Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 14)
– Після школи – відразу додому.
А тоді, ввечері, коли всі вже поїли й Джейк пішов до себе в кімнату робити свої домашні завдання, а Артур – свої, Артур почув материн голос, який м’яко заступався за Ромео.
– Це добре, що йому подобається в школі, Генрі, і що в нього такі успіхи. Напевно, його вважають талановитим, раз дали грати героя. Мені здається, ми маємо йому це дозволити. Я думаю, це піде йому на користь.
На якусь мить запала тиша. А тоді Артурів батько, голосом чоловіка, який знає, що програє суперечку, але все одно має висловитися, сказав:
– Учителі не мали б цього робити. Вони мали б знати, що не можна примушувати фермерських дітей залишатися після занять.
– Це ж лише до Різдва, Генрі. Мені здається, неправильно буде йому заборонити. Після Різдва він знову зможе виконувати свою частину роботи повністю. А до того часу ви з Артуром впораєтеся самі, правда ж?
Артур уявив батькове велике важке обличчя. Уявив, як він думає, що сказати, що Джейк «знову» зможе виконувати свою частину роботи звучить так, ніби він колись її виконував. Але їхня мати місяць тому злягла з грипом, після якого ще досі повністю не одужала, й Артур знав, що батько хвилювався за неї й волів би тривожити її якомога менше. Та й раніше він ніколи не вмів чинити їй опір.
Артур не ненавидів свого брата, принаймні не дуже часто. Переважно він його просто не розумів. Як так вийшло, що вони росли в одній сім’ї? Чого Джейк прагнув? Бо Артур мав виразне відчуття, що Джейк чогось прагнув, іноді це було видно, якась дратівливість, якась досада – щось незрозуміле світилося в його погляді.
Різдво настало й минуло. Ромео помер за кохання й вразив усіх, за словами матері. Артурові довелося повірити їй на слово. Вони з батьком пропустили виставу – мали б піти, але поїхали до міста скупитися в крамниці господарських товарів і згубили лік часу. Що ще гірше – вантажівка була в них, тож Джейкові та матері довелося поспіхом діставатися до школи дві милі через заметіль, несучи Джейків вигадливий костюм у паперовій торбинці. Вони прибули лише за п’ять хвилин до початку вистави, й місіс Кастл, вчителька англійської й режисерка, уже мало не заламувала собі руки. Коли Отто Лунц привіз їх додому (виявилося, там була вся сім’я Лунців, як і мало не кожна жива душа у Струані), Джейк пішов одразу до своєї кімнати, не сказавши й слова.
– Він так хотів, щоб ви приїхали, – осудливо сказала їм Артурова мама. – Йому ця п’єса була така важлива, він хотів, щоб ви її побачили. Особливо ти, Генрі. Ти – більше за всіх.
– Відколи це якась дурна п’єса стала така важлива? – відповів батько, гостро вжалений почуттям провини й дружининим докором. Артур не пригадував, щоб вона йому колись докоряла. – Ферма – важлива. Робота – важлива. Час йому засвоїти, що має значення, а що ні.
Січень і лютий залишилися позаду, й проживати дні стало легше, ніж раніше, бо погода була така погана, що школа залишалася зачиненою більше, ніж відчиненою. На початку березня почалася сніговиця, що тривала десять днів поспіль, і найелементарнішу фермерську роботу виконувати стало так складно й так нестерпно холодно, що Артур майже, хоч і не зовсім, думав, що сходити в школу було б приємним відпочинком. Снігу намело з північної сторони будинку й сараїв аж до дахів, що принаймні трохи захищало від завивання божевільного вітру. Сарай для свиней повністю замело, не один раз, а знову й знову. Щоранку їм доводилося його відкопувати, так, наче свині стали жертвою лавини. Лавиною це й здавалося – наче цілий Північний полюс потроху зсувався вниз, щоб їх присипати.
Вони стали бранцями у власному домі, а їхніми сторожами – вітер і сніг. Кілька разів на день вони прочищали тунель від будинку до сараїв і конюшні. Та ще один до дровітні, а далі ходити не наважувалися. Артурова мати непокоїлася через Ґерті Лунц, якій у кінці лютого видалили апендикс у неї ж на кухонному столі, але піти на снігоступах перевірити, чи з нею все гаразд, було надто небезпечно. Сніговиця проковтне за секунду. Ходитимеш колами, й навіть не підозрюватимеш про це.
Вони проводили дні, зібравшись навколо кухонної пічки, лагодячи все, що трапиться під руку, всі, крім Джейка, який проводив переважну частину часу у себе в кімнаті, займаючись своїми справами. Там стояв страшенний холод – Артур відтягував укладання спати якомога довше – але все одно Джейк волів бути саме там. Товариство родичів знуджувало його, це було ясно як білий день. Здавалося, навіть мати знуджувала його. Але їхні розмови й справді не назвати цікавими.
– Ти б піднявся на дах. – (Репліка від батька після того, як застогнали балки на даху.) – Візьми лопату. Забагато снігу намело.
