядали, як дівчата проходили повз них маленькими гомінкими групками. У цьому полягала одна з проблем – представниці протилежної статі не ходили по одній, вони пересувалися табунцями. Йому довелося б підійти до цілого такого табунця, про що не могло бути й мови.
До Артурового шістнадцятиріччя (віку, коли він за законом міг би покинути школу, але, звісно, мати йому не дозволила) більшість його знайомих уже з цим розібралися й уміли принаймні розмовляти з дівчатами, коли не щось іще. Деякі з розкутіших, упевненіших у собі навіть заявляли, що вже ситі «баботою» по горло. «Вони того не варті, Арте. Повір мені на слово, вони просто того не варті».
Артурові хотілося б мати змогу вирішити самому за себе, але не мав як. Його друг Карл під’юджував його спробувати: «Давай, Арте, чого ти чекаєш? Просто підійди й запроси її». Але все дарма. Він не знав як.
Джейк, з іншого боку, з цим знанням народився. Як і зі шкільною роботою, у Джейка проблем з дівчатами взагалі не було.
Коли Артурові виповнилося сімнадцять і він тільки перейшов в одинадцятий клас (пробувши в десятому два роки), Джейк почав учитися в старшій школі. Йому було дванадцять. На п’ять років молодший за Артура за віком, на два класи позаду нього в школі, й уже попереду нього в тому, що стосувалося дівчат. Артур бачив, як він розмовляє з ними на шкільному подвір’ї – легко, безпосередньо, наче вони й справді йому друзі, а не представниці іншого виду. Власне, Джейк мав більше подруг, ніж друзів. Інші хлопці ставилися до нього з підозрою, може, навіть побоювалися його. Він умів улаштовувати неприємності, і всі, хто вчилися з ним у початковій школі, про це знали.
Артур встиг забути, як погано було вчитися з Джейком у тій самій школі. Перейшовши у старші класи, він провів чудові два роки без нього, і тепер, пригадуючи їх, розумів, що не досить цінував ці роки. Старша школа наче була винайдена спеціально для Джейка – скільки нових предметів, у яких можна досягнути вершин, скільки нових вчителів, яких іще треба вразити! Він щодня розказував про те, що вивчив, за столом під час вечері. «Нас більше не вчать просто арифметики, нас учать математики, і їх є
Артур мав певність, що Джейк вдавав ентузіазм, щоб вразити батьків, та все одно йому від цього перетискало горло й було важко проковтувати вечерю.
«Бачте, в латині іменники мають різні форми й у цих форм різні закінчення – мільйон різних закінчень – і ми всі їх маємо знати. Тож я подумав, може, хтось міг би попитати мене після вечері?»
Джейк раз за разом скоса зиркав на батька, кажучи все це. Їхня мати схоплювала кожне його слово з порожевілим від утіхи лицем, та він був зацікавлений саме в батьковій реакції. Але той лише мовчки жував і проковтував їжу.
– Я хочу кинути школу, – сказав Артур.
Вони з батьком оглядали обшивку на північній стороні сараю. Деякі дошки почали гнити, і їх треба було замінити. Й зробити це скоро. Наближалася зима, й через те, що в сараї гуляють протяги, вся худоба могла захворіти на пневмонію.
Його батько випростався й глянув на нього.
– Це марнування часу, – вів далі Артур. – Я хочу кинути.
Батько поколупався у вусі брудним пальцем.
– Краще поговори про це з матір’ю, – сказав він нарешті.
– Уже поговорив.
– Так?
– Так.
Йому знадобилося кілька тижнів, щоб набратися сміливості порушити цю тему, і ще кілька тижнів, щоб визначити, які варто вжити слова, аби вони її переконали. Як він може пояснити їй, що продовжувати вчитися безглуздо. Що він змарнував роки, просиджуючи за партою. Про нескінченні іспити, його неспроможність їх скласти, те, що йому це байдуже. Врешті всі причини й усі слова, які він спромігся знайти, зводилися до однісінького речення.
– Мене там не вчать того, що я маю знати, – сказав він їй.
Він ніяково стояв на кухні босий, заввишки шість футів два дюйми2, завважки двісті сорок фунтів3 – чоловік, а не хлопчик, чоловік, що
Його мати нарізала цибулю, витираючи сльози зворотним боком зап’ястя. Її губи витягнулись у пряму білу лінію.
– Артуре, ти не знаєш, що тобі знадобиться знати в майбутньому, – відказала вона.
Може, щодо цього вона й мала слушність, але він досить упевнено знав, що саме йому не знадобиться знати: латину, хімію, фізику, математику, французьку мову, історію, географію і Чарлза Діккенза. Школа дійсно мала досить непогану токарну майстерню зі зручними інструментами, але навіть там він не навчився нічого такого, чого його ще не навчив батько.
– Якби там учили, як передбачати погоду, – сказав він, – було б добре. Але там такого не вчать.
Вона з сумнівом глянула на нього.
– Справді? – Вона сама закінчила тільки вісім класів.
– Так.
На якусь мить вона завагалася, й він затамував подих. Але тоді її губи знову напружилися.
– Тебе навчили читати й писати, – сказала вона. – Тоді ти не думав, що це тобі стане в пригоді, але всі вміють читати й писати.
– Так, але я ж уже вмію! – відповів Артур. – Я це вже знаю! І додавання, й віднімання, і множення, і це, як там його, ділення. Мені крім цього нічого не треба, мамо. Решту з того, що я маю знати, мене навчить батько. І я йому потрібен на фермі. Йому потрібна допомога. Для нього самого тут забагато роботи.