Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 45)
Я роззиралася, шукаючи Деніела. Він стояв за рогом будинку, з цікавістю розглядаючи купу інструментів на задньому дворі. Я підійшла до нього. В голові гуло як від сонячного удару. Деніел узяв свою каву і сказав:
– Тобі коли-небудь здавалося, що було б добре жити на фермі? Насправжки, маю на увазі. Садити город. Виконувати справжню роботу, коли в кінці кожного дня бачиш прогрес.
– Ні, – відповіла я.
Він зиркнув на мене й широко всміхнувся, а тоді глянув уважніше.
– Що негаразд?
– Нічого.
– Та ні. Щось негаразд.
Я знизала плечима:
– Просто Мері дещо сказала.
Її слова й досі відлунювали в моїй голові. Її звинувачення дуже мене засмутили. Я все їх перебирала, вишукуючи пояснення, намагаючись зрозуміти, як вона до них дійшла. Можливо, то було природно, враховуючи її походження. Вона не розуміла, яким могло б бути Меттове життя, якби все склалося інакше. Та навіть якщо й розуміла, то не хотіла цього визнавати. Врешті, вона й була причиною його падіння.
– Про що? – запитав Деніел.
– Перепрошую?
– Мері дещо сказала. Про що?
– Про… мене. Про мене й Метта.
– І що вона сказала?
Я розповіла йому все інше, тож і це можу розказати.
– Ну, просто… вона думає, ніби я вважаю те, що сталося з Меттом, трагедією.
Він розколочував свою каву, невідривно дивлячись на мене.
Я сказала:
– Так і є. А ще вона сказала, ніби я вважаю, що Меттове життя обернулося невдачею. Це не так. Але те, що сталося з ним, – трагедія. Це правда.
Деніел поклав свою ложку назад на тацю. Нічого не сказав.
– Справа в тому, що вона навіть не розуміє цього. Це не її провина, але вона не розуміє. І це теж трагедія – те, що Метт одружений із жінкою, яка й не знає, зовсім не знає, що він за людина.
Деніел відсьорбнув кави, й досі не відводячи від мене погляду. Далеко за полями, вздовж бічної дороги було видно хмару куряви. Автомобіль – то Люк і Бо поспішали допомогти з готуванням. Авто їхало дуже швидко й, здавалось, якось безладно; я трохи здивувалася побаченому, аж тоді згадала – урок кермування. Деніел сказав:
– Що ж, стосовно одного я з тобою згоден, Кейт. Я справді думаю, що трагедія тут є, але не в тому, що ти думаєш.
Комар – ранній передвісник полчищ, які ще прилетять, – сів йому на зап’ястя. Він примружився, вручив мені свою каву й плеснув по ньому. Витер долоню об сорочку й забрав каву назад.
– Ти скажеш, що я не розумію, так само як вважаєш, ніби Мері не розуміє, але я так не думаю. Я розумію. Принаймні дещо. Твоїй сім’ї випала справжня боротьба, всім цим поколінням і таке інше, всі ви прагнули великої мети. І Метт, звісно, має неабиякий розум, будь-хто це побачить. Так що зрозуміло, що ви пережили розчарування. Він мав свій шанс і змарнував його, це велика досада.
Він злегка, майже вибачливо всміхнувся.
– Але це просто досада. Це не трагедія. Вона не змінює того, ким є Метт. Хіба ти не розумієш? Ніяк не змінює. Трагедія в тому, що ти думаєш, ніби це так важливо. Так важливо, що ти дозволяєш цьому зруйнувати стосунки між вами…
Певно, він побачив мій скептицизм, бо завагався, зніяковіло дивлячись на мене.
– Я не намагаюся сказати, що йому до цього байдуже, Кейт, що він якимось дивом відкрив для себе, що любить фермерство, тож усе склалося на краще, або якусь таку дурню. Я цього не кажу. Я просто кажу, що з того, що ти мені про нього розповіла, й із того, що я побачив, здається, що він дуже давно з усім змирився. Проблема в тому, що ти не змирилася. І, як наслідок, він утратив зв’язок, який мав із тобою. Оце справжня трагедія.
Дивно, як одні частини нашого мозку продовжують нормально функціонувати, коли інші повністю припиняють. Я чула голоси Метта й Саймона; я бачила, як авто під’їхало ближче, як удалині сварилися двійко ворон; мій мозок усе це старанно фіксував. Але всередині якийсь час стояла повна тиша. Параліч розуму. А тоді поступово все знову запрацювало, і з поверненням свідомості мене цілком затопило невір’ям, сум’яттям і розлюченим обуренням. Деніел, з усіх людей, чужий,
Я спостерігала за Люковим авто, не відривала він нього очей, доки воно наближалося. Воно зникло за будинком, а тоді з’явилося знов, коли Бо примчала на подвір’я й зупинилася у хмарі пилу за десять футів від місця, де ми стояли. Виходячи, вона говорила. «Бачиш?!» – сказала зухвало. Помахала нам із Деніелом, але говорила до Люка, який сидів на пасажирському сидінні – перехилилася й заглянула всередину, щоб він точно її почув. «Бачиш?!»
