Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 46)
Коли настав час йому йти – назад на ферму, до Мері й сина – ми поверталися мовчки. На той час уже стемніло. У темряві дерева наблизилися до будинку, як це завжди буває. У дверях я озирнулася й попрощалася з ним. Він стояв трохи віддаля і тримав руки в кишенях. Усміхнувся до мене й сказав: «Пиши мені про кожну дрібницю, добре? Я хочу знати про все, що ти робитимеш».
Він стояв у прямокутнику світла від прочинених дверей, і я заледве могла на нього дивитися через напругу, написану на його обличчі. Спробувала уявити, як писатиму йому, розповідаючи про все те, що робитиму, – про все те, що мав робити він. Уявила, як він читатиме мої листи, а тоді йтиме доїти корів. Непомисленно. Як втирати сіль у рану – нагадувати йому ввесь час, що він втратив. Мені не вірилося, що він міг цього хотіти, тож я знала, що не витримаю і не стану цього робити.
Отож я писала дуже рідко, й про роботу майже нічого не розказувала. Хотіла його вберегти. Вберегти нас обох. А тепер Деніел намагається переконати мене, ніби Метт не хотів, щоб його жаліли. Ту напругу, що я побачила тоді й бачила відтоді, спричинило його, попри все, марне прагнення відновити між нами зв’язок. Що він просто хотів, аби я писала йому, байдуже про що, і, як і я, розумів, що не писатиму.
Я не могла –
Але тепер, коли я намагалася викинути його слова з голови, коли я поспішно шукала, що б іще помити – будь-що: збивачку для яєць, ніж, ложку – його слова все просочувалися, прослизали, як вода під двері.
Гості почали приходити якраз після полудня, й на той час я уже майже нічого не відчувала. У голові було порожньо. Я почувалася якоюсь несправжньою. То було майже приємно. Місіс Стенович прибула перша. І коли Мері побачила її вантажівку, що котилася дорогою, й відправила мене зустріти її, я зробила це досить спокійно. Чоловіків відправили в якійсь справі, серед них і Деніела. Я була рада, що не мала його представляти. Я не знала, що з ним робити. Увесь ранок я відчувала, як його занепокоєння зростало й, чесно кажучи, мені це давало трохи втіхи. Я не пробачила йому, аж ніяк. Тільки пізніше, вже раціональніше мислячи, я зрозуміла, що йому, певно, було непросто сказати те, що він сказав. Ці вихідні багато для нього означали, й він розумів, що ставив їх під загрозу, а може, ризикував і більшим. Тоді, коли говорив, я певна, він думав, що чинить правильно, але, підозрюю, відразу ж пошкодував про сказане.
І правильно, що він хвилювався. Мої почуття до нього… ну, думаю, якби ви мене запитали, того пообіддя і в тому стані, чи наші стосунки продовжаться, я б відповіла, що ні. Думаю, то було щось на кшталт застрелити гінця, що приніс погані вісті. Я знаю, що це несправедливо.
Я сама вийшла зустріти місіс Стенович. Вона витягала себе з-за керма, коли я підійшла, й скрикнула від радості, побачивши мене. Рада сказати, що вона не змінилася, крім як, можливо, додалося кілька підборідь.
– Кетрін, любонько! Любонько, ти така гарна, ти так схожа на маму, щодня стаєш усе більше на неї схожа. – І вона притулила мене до грудей, точнісінько, як колись притуляла й завжди притулятиме. Можна збагнути мій стан із того, що тоді, вперше в житті, мені майже захотілося прийняти ті груди за те, чим вони справді були – за подушку для сліз. За велику, м’яку, теплу подушку, в яку можна вилити все своє горе, біль і розкаяння, й бути певним, що місіс Стенович передасть їх напряму Ісусові. Але я – це я, і я такого не роблю, тому не стала обіймати її у відповідь довше, ніж вона звикла.
– Любонько, – сказала вона, занурюючи руку по свого вічного носовичка (Метт якось сказав, що у неї їх там штук сто), – глянь, яку днину послав нам Господь! Ні хмаринки! І ти приїхала так здалеку порадіти разом із нами. Чи ж бачила ти юнака, кращого за Саймона? Десь тут був торт.
Вона важко пішла до кузова вантажівки, дорогою пригладжуючи на собі одяг, й, гримнувши, опустила відкидний борт.
– Я не могла поставити його спереду, бо Базікало поклав на сидіння коробку передач. Сподіваюсь, він вижив – ти диви, все гаразд. Усе, що треба, – це довіряти Господу, любонько. Він про все подбає. А хто той молодик поряд із Меттом?
То був Деніел. Метт саме вів його представити. Вони йшли повільно, опустивши голови. Метт жестикулював, щось пояснюючи, а Деніел кивав. Коли вони підійшли ближче, я почула Меттові слова:
– …лише близько шести місяців на рік, коли температура вища за сорок два градуси16, що є абсолютним мінімумом. Тож треба все встигнути якомога швидше – щойно ґрунт висихає достатньо, щоб його можна було просвердлити.
А Деніел відповів:
– Ви застосовуєте якісь певні свердла? Ну, знаєте, морозостійкіші?
