Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 11)

Він обгорнув рушника навколо грудей і повернувся в свою кімнату. Там було прибрано, все на своїх місцях, ліжко акуратно застелене. Його мама завжди наполягала на порядку. Він пробував бунтувати раз чи двічі, але воно не було того варте. Він подумки поцікавився, якими були б Лорині діти, якби його мати була їхньою. Ну, не їхньою матір’ю, бо тоді вони були б не тими самими дітьми, але якби вона якось випадково була відповідальна за їхнє виховання. Їх неможливо було б упізнати. Навіть маля сиділо б рівно і їло виделкою й ножем, з хрусткою чистою серветкою під підборіддям.

Він почув стукіт материних черевиків, коли вона йшла коридором до приймальні. Цей звук на якусь мить затих, а тоді вона повернулася й гукнула до нього з підніжжя сходів.

– Ієне, вечеряти!

– Іду.

Він спускався скуто, відчуваючи біль у м’язах. Батько вже був у їдальні, стояв біля свого стільця.

– Привіт, – сказав Ієн. Він поклав четвертаки, які дав йому Артур, на стіл поруч із батьковим місцем. – Моя перша платня, – сказав він із гордістю.

Батько глянув на нього. На якусь мить Ієнові здалося, що він його не впізнав. А тоді злегка всміхнувся й відповів:

– Дуже добре.

Ієн збентежився. Він глянув на батька уважніше. У того був дивний вигляд.

– З тобою все гаразд? – запитав Ієн.

– Так, – відповів батько. – Звісно.

Увійшла його мати й поставила на стіл посудину з кришкою. Страви з овочів уже стояли на столі.

– Сідаймо, – сказала вона.

Вона теж здавалася дивною. Її очі були червоні, й Ієн помітив, що в неї дрижать руки.

Вони сіли. Ієн перевів погляд з матері на батька. Мати почала накладати їжу. Звук, із яким ложка черкнулася об стінку посудини, наче аж відбився від стін.

– Щось негаразд? – запитав Ієн.

– М’яса досить? – сказала мати.

– Мамо, щось негаразд?

Вона поставила його тарілку. Якусь мить не відривала від неї очей, а тоді перевела погляд на його батька.

– Я маю дещо тобі сказати, – мовила вона нарешті. – Ми з батьком маємо дещо тобі сказати.

Згодом Ієн перепросив і вийшов з-за столу, не торкнувшись їжі, – ніхто з них нічого не з’їв – і пішов надвір. Спочатку він просто стояв на ґанку, не знаючи, що робити й куди йти. Опускалася темрява. Над будинками через дорогу туди-сюди ширяли кажани. Один із Бекеттових малих промчав повз на велосипеді, його нахилене тіло розчинилося в сутінках. Ієн ступив із ґанку й пішов. Він не замислювався над напрямком. Йому хотілося йти і не думати. Ішов він швидко, схиливши голову.

Говорила переважно його мати. Вона почала, оголосивши, що йде. Він спочатку не збагнув – іде куди? – а коли нарешті втямив, то не повірив їй. Подумав, що вона, напевно, дуже засмучена чимось, що зробив він або його батько, й каже так, щоб їх покарати. Він глянув на батька, шукаючи помочі, й саме вираз батькового обличчя підтвердив, що вона таки говорила це серйозно.

Сказала, що вони з батьком більше не люблять одне одного, й не любили одне одного вже багато років. На що батько спробував запротестувати, але вона його зупинила. Вчинки говорять гучніше за слова, сказала вона. Колись вона його любила, і може довести це тим, що віддала йому вісімнадцять років свого життя. Вона відмовилася від усього, щоб приїхати з ним у це – вона намагалася підшукати правильні слова – Богом забуте місце. У глушину. Це вона всім пожертвувала.

Після перших кількох речень Ієна на якийсь час оглушило. Мати й далі щось говорила, і він чув звук її голосу, але не розумів її слів. А тоді втрутився батько. Ієнові здалося, що той постарів на двадцять років, відколи вони сіли за стіл. Він аж наче змарнів на лиці.

– Бет, заради Бога, – мовив він. І до Ієна: – Мені шкода. Нам обом дуже шкода. Твоя мама засмучена, їй треба на трохи кудись поїхати, та й усе.

– Твій батько й досі намагається прикидатися, – відповіла його мати тепер, коли він знову її чув.

На цей момент її щоками текли два прозорі струмочки сліз. Ієна так скував шок, що він заледве дихав.

– Бет, прошу тебе, прошу, – сказав батько. Він глянув на Ієна й додав: – Не засмучуйся занадто сильно. Ми дуже сподіваємося, що все якось само собою влаштується.

– Уже все само собою влаштувалося, – відказала мати. Дрож у її голосі розділяла слова на нерівні склади. – Оце так усе само собою влаштувалося.

Ієн не міг дивитися на жодного з батьків, його погляд був зосереджений на густому плетиві ниток скатертини в нього перед очима. Він навіть не знав, що вони були нещасливі. Чи, принаймні, заднім числом він бачив, що його мама нещаслива, але думав, що це для неї нормально, що це її природний стан. Він сприймав як належне те, що вони любили одне одного, так само як і вважав, що вони люблять його. Тепер, раптом, йому спало на думку, що в цьому теж немає певності. Певно, що мама не робила б цього, якби його любила.

