Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 15)

– Чому ні? Ти такий вправний з ними.

– Через міст.

– А що з мостом?

– Вони його не люблять. Бояться. Він хитається. Нам треба буде переводити їх по одній.

– Гаразд, але коли ми перейдемо міст, ти можеш далі повести їх сам? Бо мені треба в місто. Я там з деким зустрічаюся.

– Добре, – знизав плечима Артур.

– Чудово! – сказав Джейк. – Тільки батькові не кажи, гаразд?

Артур знову знизав плечима. Вони брели й брели, Джейк намагався йти швидше, рвався вже піти в місто, тягнув за собою телицю, що впиралася й нещасно хитала головою.

– Давай, давай, давай! – казав Джейк.

– Повільніше, – мовив до нього Артур. Він почувався так, наче це його підганяв Джейк.

– Вона може йти швидше, якщо захоче.

– Вона не хоче.

– Може, в тебе й повно часу, – кинув Джейк, – але мені є чим зайнятися.

– Уже зовсім близько.

Ближче до міста стояв повноцінний міст через річку, що розділяла ферми Даннів та Лунців, але цей дозволяв скоротити дорогу більше ніж на милю. Він був грубо збитий з рейок, мотузок та дерев’яних планок, досить міцний, але рейки були надто довгі й немало пружинили. Унизу, за п’ятнадцять футів, між каменями кипіла Кроу-рівер, блідо-зелена, повна талих вод. Артурів батько та Отто Лунц спільними зусиллями утримували міст у доброму стані, але телиці про це не знали й Артур не засуджував їхньої тривоги.

– Боже, і справді бурлить, – сказав Джейк, вдивляючись у піняву воду.

Артур прив’язав свою теличку до бильця.

– Поведемо спочатку твою, – сказав він.

Для цього й справді треба було двоє людей. Артур підганяв із одного кінця, а Джейк тягнув з іншого, Артур казав: «Усе гаразд, дівчинко, все гаразд», а Джейк – «Давай, дурило!». Врешті вони її перевели, прив’язали до бильця і стали переходити міст назад. Посередині Джейк спинився й пострибав для експерименту. Міст відповів повільним рухом, піднімаючись й опускаючись у них під ногами. Артур ухопився за бильце.

– Що ти твориш? – запитав він. Він переважно ігнорував Джейкову поведінку – нервуватися через нього було просто не варто – але того дня Джейк і справді наче намагався заробити на горіхи.

– Я й забув, як це приємно, – сказав Джейк, дочекався, доки хитавиця мине, й перехилився через бильце. – Він і справді танцює. – Він перехилився ще більше, намагаючись зазирнути під міст. Артур дійшов до другого краю й ступив на тверду землю.

– Бачиш оту рейку? – запитав Джейк. – Ту, що під мостом. Закладаюся, що ти не зможеш перейти її перехоплюючи руками, ну, знаєш, звисаючи вниз. Від початку до кінця.

Артур не завдав собі клопоту відповісти.

– Закладаюся, що не зможеш, – повторив Джейк, посміхаючись до нього.

– Ходімо переведемо телицю, – відповів Артур. – Ти ж казав, що в тебе справи.

– Закладаюся, що я зможу перейти так на той бік, раз ти боїшся, – мовив Джейк. – Закладаюся.

«Закладаюся». Від народження це була його улюблена фраза. Він перетворював усе – усе – на змагання. Це здавалося таким безглуздим, бо він і так в усьому перевершував Артура. Але й далі це доводив і доводив. «Закладаюся».

– Ага, – відповів Артур. – Закладаюся, що зможеш. Ходімо переведемо телицю. Мені треба повертатися на ферму. Я думав, ти кудись поспішаєш.

– Закладаюся, що зроблю це за дві хвилини, – сказав Джейк, знову перехиляючись через бильце. – Може, за п’ять. За п’ять хвилин.

Він підбіг до кінця мосту і сповзав униз, доки не зміг ухопитися за рейку. Береги річки були круті – відірвавшись від краю, падаєш в обрив, не дуже далеко, але на дні лежали гранітні брили, через які перекочували піняві хвилі. У деяких місцях вода була глибока, може, й достатньо, щоб слугувати подушкою, але в інших камені стирчали з води, блискучі, рожеві, як лосось у сонячному світлі.

– Мені спробувати? – сказав Джейк, усміхаючись до Артура.

Артур відв’язав другу телицю, розмірковуючи, чи міг би перевести її самотужки. Телиця не зраділа. Вона поставила одну ногу на міст, а тоді забрала й сумовито озирнулася через плече на ферму.

– Я спробую, – сказав Джейк. Міст трохи затрясся, коли він ухопився за рейку обома руками й повиснув. – Це легко, – прокричав він з-під мосту. – Ти такий боягуз. Страхопуд. Мишача душа.

– Ходімо, – звернувся Артур до телиці. – Все гаразд. Тільки трохи хитається. – Він лагідно потягнув її, й вона знову спробувала, поставила одну ногу, потім другу. – Молодчина, – сказав він. – Телиця ступила вперед, ставши чотирма ногами на міст, й Артур повільно пішов спиною вперед, заохочуючи її. – Бачиш? Усе гаразд, правда ж?

– Це так круто! – сказав Джейк з-під них. Його голос обривався щоразу, коли він пересував руки. – Я вже… майже… посередині. Я казав тобі… що зможу. Тут круто!