– Добре. – (Від Артура.)
Десь на годину – більше нічого.
– Хтось хоче чаю? – (Їхня мати, радісно.)
– Звісно.
Минає ще година.
Лише раз Джейк наче трохи оживився. Вони щойно поїли – попереду їх чекав цілий вечір бездіяльності – і Джейк раптом сказав:
– Пограймо в карти! Я сходжу принесу свою колоду карт, добре?
– Можна подумати, мені немає чого робити, крім як грати в карти, – сказав їхній батько.
– А що, є? – відповів Джейк, оглядаючи кімнату. Речі, які треба було полагодити, закінчилися вже давно.
– І де ти взявся, такий вдатний марнувати час на чорт знає що, – гостро мовив батько, підозрюючи в його відповіді нахабство.
Джейк підвівся і вийшов з кімнати.
Ближче до кінця тижня один із коней захворів. Вони мали чотирьох важковозних коней – величезних тварин, розумних й охочих до роботи, чиїх попередників двадцять років тому привіз зі Старого Світу один фермер з Нью-Ліскерда, й відтоді їх розводив. Цей кінь був дворічний мерин на ім’я Мойсей. Він був уже в них рік і добре працював. Але того темного, сніжного, морозного ранку, коли Артур з батьком дісталися до конюшні, він безперестанку тинявся по своєму стійлу. Апетиту не мав і наче не міг стояти на одному місці. У Нью-Ліскерді був ветеринар, але з таким же успіхом він міг бути на Місяці. Найближчий телефон – у Струані, але навіть якщо дістатися до нього, всі дороги засипані. Під обід, доки сніговиця й далі завивала навколо конюшні, коневі погіршало. Під вечір він нетямився від болю, бився об стіни стійла, закочував очі, з рота в нього йшла піна.
– Кольки, – мовив Артурів батько.
Артурові хотілося запитати: «Він помре?», – але не зміг примусити себе сказати це вголос. Їм не було як коневі допомогти, й він так шаленів від болю, що вони не могли увійти в стійло й спробувати заспокоїти його руками. Кінь завважки тонну, як вантажний потяг, над яким утрачено контроль. Вони стояли біля його стійла, тупаючи замерзлими ногами – не хотіли кидати його самого, аж доки, десь о восьмій вечора, більше не могли цього витримувати, й Артурів батько сходив у будинок, приніс рушницю й застрелив його.
Коли вони нарешті повернулися в дім, Джейк був на кухні – звернувшись калачиком на кріслі біля пічки, читав книжку. Він глянув на них і підвів брову, побачивши рушницю.
– Ви що, ходили полювати в таку погоду? – запитав він.
Батько завмер. Він стояв посеред кімнати, опустивши голову, втупившись у підлогу. А тоді почепив рушницю на місце й пішов геть.
– Що я
Артур, у якого перед очима й досі стояло те велике непорушне тіло на замерзлій підлозі, не здобувся на слово.
Квітень. Вітер змінився і повіяв з півдня, і, наче якимись чарами, сніг просів, обвалився й розтанув. Повітря пахнуло мокрою землею, все почало рости, пробиваючись крізь ще замерзлий ґрунт.
– Он оті двоє, – сказав Артурів батько, киваючи на дві телички біля паркану. – Я сказав Отто, що пришлю їх сьогодні вранці. Найпростіше буде, якщо ви їх просто відведете.
Артур кивнув. Стояла субота, найкращий день тижня. Неділя могла б бути не гірша, якби після неї не наставав понеділок.
– Коли? – запитав Джейк.
– Зараз.
– А що, Арт сам не може? Я маю піти в місто.
Батько саме лаштував запряг. Він повільно обернувся й глянув на Джейка. Артура вкололо погане передчуття, а також роздратування. Іноді йому здавалося, що Джейк навмисно намагався спровокувати батька. Вчора він забув нагодувати свиней. Як можна забути нагодувати свиней? Це те, що треба було робити щодня, те, що треба було робити завжди. Як наче він хотів перевірити, як сильно міг розгнівити батька, щоб той на нього напустився. Артур не міг цього збагнути: це було наче розворушити гніздо з гримучими зміями або проткнути вулика: може, точно й не знаєш, що саме далі станеться, але розумієш, що приємно не буде. То нащо це робити? Чому Джейкові просто не змовчати й не зробити, як сказано?
Батько мовчки глянув на Джейка, той знизав плечима й відвернувся. В Артура відлягло від серця. Він підійшов до теличок, узяв їхні мотузки й дав одну Джейкові, вони удвох пішли дорогою між полями.
У борознах і досі лежав сніг, роблячи поля чорно-білими й схожими на величезні відрізи вельвету. Дорога була мокра й слизька, з клаптями льоду, схованими під сльотою, тож телички йшли повільно.
– Я не розумію, чому ми обидва маємо йти, – сказав Джейк, коли з ферми їх уже не було ні видно, ні чути. – Хіба ти не впораєшся з обома?
– Ні, – відповів Артур.