Вони щось казали й він знову нічого не чув. Мати підвищила голос мало не до крику. На якусь мить запала тиша, а тоді батько сказав «перепрошую», підвівся й вийшов з кімнати.

Ієнова мати залишилася де була, на її щоках блищали сльози. Вона пильно дивилася на сервірувальну тацю. За якусь хвилю глибоко вдихнула й сказала:

– Як типово. Те, що він вийшов із кімнати в такий момент, – це так типово. Але я рада, бо маю ще дещо тобі сказати. Він про це знає – твій батько про все це знає – але я хотіла сказати тобі віч-на-віч, наодинці.

І почала розповідати про те дещо. Вона сказала, що не розуміла, яким порожнім було її життя, доки не закохалася в чоловіка, що полюбив її. Щиро її полюбив. У чоловіка, який готовий заради неї піти на жертви. Сказала, що вони з Робертом Петтерсоном кохають одне одного й збираються одружитися, щойно розлучаться. А поки що збираються поїхати зі Струана якомога швидше. Роберт уже знайшов роботу в Торонто, на посаді вчителя.

На цьому вона підвела очі – Ієн на неї не дивився, але відчував її погляд.

– Певна річ, я хочу, щоб ти поїхав з нами, – сказала вона. – Роберт буде радий, якщо ти житимеш з нами, він вважає тебе чудовим хлопцем. Його діти залишаться з матір’ю, але ми сподіваємося, що ти поїдеш з нами. То як? Поїдеш з нами в Торонто?

Роберт Петтерсон викладав географію у старшій школі. Ієн вчився в його класі. У Струані він був приїжджий – переїхав звідкись із Півдня три-чотири роки тому. Мав дружину й двоє малих дітей. Був високий і худий, носив окуляри в тонкій металевій оправі й висловлювався із сарказмом. Не може бути, щоб хоч хтось у нього закохався.

– Мені шкода давати тобі так мало часу, – вела далі його мама, – але ми з Робертом хотіли все облаштувати, перш ніж тобі сказати. Я знаю, що тобі спочатку буде важко, бо доведеться кинути друзів і все таке. Але ми зможемо дати тобі набагато більше. Ти ж знаєш, як там, у Торонто.

Його невір’я і збентеження так його переповнили, що він не був здатний думати. Він зробив зусилля, щоб зібрати себе докупи, відшукати у своїй голові якусь притомну думку. Через кілька хвилин, упродовж яких його мама мовчки чекала, йому спало на гадку, що є питання, відповідь на яке йому потрібна миттєво. Може, він мав й інші питання, але вони були неважливі проти цього одного. Він намагався зібрати його в голові, дійти до того, як саме його висловити, але коли нарешті зумів зібрати слова й спробував їх сказати, то виявив, що не міг говорити. Його щелепи стискалися від напруження, наче зв’язані дротом. Врешті він зумів. Він сказав, звертаючись до скатертини, бо на матір дивитися не міг:

– Якщо я не поїду, ти поїдеш все одно?

Запала тиша, під час якої він старався дихати нормально. Коли вона нарешті заговорила, то її слова були:

– Ієне, я хочу, щоб ти поїхав зі мною. З нами.

Що не було відповіддю на його питання, тому він поставив його знову. Він відважував слово за словом, щоб вона точно зрозуміла і щоб він сам зрозумів, зрозумів їхнє повне значення, раз і назавжди.

– Якщо я не поїду, ти поїдеш усе одно? Ти поїдеш без мене?

Цього разу, намагаючись стримувати дрижання у голосі, вона сказала:

– Любий, ти не знаєш, як мені тут жилося всі ці роки.

З чого він нарешті збагнув, що він для неї неважливий. Не аж такий важливий.

Згодом він був вражений своєю відповіддю – тим, як спокійно вона прозвучала. Як виховано.

– Я залишуся тут із татом, якщо можна. Але спасибі, що запитала.

А тоді перепросив і пішов з кімнати.

Відчувши його запах, собаки почали гавкати, а тоді згадали, що вже зустрічалися з ним раніше того дня, й вибігли привітатися, махаючи хвостами. Він зійшов з дороги й ступив у тінь від дерев, коли вони підбігли. Він не знав, чому туди прийшов. Йому зовсім не хотілося, щоб Лора його помітила, вийшла й заговорила до нього. Сама думка про те, що вона знатиме, що сталося, сповнила його майже нестерпним соромом. Що вона подумає – що будь-хто подумає – про хлопця, який так мало значить для своєї власної матері, що вона пішла й покинула його? Він ніколи в житті про таке не чув. Чув про чоловіків, які кидали свої сім’ї, але не про жінку. Не про матір.

Він непевно постояв у тіні якусь хвилину, а тоді став обережно рухатися в бік будинку. Він обійшов до задньої його частини, туди, де була кухня. Він хотів побачити її, тільки й того. Йому просто треба було знати, що вона й досі там.

У темряві будинок здавався більшим, ніж удень. Він сам, конюшня й сараї вимальовувалися суцільними брилами ночі на тлі синьо-чорного неба. У кухні світилося, а також у двох спальнях нагорі. Лора була в одній зі спалень, вішала одяг у шафу в кутку кімнати. Було видно, що вона до когось говорила, хоч і не чув її голосу й не бачив нікого іншого. Напевно, до маленької дівчинки. Джулі. Найпевніше, вкладає Джулі спати. Хлопець, Картер, був у другій освітленій спальні – Ієн бачив, як той перетинає кімнату. Маля, напевно, спить деінде.