Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 10)

Чотири години вони садили картоплю. Цей процес супроводжувався більшим, ніж Ієн очікував. А саме більшим болем, болем від того, що задкуєш так, щоб не загорнути порожню борозну, болем від ваги відра, від дивної пози, якої вимагала така робота: голова опущена, плечі згорблені. Ще коли до кінця першої години було далеко, його м’язи – всі його м’язи, в кожній частині тіла – були наче з малюнків людської мускулатури із батькових підручників. Вони були намальовані червоним і здавались чутливими й натягнутими так, наче ось-ось порвуться.

Він підтримував себе думками про Лору. Він думав про обід. Артур буде присутній. Шкода, звісно, але, може, після обіду він приляже подрімати, й вони залишаться наодинці. Він уявив, як вони сидять у тіні старої яблуні, тієї, навколо якої не риються свині, розмовляючи про те й про се, насолоджуючись спокоєм і товариством одне одного, доки Артур хропе в кімнаті нагорі.

О дванадцятій Артур, нарешті, поставив своє відро й прибрів до нього через борозни повідомити, що час іти. Ієн вдячно пішов за ним до будинку. Вони обмилися біля помпи. Руки й обличчя заніміли від льодяної води, двоє худих собак обнюхували Ієнові щиколотки, кури кудкудакали й ходили гоголем. Біля задніх дверей висів рушник, Артур витер об нього руки й передав його Ієнові, сором’язливо всміхаючись, із таким виглядом, наче хотів щось сказати, але не знав, що саме, й доки надумував, Лора пройшла повз ширму, несучи каструлю. Вона побачила їх і зупинилася.

– О, добре, – сказала вона. – Ви вже прийшли. Заходьте, сідайте за стіл. Ієне, я накрила тобі поруч Артура. – Вона всміхнулася йому з деяким поспіхом і зникла.

Ієн пішов за Артуром усередину. Кухня була така сама, як і кухні в інших фермерських будинках, де він бував, – велика й квадратна, й виконувала також роль вітальні. Місце для готування з одного боку кімнати, а з іншого – дров’яна піч і кілька крісел навколо неї. Центр кімнати зайнятий довгим дерев’яним столом. На ньому накрито на сімох і чотири місця вже були зайняті.

Увесь ранок він уявляв, що обід буде тихою, інтимною справою – лише Лора, Артур і він сам, й Артура він по-справжньому не брав до уваги. Діти зовсім вилетіли в нього з голови. Вони сиділи за столом, усі троє – хлопець, що мало не збив його зі сходів, маленька дівчинка й маля у своєму високому стільчику. Також був дуже старий чоловік, який сидів на подушках, такий згорблений, що його підборіддя мало не лежало на столі.

Лора накладала тушковану страву в миску дівчинці й та через це нарікала.

– Ну то просто не їж їх, – казала Лора. – Просто вибери й поклади збоку.

Вона всміхнулася до Ієна.

– Ієне, твоє місце отут. – Вона вказала ліктем, бо обома руками тримала каструлю. – Артур на чолі столу, а ти між ним і Картером. Ой, я вас не познайомила. Картер, Джулі, Марч, – вказала вона на дітей у порядку зменшення віку, – а це мій батько, може, ти його пам’ятаєш, він служив священиком у нашій церкві багато років. Ні, напевно, ти надто юний. Дідусю, – вона нахилилася до старого й говорила голосно, – це син лікаря Крістоферсона, Ієн. Він прийшов допомогти Артурові.

– Добридень, – мовив Ієн невпевнено. Лора не назвала йому ім’я свого батька, але, може, це не мало значення, бо старий нічим не виказав, що чув хоч слово з того, що вона сказала.

– Але ж мамо, – сказала маленька дівчинка, стишивши голос до шепоту через присутність Ієна. – Вони всі перемішані.

– А ти повибирай, – відказала Лора. – Дивися, отак…

Ієн пішов за Артуром у кінець столу, намагаючись притлумити своє розчарування. Він сів поруч із хлопцем, Картером, який стукав по столі ножем, відбиваючи складний ритм із крапочок і рисочок, наче азбуку Морзе, і навіть не глянув у бік Ієна. Він схожий на Артура, подумав Ієн, але не такий добродушний.

– Ієне, – звернулася до нього Лора. Раптом вона стала так близько до нього, що рукав її сукні мало не торкався його руки. – Ти, певно, дуже голодний. Як усе пішло зранку? – Вона почала накладати страву йому на тарілку, не дочекавшись відповіді. – Скажеш, коли досить.

– Досить, – чемно мовив Ієн. – Дякую, місіс Данн. На вигляд дуже апетитно. – Усі муки були варті того, щоб опинитися так близько до неї.

Вона мило йому всміхнулася.

– Мене звати Лора. Ти не маєш називати нас містер і місіс, правда ж, Артуре? – Вона пов’язала фартух поверх сукні, світло-блакитної з дрібнесенькими квіточками. Сукня мала V-подібний виріз, що завжди добре через те, куди веде та V, але йому не було видно, як глибоко вона вела, бо все закривав фартух.

Вона швиденько пішла далі, накладаючи всім обід. Врешті дісталася до свого місця з другого боку столу. За багато миль від Ієна.

Маля махало руками й робило загрозливі звуки.

– Цить, – сказала вона йому. – Ти поїси з нами чемно? Хочеш шматочок моркви? – Вона пальцями виловила моркву з каструлі й поклала перед малям на столик. Маля кинуло її на підлогу. – Ти ще й досі не розповів, як минув твій ранок, Ієне, – звернулася до нього Лора, дістаючи моркву й кладучи її назад на столик. Маля взяло її й знову кинуло на підлогу, й Лора зітхнула й залишила її там лежати. Вона пригладила руками спідницю сукні, наче готуючись сісти; Ієн побачив вигини її стегон і відвів погляд. – Як воно було? Робота видалася тобі жахливо важкою? Напевно, ти до такого не звик. Ох, дідусю, зачекай, це великий шматок, я тобі його поріжу. – Вона знову відійшла, метушачись навколо свого батька, щоб порізати йому їжу. Старий спостерігав за її рухами, бурмочучи собі під носа.

