Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 44)

– Здається, Деніел чудова людина, – сказав він нарешті.

– Так, – відказала я, і мені як камінь упав з пліч, бо Метт змінив тему. – Так. Так і є.

– Між вами все… серйозно?

– Можливо. Напевно, так.

– Добре. Добре. Це прекрасно.

Він нахилився і підняв плаского камінця. На пляжі він би його пустив жабкою по воді, але тут просто покрутив у руках кілька разів і знову кинув. А тоді глянув на мене своїм спокійним поглядом ясних сірих очей.

– Тобі варто потім повести його на ставки, Кейт. Вони в доброму стані.

Я швидко відвела погляд. Уявила собі, як він, викроюючи кілька хвилин із нескінченної фермерської роботи, йде на ставки, стоїть там на самоті, вглядається в їхні глибини.

Я почекала хвильку, щоб голос не дрижав. Саймон і Деніел дійшли до будинку. Мері стояла в дверях.

– Так, – сказала я нарешті. – Так, варто.

Здавалося, Мері за нами спостерігала. Мені не вдалося збагнути виразу її обличчя.

– Напевно, сніданок уже готовий, – додала я.

Метт кивнув і копнув камінь.

– Точно, – відповів він. – Ходімо.

Майже відразу після сніданку Метт, Саймон і Деніел почали переставляти меблі. Вони вирішили, що день буде досить теплий і можна влаштувати святкування надворі, тож стали виносити столи й стільці й розставляти їх біля будинку, де росла трава й пробивалися паростки дерев із саду.

Ми з Мері залишилися на кухні, займаючись жіночою роботою. Чи принаймні Мері займалася, а я стояла й дивилася. Вона здавалася неуважною. Зазвичай Мері досить впевнено почувається на своїй кухні, але тепер вона рухалася безладно, брала продукти з холодильника й клала їх назад, відчиняла шафки й знову їх зачиняла. П’ять чи шість десертів різних ступенів неготовності стояли на столі й, здавалося, вона все не могла вирішити, за який взятися щонайперше. Я подумки поцікавилася, то вечірка так її нервувала чи я. Знаю, що їй нелегко бути поряд зі мною. Я б і сама пішла, покинула її там, тільки це здавалося нечемним.

Я вже втретє сказала:

– Має ж бути щось, що я можу зробити, Мері. Давай я зіб’ю вершки.

– Ну, – відповіла вона. – Ну… добре. Якщо хочеш. Дякую. – Вона відчинила холодильника і дістала банку з вершками. – Зараз знайду тобі збивачку.

– Ось вона.

– Ох. Так. Добре. Дістану миску.

Вона поставила вершки, відчинила шафу й витягла велику миску. Втім, замість того щоб дати її мені, вона стала, тримаючи миску обома руками. Раптом, не озираючись, сказала:

– Як тобі трактор?

– Трактор? – перепитала я здивовано.

– Так.

– Чудовий. Я небагато знаю про трактори, але цей на вигляд симпатичний.

Вона кивнула, все ще стоячи до мене спиною.

– Метт із Саймоном разом його вибрали. Кілька тижнів визначали, який хочуть. Удвох. Тижнями стіл був завалений брошурами й журналами. Вони ним пишаються.

Я засміялася.

– Я бачу.

Вона озирнулася, тримаючи поперед себе миску. Вона якось дивно усміхалася.

– А як тобі Саймон?

Я здивовано глянула на неї.

– Він мені дуже подобається. Дуже. Він славний хлопчина. Чудовий.

Я відчула, як червонію – її питання було таке дивне, а моя відповідь звучала так старомодно й зарозуміло. Й раптом я збагнула, що Саймонові виповнилося вісімнадцять – стільки ж, як і Меттові того жахливого літа. Цікаво, чи вона за нього хвилюється. Я певна, що він надто тямущий, щоб повторити батькові помилки, та все одно, вона, хвилюється, напевно.

Я сказала:

– Мері, я також думаю, що він дуже розсудливий. Він набагато доросліший за більшість студентів, яких я бачу. Думаю, наступного року його чекає великий успіх.

Вона кивнула. Поставила миску й обхопила себе руками – той самий старий захисний жест, але чимось інакший. Вона зашарілася, але здавалася швидше похмурою, аніж засоромленою. Майже злою. Так на неї не схоже, що я аж захвилювалася.

– А як тобі Метт? Він видається тобі задоволеним? – запитала вона.

