Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 49)

Ребека підступила ближче, і я захвилювалася, що вона зараз упреться рогом і скаже, що їде зі мною.

– Ребеко, я на годинку, – гукнула я на порозі. – Скоро повернуся.

Вибігла надвір, попростувала до машини, сподіваючись, що довго не затримаюся.

Стільки різних місць він міг мати на увазі. Я знала, де він живе, і знала, де знайшли чоловіка в машині.

Через десять хвилин я заїхала на порожню стоянку перед «Озерною таверною». Світло всередині не горіло – ще надто рано для обідньої зміни. На жердині тріпотів прапор. Я обійшла ресторан, вийшовши ззаду на всипаний гравієм схил, на те місце, де з озера витягували машину Еммі.

Я вступила в багнюку, з озера віяло холодним вітром, і я пошкодувала, що забула куртку. Поруч не було нікого. Я подивилася на годинник, стала біля води, пильно вдивляючись у навколишні дерева.

– Досить точно.

Його голос пролунав звідкись із берега, і я рушила в той бік, ближче до дерев. Ухопилася за найближчий стовбур, щоб не втратити рівновагу, і побачила Тео, який сидів трохи далі на поваленому дереві біля води. Він був у коричневій сорочці, темних спортивних штанях і заляпаних болотом кросівках. Якби він не заговорив, я б і не помітила – дивилася б повз нього, крізь нього.

– Чому саме тут, Тео? – запитала я.

Він схилив голову набік.

– Дивно, що ви не пам’ятаєте. Я б заприсягся, що то були ви…

– Була я?

Я підступила до нього ближче, розтираючи плечі.

– Та дівчина вночі. Яка волочила тіло до озера…

Я різко вдихнула.

– Ти це бачив?

– Я бачу чимало всякого, – відповів він.

– І нікому не сказав?

Тут він підвівся, і я згадала, що хлопець значно вищий за мене.

– Ні, – відповів він. – Не знаю. Той чоловік мені незнайомий. Я подумав, може, то він дівчину скривдив. Можливо, заслужив. Зрештою, не моє діло. Дівчата були обидві менші за нього. – Він знову обвів мене очима.

– Дівчата? Тобто не одна?

І тут у мене промайнула божевільна надія, нехай що він мені розповідав. Еммі. Можливо, він її бачив.

– Спершу була тільки одна.

– Можеш її описати?

– Ну, як я вже сказав, дівчина, яка волочила тіло, була достоту схожа на вас.

– То була не я, – заперечила я.

– Точно? – усміхаючись, запитав він. Його вуста розтягнулися в тонку лінію.

От гівно!

– Коли це було, Тео? – запитала я й, не дочекавшись відповіді, додала: – Тобі не здається, що ти мені зобов’язаний повідомити хоч це?

Але я чудово знала – марно тішити себе надією, що світ справедливий і що тобі віддячать взаємністю за кожну річ, якою ти поділилася. Він засміявся.

– До речі, в бібліотеці немає відеоспостереження, – сказав він. – Максимум, що ви могли дізнатися, це IP-адресу. І вона однакова для всіх учителів, учнів чи працівників школи. Включно з тренером Коббом.

– Звідки ти це взяв?

– Боже! Ви хоч уявляєте, що коїться в тій бібліотеці після уроків? – Він знову засміявся. – Ні, камер там не може бути.

– У мене є номер мобільного телефону, – сказала я. – Передплачений номер. Я знаю, що це був ти.

Він ледь схилив голову набік. Не підтвердив і не заперечив мого закиду.

– Нічого у вас немає, Ліє, – сказав він.

Я розвернулася й попростувала геть. Нехай я нічого не з’ясую, але в боргу перед Тео Бертоном теж не буду.

– Це було в понеділок увечері, – гукнув він мене, і я заклякла. – Або у вівторок вранці. Декілька тижнів тому, може, місяць тому. Точно не пам’ятаю. Я повертався додому з трейлера Джей Ті. Скоротив собі шлях і йшов повз ваш будинок. Я люблю гуляти в лісі. Ніхто там тебе не помічає. – Я обернулася до нього лицем і побачила, що він усміхається. Я за тобою стежу, Ліє. Я все бачу. – У всякому разі, повертаючись додому, я побачив у лісі дівчину, яка тримала його попід пахви. І пішов за ними. Покорчені руки й ноги, спереду сорочка була вся червона. Я зрозумів, що чоловік мертвий. Він уже був мертвий.

– І ти ніяк не зреагував?

– Ризикнути власним життям? У всякому разі, вона, здавалося, чогось чекала. І тоді під’їхала машина. – Він указав на схил за нашими плечима, де я чекала на нього, мовляв, сама добре знаєш. – Звідти вийшла інша дівчина, вона була страшенно роздратована і здійняла галас. Дивно, що їх ніхто тоді не почув – я був переконаний, що вона збирається викликати поліцію.

З озера знову повіяв вітерець, але моя шкіра немовби заніміла. Холодніше мені вже не могло бути.

– Можеш її описати, ту другу дівчину?

– Геть крихітна, коротке волосся, худорлява. Але тоді було темно.