Не знаю, чому я тоді раптом це зрозуміла. Може, бо вони обидва були так захоплені розмовою, так у неї занурені. Двоє непересічних чоловіків, заглиблені в розмову, що повільно йдуть по курному фермерському подвір’ю. Зовсім не трагічна картинка. Точно ні.
Думаю, головне питання полягає не в тому, чому я зрозуміла це саме тоді, а чому я цього не зрозуміла раніше. Прабабусю Моррісон, я визнаю, що великою мірою ця провина – моя, але частково звинувачую і тебе. Саме ти, зі своєю любов’ю до навчання, встановила стандарти, якими я міряла всіх навколо все своє життя. Я цілеспрямовано прагнула втілити твою мрію; я ознайомилася із книжками й ідеями, яких ти навіть не могла уявити, і якимось чином, здобуваючи всі ці знання, мені вдалося взагалі нічому не навчитися.
Міс Керрінгтон прибула, коли Деніела представляли місіс Стенович, а відразу за нею – Тедвортси, а тоді скупчилося ще кілька авто й битих фермерських вантажівок, і почалася вечірка. Хороше видалося святкування. Як і сказала місіс Стенович, погода була на нашому боці, й іменини мали стиль велетенського й здебільшого хаотичного пікніка, де люди сиділи на траві невеличкими групками або тинялися біля столів із їжею, розмовляючи, сміючись і намагаючись розв’язати проблему того, як їсти, коли маєш тарілку в одній руці, а склянку з фруктовим пуншем – у другій.
Я була б рада сказати, що з головою поринула у бурхливе святкування, але, мушу визнати, все ще почувалася трохи остовпілою. Трохи заглибленою в думки. Напевно, все вимагає часу. Якщо ти багато років мислив певним чином, якщо мав у голові чітке уявлення, яке раптом виявилося хибним, ну, здається, розумно, що пристосування потребуватиме трохи часу. І в той час ти точно не можеш не почуватися… спустошеним. Хай там як, а я саме так і почувалася – і досі почуваюся, якоюсь мірою. Що мені справді хотілося б зробити, так це сісти десь, де тихо, найкраще – під деревом, і споглядати за всім здалеку. Точніше, спостерігати за Меттом. Дозволити своїм очам бачити його по-новому, мати цей новий погляд на наші життя.
Саме цим я б воліла займатися того пообіддя, замість допомагати влаштувати святкування на честь іменин. Але все одно, добре було всіх побачити. Дуже добре, правду сказати. Всі прийшли, крім міс Вернон, яка переказала, що трохи застара для вечірок, але вітає Саймона. Напевно, я познайомила Деніела з більшістю гостей. Він і сам був досить збентежений, вочевидь, не мав певності щодо мого настрою. Але постарався заради такої події – всім професорам Крейнам це добре вдається. Ми з міс Керрінгтон досить довго поговорили. Вона тепер директорка школи, яка розрослася до трьох кімнат, і там працює ще дві вчительки. Міс Керрінгтон мала чудовий вигляд. Випромінювала спокій. Може, вона завжди була така, просто я раніше цього не помічала. Хай там як, а спілкування з нею умиротворяє.
Думаю, Саймон добре провів час, зрештою, саме заради нього все це й затівали.
Однак вечір був найкращий. Той вечір залишиться у моїй пам’яті назавжди. Повечерявши, закінчивши з прибиранням і відпровадивши Саймона гуляти з друзями, ми з Меттом обприскали Деніела з ніг до голови засобом від комах і повели його на ставки. Метт засипав того, де знайшли тіло Лорі, й посадив на тому місці кілька берізок. Вони саме пускали листочки і своїм виглядом заспокоювали душу.
Інші ставки, разом із нашим, залишилися точно такими ж, як і були завжди.
Про автора
Мері Ловсон (1946) – відомий канадський прозаїк, авторка трьох великих романів, кожний із яких ставав подією літературного життя США і Канади.
Лоусон народилася на південному заході канадської провінції Онтаріо, її дитинство минуло у містечку Блеквел. Закінчивши університет Макгілла за фахом «психологія» та отримавши ступінь бакалавра, майбутня знаменитість вирушила до Великої Британії, де довгий час працювала промисловим психологом і там же узяла шлюб із колегою-психологом Річардом Моббсом.
У Британії, окрім основної роботи, пані Ловсон розпочала час від часу писати оповідання для жіночих журналів. Але їй уже виповнилося 50, коли вона узялася за свій перший роман. До цього її підштовхнуло літо, проведене на півночі провінції Онтаріо, північні пейзажі й особливий настрій, властивий цьому краю. Та знадобилося цілих п’ять років, щоб закінчити цю книгу, а потім іще три роки письменниця шукала видавця. Результат перевершив усі сподівання: роман «Дім на березі озера» (2002), як і наступна її книжка «По той бік мосту» (2006) удостоїлися найвищих відгуків критики й посіли провідні місця у списках бестселерів Канади і США. Наступну книжку письменниці – «Кінець дороги» – читачам довелося чекати цілих сім років, та розчаровані вони не були.