– Він має дуже добрий вигляд. Дуже добрий.

– Як тобі здається, він щасливий?

Тепер я занепокоїлася. У нашій сім’ї таких питань не ставлять.

– Мені він видається щасливим. Що таке, Мері? Щось не так?

– Нічого, – вона злегка знизала плечима. – Просто цікаво, чи ти це бачиш, тільки й того. Чи ти бачиш, що він здоровий і щасливий, і має чудового сина, якого любить і з яким йому приємно проводити час. Хотіла, щоб ти це побачила, хоч раз за такий довгий час.

У тиші ми чули, як носять меблі. Щось застрягло у дверях, Метт лаявся, Саймон заливався сміхом, а Деніел казав: «Може, якщо ми спробуємо повернутися…»

Мері сказала:

– Якби ти тільки знала, яка важлива для нього твоя думка, Кейт. Якби ти бачила його, коли він чує, що ти приїдеш у гості… спочатку він такий радісний… а ближче до приїзду перестає спати. Люк пробачив йому багато років тому, а Бо ніколи й не знала, що було що пробачати. Але твоє розчарування – те, що ти думаєш, ніби його життя обернулося невдачею, жалієш його через те, що він себе підвів, – йому так тяжко це витримувати. Оце витримувати найтяжче. Проти цього все, що з ним трапилося, – дрібничка.

Я так здивувалася, що було важко збагнути, про що вона казала. Вона була така засмучена, така схвильована, і мені здавалося, що її звинувачення звучали безглуздо. Що таке моє розчарування порівняно зі втратою його мрій?

– Я не вважаю, що його життя обернулося невдачею, Мері, – сказала я. – На мою думку, ви обоє чудово живете, й виростити Саймона – це заслуга…

– Неправда, ти вважаєш, що його життя обернулося невдачею.

Вона міцно обхопила себе руками, взялася долонями за лікті. Мене вразили не тільки її слова, а й вибраний для них час – святкування дня народження, скоро приїдуть гості.

– На твій погляд, те, що сталося, – це велика трагедія його життя. Ти ж майже не дивишся на нього, тобі його шкода і водночас ти й досі така на нього сердита. Стільки років минуло, а тобі й досі несила на нього дивитися, Кейт.

Не знаю, що б я потім сказала, але мене виручило те, що увійшов Саймон. Він оглянув десерти, встромив у котрогось із них пальця й запитав: «А це що таке?»

Мері різко сказала: «Облиш!» – він аж підстрибнув і відповів: «Гаразд, гаразд!» – і позадкував, здивовано на неї дивлячись. Ми почули, як він сказав решті: «Не ходіть туди. Мамця сердиться».

Мері вручила мені миску. Я мовчки взяла її, поставила на стіл, налила в неї вершків і почала збивати. Я переборщила зі збиванням і вершки взялися грудками.

– Я перестаралась. Вибач. – Мій голос звучав дивно. Я простягнула миску Мері. Вона відповіла:

– Не страшно. Намаж на пироги, – й продовжила прикрашати сирні торти. Її голос тепер був м’який, ніби вона сказала все, що мала сказати, а решта вже залишалася на моїй совісті. Але я не могла придумати відповідь. Якщо після всіх цих років вона не збагнула, що Метт втратив, то які тут потрібні слова?

Закінчивши з пирогами, я запитала:

– Чимось іще допомогти?

– Трохи пізніше. А зараз зроби чоловікам по чашці кави.

Я налила три чашки кави з кавника, що завжди стояв на плиті, й поставила їх на тацю. Знайшла у шафі маленький кухлик, налила в нього вершків, знайшла цукорницю, дістала три ложечки з ящичка. Мовчки. Винесла тацю чоловікам. Вони на той час уже поставили столи під деревами – за вказівкою Мері. Метт і Саймон обговорювали стільці – куди ставити й скільки.

– Як ти думаєш, – запитав Метт, коли я підійшла, – скільки гостей захочуть сісти? На сонці чи в затінку?

– Тільки жінки, – відповіла я, тримаючи тацю, доки вони обоє розколочували по три ложки цукру в каві. – І сісти вони захочуть у затінку.

– Гаразд, – відказав Метт і глянув на Саймона. – Скільки буде жінок?

– Місіс Стенович, – відповів той, – місіс Лукас, місіс Тедвортс, місіс Мітчел, міс Керрінгтон…