Артур із телицею вже майже дійшли до середини, але тепер міст хитався сильніше, й Джейкові переставляння рук ще більше погіршували ситуацію. Телиця захиталася. Міст у відповідь різко заколихався й вона захиталася знову.

– А щоб тебе! – вилаявся Артур на брата. – А щоб тебе!

– Арте! – гукнув Джейк. Його голос раптом став інакший. – Не хитай міст. Він слизький. Тут мокро!

Артур його проігнорував. Телиця вже по-справжньому злякалася, натягувала мотузку, крутила очима.

– Ходи, – сказав Артур так лагідно, як міг. – Уже майже перейшли. Давай.

Вона спробувала зробити ще один крок, опустила ногу, зробила ще один. Вони вже дійшли точно до середини.

Джейк наче зовсім не рухався. Вони його випереджали, міст хитався на повну.

– Арте! Зупинися! Я не втримаюся!

Напевно, він думав, що Артурова легковірність безмежна.

– Ходи, дівчинко, – сказав Артур. – Ходи.

– Арте! – У його голосі вчувалася паніка. – Я серйозно! Я не втримаюся!

Артур зупинився. Він ненавидів свого брата. У той момент він його щиро ненавидів. Оця його любов втрапляти в ситуації, які могли бути небезпечні, а могли й не бути, й гукати до Артура, щоб той його врятував, й Артур ніколи не знав, вірити йому чи ні, і врешті таки вірив заради матері, а виявлялося, що Джейк знову жартував. Джейк це обожнював. Обожнював доводити Артурові й усьому світові, який Артур дурний. Який легковірний. Йому ніколи не набридне це доводити.

– Арте! – верескнув Джейк. – Я впаду!

– Добре, – відповів Артур. Слово, яке не даватиме йому спокою до кінця життя.

Він відчув, як Джейк упав. Відчув, як без нього міст став легший. Отак просто.

На якусь мить його паралізувало. Він не вірив. Він навіть не міг вдихнути. Стояв посеред мосту, дивлячись на телицю, з великими від шоку очима. А тоді різко вдихнув, схопився за бильце й глянув униз. Якусь мить він не бачив Джейка, бо очікував, що його віднесло течією далі, але ні, він був просто під мостом. Лежав лицем угору між двома каменями. Вода струменіла поруч нього й накривала його. Його лице.

Пізніше Артур не пам’ятав, як дістався до річкового дна. Напевно, зісковзнув униз або стрибнув. Він пішов убрід через крижані хвилі. Від холоду йому перехоплювало дихання. Він схопив Джейка під руки й потягнув його до берега. На якусь божевільну мить він подумав, чи це не може бути ще один вибрик, чи Джейк не міг спланувати впасти й удавав мертвого чи непритомного заради забави – ще одного, останнього, жарту. Але Джейкова голова нахилилася вбік, і вода полилася в нього з рота і з носа так, що Артур від страху аж скрикнув.

Він не міг вибратися на берег там само, де спустився, – надто круто, щоб видиратися на нього без нічого, не кажучи вже, щоб нести тіло. Побрів уздовж берега, іноді вода діставала йому до стегон, кипіла навколо нього. Він спотикався об камені, рухаючи занімілими ногами, нечутливими, наче стовбури дерева, шукаючи, де б вибратися нагору. Спочатку ніс Джейка на руках, а тоді, знайшовши шлях, перекинув його через плече, задихаючись від страху. Він вважав, що Джейк живий, був досить упевнений, що чув, як він кашляє, але не міг зупинитися, стати посеред річки й перевірити. А також хто знає, які в нього травми і якої шкоди йому, можливо, завдає Артур, несучи перекинутим через плече. Але що ще він міг удіяти? Він не міг видертися на берег, несучи його на руках, і не міг залишити його у воді.

Нагорі він обережно поклав Джейка на землю, щоб перевірити, чи той дихає, і, впевнившись у цьому, підхопив його знову й побіг. Біжучи через поля, все, що він бачив, було материне обличчя. Як він зможе отак увійти в будинок, несучи братове тіло? Як він зможе дивитися їй в очі? Неможливо просто отак їй показатися, не попередивши. Вона помре від шоку. Він молився, щоб батько був на подвір’ї чи на котромусь із найближчих полів. Будь ласка, Боже. Будь ласка. Він ішов і йшов уперед, схлипував і молився.

Його молитва була почута. Батько помітив його здалеку – Артур бачив, як він випростався й стояв хвилину, подумки питаючи себе, що це таке наближається до нього через поля, а тоді пішов йому назустріч, повільно, й раптом побіг.

– Скажи мамі, – прокричав Артур, коли батько підбіг досить близько. Він плакав і через це йому важко було говорити. – Скажи мамі. Поклич лікаря.

У наступні роки в нічних жахіттях сцени того дня поверталися й мучили його. Джейкове обличчя під водою. Серед усього іншого переважно це. Але також Джейк на кухонному столі, з ногами, зігнутими під таким кутом, під яким не можуть бути зігнуті ноги, і їхня матір, що схилилася над ним, буквально заламуючи руки, – справдився її найгірший кошмар. Вона все схлипувала: «Як же це сталося? Ох, Артуре, як же це сталося?». Він мав би їй тоді сказати, розповісти їй усе, але не зміг, тож відповів: «Він підсковзнувся, просто підсковзнувся», і далі казав це щоразу, коли його питали, намагаючись перетворити ці слова на правду.