Я дивилася на неї, мій мозок фіксував цю сцену. Метт і Саймон підходили, щоб з ними привітатися. Наблизившись, вони широко заусміхалися. Я знала, що всміхалися вони через Люка й Бо, але була нездатна відповісти. Дивилася на Метта, а в голові крутилися слова Деніела впереміж зі словами Мері.
Бо гримнула дверима авто, обійшла його й відчинила дверцята для Люка. У нього на колінах хитався іменинний торт, а величезну миску зеленого желе він затискав ступнями. Я чула, як Саймон казав Меттові: «У нього такий… смиренний вигляд», – і Метт кивнув. «Думаю, таке буває, коли щодня дивишся смерті у вічі. То вже легше її сприймаєш».
Бо цього не почула, бо її голова була в авто. Вона взяла торта, Люк підняв желе і виніс його й себе з автомобіля.
– То як справи, Люку? – невинно запитав Метт.
Люк скинув на нього нищівним поглядом і вручив йому желе.
– Постав туди, де немає сонця, – сказав він.
– Що, все? – перепитав Метт.
– З днем народження, малий, – мовила Бо, ігноруючи їх і вручаючи Саймонові торта – велетенську готичну споруду, вкриту шоколадом. – І не скажеш, що тобі більше дванадцяти. Вже розгорнув подарунки? Привіт, ви двоє, – то вона до нас із Деніелом. Я відчула його руку в себе на вигині спини, що злегка підштовхувала мене вперед.
– Привіт, – відповів Деніел. – Оце так торт.
– Ну, це ж на іменини, – відказала Бо. – Ми вже думали, що він ніколи не виросте.
Ми пішли в бік будинку. Деніел і досі тримав долоню на моїй спині. Від його доторку по моїй шкірі бігли мурашки гніву. Мені хотілося, щоб він мене залишив. Мені хотілося, щоб усі мене залишили. Йдіть геть, дайте мені подумати. З’явилася Мері, тримаючи в руках рушника для посуду.
– Дай нам завдання, Мері, – сказав Люк. – Ми приїхали допомогти.
– Ой, – знітилася Мері. – Ой, ну… ну добре. Напевно, ви вже можете почати виносити все надвір. Тарілки й усе інше.
Світ не припинив обертатися. Мері нас, можна сказати, якось організувала. Мені вона загадала мити склянки. На мій погляд, вони були й так чистісінькі, але я з приємністю цим зайнялася – це означало, що я могла біля кухонної раковини стояти спиною до кімнати. Мила склянки ретельно, по одній, обачно витирала й ставила на тацю, щоб чоловіки віднесли їх на столи. Деніел з’явився поряд зі мною й запитав: «Хочеш, я витиратиму?» – але я похитала головою, тож він хвилинку непевно постояв і пішов. Вимивши склянки, я помила миски, які використовувала Мері, обіднє начиння, форми для тортів, лотки для випічки. За мною Бо й Мері закінчували останні приготування їжі, чоловіки тинялися, розмовляючи, сміючись і плутаючись під ногами. Деніел був десь там. Я відчувала на собі його погляд. І погляд Мері теж. Вона кілька разів мені подякувала й сказала, невпевнено, що я зробила вже більше, ніж мала, тож, може, хочу кави, але я швидко всміхнулася, озираючись десь у її напрямку й казала, що не хочу. Я з полегшенням виявила, що можу розмовляти і що мій голос звучав нормально.
От добре було б залишатися тут увесь день, миючи посуд, аж доки вечірка закінчиться, а тоді поскаржитися на головний біль і піти спати. Але я знала, що це неможливо. Бувають випадки, коли навіть смерть не зійде за відмовку, і цей був один із них. Я не знала, як зможу це пережити. У моїй голові все переплуталося. З-під низу виблискувала злість на Деніела, але зверху мозок усе показував картинки з минулого: Метт, що сидить у вітальні на дивані поруч зі мною, після того як тітка Енні оголосила новини, що нашу сім’ю доведеться розділити, намагаючись знайти на мапі Нью-Річмонд та переконати мене, що ми все одно зможемо бачитися. Я бачила себе дитиною, як сиджу поряд із ним, а мій розум охоплений виром відчаю.
Інша картинка: Метт, що отримав результати іспитів, веде мене у спальню батьків, садить мене перед фотографією прабабусі Моррісон і пояснює, чому має поїхати. Розповідає мені історію родини, розказує, що має в ній свою роль. Я розуміла, що це важливо, знала, що це, певно, надзвичайно важливо, інакше він би мене не покинув. А тоді він розповів свій план для нас. Наш блискучий план.
І ще одна картинка, цього разу – з дванадцяти років по тому, від вечора, коли я мала їхати в університет. Метт прийшов із ферми попрощатися. Роками мені вдавалося витісняти спогад про той вечір, але тепер він повернувся до мене, так само свіжий, так само ясний і детальний, ніби це трапилося вчора. Ми вдвох пішли на пляж. Ми сиділи на піску, дивлячись, як від озера підкрадалася ніч, і сухо розмовляли про те, що не мало значення: завтрашню подорож потягом, гуртожиток і про те, чи будуть там телефони на кожному поверсі. Ми розмовляли як чужі. Тоді ми майже й були чужими. Дванадцятилітній тягар несказаного й нерозв’язаного перетворив нас на чужих.