– Гм, – відповів Ієн, – ні, було непогано. Дуже цікаво.

– От і добре.

Вона повернулася до свого місця і нарешті сіла. Пасемко волосся вибилося з-під стрічки у неї на потилиці, й вона забрала його з-перед обличчя тильною частиною долоні. От якби вона більше не вставала. Він хотів насолодитися її присутністю, але важко насолодитися присутністю людини, що повсякчас метушиться й підводиться.

– Ви дійдете до оранки після обіду, Артуре? – запитала вона. – Бо чим Ієн по-справжньому цікавиться, так це кіньми.

– А є молоко? – сказав Картер.

Йому було щонайменше одинадцять, можна було подумати, що він міг би сам підійти до холодильника й налити собі молока, але Лора відповіла:

– Ой, любий, так, певна річ.

Знову підвелася, підійшла до холодильника, повернулася з молоком, рухаючись навколо столу, наливаючи всім замість того, щоб залишити це на них.

– Та мені все цікаво, – мовив Ієн. – Не лише коні. Знаєте, хай що треба робити, я на все згоден.

– Ти забула і хліб теж, – сказав Картер.

Ієн сидів поруч нього, досить близько. Так близько, що легко міг би дати йому по голові, навіть не повністю простягаючи руку. Або просто зачепити ногою ніжку стільця й висмикнути його з-під нього. Але це Артур мав би з ним розбиратися. Якщо Лора була надто добра й м’якосерда, щоб напучувати своїх дітей, що, на погляд Ієна, недобре, то ця справа переходила до їхнього батька. Але Артур був зайнятий їжею. Він їв так само, як робив усе інше, – повільно, методично, схиливши голову. Ієн помітив, що коли він підводив погляд, то дивився не на дітей, а на дружину.

– Що це зі мною таке сьогодні? – сказала Лора. Знову підвелася. Пішла по хліб.

Маля скривило личко, замахало руками й заревіло. Маленька дівчинка сказала:

– Але ж, мамо, я все одно відчуваю їхній смак.

Картер відригнув і скоса широко всміхнувся до Ієна.

Ніхто з них її не заслуговував.

Коли він повернувся додому, в батька хтось був, а в приймальні сиділа Беккі Стендіш. Теоретично, його батько на вихідних мав би приймати тільки термінових пацієнтів, але мешканці Струана ніколи не звертали на це належної уваги, й кілька з них завжди цим «зловживали», як казала його мати.

– Привіт, – звернувся Ієн до Беккі. Вона ходила з ним в один клас і була досить приємна, хоч і дещо похмура.

– Привіт, – відповіла вона, але запаленіла й відвела погляд, а це означало, що вона мала гінекологічну проблему й боялася, що він запитає в неї, чому вона тут. Тож він сказав:

– Побачимося пізніше, – і пішов коридором на кухню. Він поставив обліплені брудом черевики на ґанку, але самі шкарпетки залишали на підлозі разючі відбитки – його маму грець ухопить, коли їх побачить. А він скаже: «Ну, мамо, я ж працював. Така ця робота – брудна».

Коли він увійшов, вона чистила моркву. Місіс Таттл не приходила у вихідні.

– Я повернувся, – сказав Ієн з радістю в голосі. У нього боліло все тіло, він не провів і секунди наодинці з Лорою, але почувався безпричинно добре.

– Гаразд, – відповіла мати. Вона не озирнулася. – Вечерятимемо, щойно твій батько закінчить з роботою. У приймальні хтось є?

– Одна пацієнтка. – Він намагався оцінити мамин настрій за її голосом. Він чомусь звучав незвично. У ньому не було ні злості, ні неуважності, а було щось інше, і він не міг визначити, що саме.

– Гаразд, – кинула вона знову.

– Я ще встигну покупатися?

– Якщо поквапишся, то так.

Він почекав, щоб вона запитала, як минув його перший день на роботі, але вона лише мовчки чистила моркву. Через хвилину він показово сказав:

– Як минув твій день?

– Добре.

На якусь мить вона завмерла, опустивши руки в зливальницю, й він думав, що вона обернеться. Але цього не сталося, тож він пішов і піднявся нагору.

Він вимився у ванній, випустив воду, і набрав чистої, змивши багнюку. Враховуючи те, яким зболілим почувався, він не міг збагнути, чому йому на душі було так радісно. Не те щоб він знайшов своє справжнє призначення у фермерській роботі. Власне, він засоромився, коли, перш ніж він пішов додому, Артур сказав: «Ох… гм… зачекай хвильку», а тоді запустив руки в кишені штанів і дістав жменю монет. Ієн вважав, що не заслужив їх, і подумки питав себе, чи він скаже йому про це, аж тут Артур мовив: «До наступної суботи?» з цією своєю невиразною, непевною усмішкою, й Ієн відчув порив вдячності й гордості. Артур не вважав його аж надто негодящим, інакше не запросив би прийти знову. Він уперше провів день за роботою – своєю першою роботою в житті – і четвертаки, що лежали в кишені його заляпаних брудом джинсів, доводили це. Наступної суботи він упорається краще. Він добре працюватиме. Ієн уявив, як Лора питає в Артура: «Як він тобі, Артуре?». І той замислиться, а тоді скаже: «Непогано. Він хороший працівник». Цим можна пишатися незалежно від того, в чому полягає робота.