– Що вона казала, Тео? Коли галасувала. Що саме?!

Я мусила знати, що поліція щодо Еммі не помилилася. Що вона була насправді не жертвою, а злочинцем. Або Еммі просто підступила надто близько до небезпеки, не усвідомлюючи, що на неї чекає. Розлючені листи, які я знайшла в Бетані, прихований гнів, який роками кипів у неї всередині і просився на волю. Я відчайдушно хотіла вірити, що Еммі не обкрутила мене теж.

– Не пам’ятаю. Чесно кажучи, я не звертав на неї уваги. – Сказав він, натякаючи, що стежив за Бетані. За дівчиною, яка могла бути мною. – Як я вже казав, вона психувала, але інша дівчина поводилася спокійно. Казала: «Він приперся до мене й вимагав більше. Я мусила його позбутися. Сама розумієш. Ми мусимо це закінчити». – Тео облизав губи. – Я спробував підійти ближче, щоб краще чути. Але, мабуть, вони мене почули, бо обидві замовкли, і тоді я пішов. Не знаю, що було далі. Підозрюю, вони посадили його в машину, правда?

Він вимовляв «вони» з особливим наголосом, ніби насправді йшлося про мене.

– Гаразд, – сказала я, але подякувати Тео змусити себе не змогла.

– Ліє! Це лише між нами. – Обіцянка або погроза, що не розповідатиме цього поліції. Що він довірився тільки мені, а я тільки йому. – Я поділився з вами лише тому, що бачу – ми дуже схожі.

У мене аж мороз пробіг по спині, але Тео мав слушність. Нас обох втягнули в цю історію, нехай із різних причин. Кожен із нас бачив лише частинку повної картини й додумував решту. Ми з Бетані були схожі, але не ідентичні, проте в темряві можна… Тео побачив те, що хотів побачити.

Було декілька різних версій подій, залежно від того, кого розпитувати. Для Тео підозрюваною була я. Для Іззі – Тео. Для поліції – чоловік на ім’я Девіс Кобб. І в мене тепер з’явилася нова зачіпка. Людям властиво підтасовувати окремі частинки загальної картини, поки вона не відповідатиме тому, у чому вони переконані.

Почніть допитувати свідків – і вони вам скажуть: «Все сталося так швидко».

Вони плутаються в тому, що запам’ятали.

Хапаються за окремі деталі й додумують решту. Ми прагнемо логічних причинно-наслідкових ланцюжків – зав’язка, кульмінація, розв’язка. Дещо Тео мені таки дав: Бетані Джарвіц тягне через ліс тіло Джеймса Фінлі. Не така вже й невинна жертва. Не така вже й жертва.

Зловмисник, той, кого ми собі уявляємо лише в масці, той, хто ховається в темному закутку, – завжди ближче, ніж нам би хотілося. Сусід по квартирі. Вчитель у класі. А іноді ще ближче – незвична активність, спалах, який я уявляла всередині Тео. Я намагалася згадати себе в тому віці, згадати той самий момент. Повернутися в той час, коли вперше в житті наочно з таким стикнулася. Коли ми загравали з небезпекою та незнайомцями. Коли перевіряли свої межі, відчуваючи неприборканий дикий поклик. Коли прикликали небезпеку, щоб побачити, як близько здатні до неї підійти. І перетинали межу, щоб дізнатися.

А тоді небезпека здебільшого перетворювалася на щось інше, окреме й непоборне. На страшне чудовисько.

Проте, перш ніж ми її розгледіли й осмислили, був момент, коли потенційна небезпека ще не була такою непоборною. Коли вона зачіпала тебе безпосередньо, і ти змушений був вирішувати. Тео спостерігав, як якась жінка – а він думав, що то була я – тягне закривавленого чоловіка. Спостерігав і хотів…

Я поверталася додому наче в тумані. Факти почали складатися самі. Бетані через ліс заволокла мертвого Джеймса Фінлі до «Озерної таверни», де вони позбулися тіла, втопивши його разом із машиною Еммі. І що далі? Далі Еммі зникла, а Бетані опинилася на межі життя і смерті.

Розсуваючи вхідні двері, я мало не задихалася – враження були надто глибокі, переживання надто гострі. У мене з’явилися відповіді, проте що я мала насправді? Ненадійного свідка. Свідка, який вважав, що то була я. Знову все вказувало на мене.

– Ліє? – Ребека тримала мене за руку й, мабуть, зверталася до мене вже вдруге. – Усе гаразд? – Вона провела мене до стільця біля столу. – Сідай, – сказала вона, приклавши пальці до моєї шиї, ніби намацуючи пульс.

Я хотіла розчинитися в Ребеці, в лікарці, яка може допомогти тим, кому ще можна допомогти.

– Ребеко? – сказала я з проханням у голосі. І цього разу я справді просила.

– Що сталося? – запитала вона.

Їй можна розповісти. Вона моя сестра, ми тут самі в лісі, і її пальці на моїй сонній артерії, у найвразливішому місці на моїй шиї.

– Я написала статтю, – сказала я. – Написала про дівчину, яка наклала на себе руки, і натякнула на причетність до цього її викладача.