Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 48)

– Ребеко. Я не можу повернутися.

Сподівалася, що вона вловить прихований сенс. Еммі б вловила. Прочитає на моєму обличчі. Впізнає, бо ж і сама таке розуміла, бачила в дзеркалі. Я чекала. Ребека дивилася мені в очі. Я хотіла зрозуміти, чи почула вона мене.

Сестра, важко зітхнувши, дістала з холодильника газовану воду. Це була пляшка Еммі.

– Шкода, що ти зі мною не поговорила, – сказала вона.

З чого почати? Як почати? Сестра мала певне уявлення про мене, проте за останні роки сталося чимало такого, чого вона про мене не знає. Я хотіла їй розповісти хоч щось. Адже Ребека такий довгий шлях здолала заради мене.

– Його звуть Кайл, – з усмішкою сказала я, і вона засміялася.

– То як ти з тим Кайлом познайомилася?

– Він детектив, який розслідує зникнення Еммі.

Вона обернулася на місці, вирячивши від здивування очі.

– Ти жартуєш.

– Прошу?

– Ти геть не шануєш кордонів, Ліє. А я гадала, що зможу тут якось допомогти. Боже мій! Це погано закінчиться. Дуже погано.

Такий простий висновок – і заразом такий категоричний. Можна подумати, що, поки я сплю, беззахисна, хто хоче без проблем може підійти впритул і встромити мені ножа між ребра.

– Ти забагато віддаєш, Ліє. І люди охоче тебе використовують, – сказала Ребека, і я почула відлуння маминих слів.

Десь я таке вже чула раніше. Ребека з мамою практичні, непохитні та незалежні, а я, так виглядає, ніколи не стану твердо на ноги.

На їхній погляд, бути готовою віддати себе по шматочку без жодного гарантованого зиску – це страшна помилка. Сенс будь-якої роботи, на їхню думку, – це просувати себе, підійматися вище. Саме так матері вдалося знову стати на ноги, і цей наполегливий підхід вона успішно передала Ребеці. А Ребека не могла його тепер позбутися. Тож я чемно терпіла її критику, нехай кусає, нехай відчуває себе сходинкою вище. Бо, правду кажучи, я б ні за що не помінялася з нею місцями – навіть зараз.

– Добре, – сказала вона, озирнувшись навколо. – Тоді починай.

– Що починати? – запитала я.

– Ну, розказувати мені, що відбувається, щоб я допомогла тобі все залагодити.

Прозвучало наче жарт, поки я не збагнула, що вона говорить цілком серйозно. І цілком серйозно вважає, що все завжди можна виправити.

– Слухай, якщо хочеш залишитися, залишайся. Але так, як ти пропонуєш, не вийде.

– Чому, Ліє?

– Бо зараз ти про моє життя нічого не знаєш!

– Ну то, може, я намагаюся сказати, що хочу знати!

Дивлячись на її запалі щоки, я раптом подумала: а хтось приходить рятувати її, коли вже скрізь тріщить? І чи я б сама на таке наважилася – сісти в літак, винайняти авто і приїхати до неї – спробувати допомогти?

Я глибоко вдихнула. Подивилася на її валізу. І вирішила зосередитися на завданні, яке мені до снаги.

– Ти надовго? – поцікавилася я.

Вона, здається, збагнула, що я простягаю оливкову гілку, і взяла її. Ребека сперлася на стіл.

– Тільки до завтрашнього вечора, – стишивши голос, сказала вона.

– Ребеко, я дуже рада, що ти тут. Справді. Але маю до біса незавершених справ. То, може, просто трохи розслабимося, га?

– Розслабимося, – сказала вона.

– Зателефонуй мамі. Скажи, що ти вже тут. Що все гаразд. Хочеш допомогти? Це була б чудова допомога.

Тим часом я пішла приготувати кімнату Еммі. Власне, я тішилася появі сестри, навіть якщо мені не подобалася причина її візиту. Вона моя старша сестра і не забуває про це. За кризових обставин шукають саме таку, це правда. Вона вміла відчувати наближення небезпеки, вміла відрізнити, що справжнє, а що ні.

Потім я сіла попрацювати за комп’ютером, а Ребека взялася прибирати. Я була не проти; нехай робить, що вважає за потрібне. Якщо гадає, що в такий спосіб може допомогти, – залюбки зроблю їй приємність.

Я працювала за кухонним столом, Ребека ввімкнула собі радіо й час од часу перепитувала: «У смітник чи залишити?», а я відповідала: «У смітник».

Пролунав сигнал нового повідомлення, і я різко випростала спину. Електронний лист від користувача TeachingLeahStevens. Від Тео. Я відкрила повідомлення. Тільки один рядок. Дівчина забуває про чоловіка в машині.

Волосся на потилиці стало дибки. Отже, він не відступає й не ховає голову в пісок. Якась частина мене занепокоїлася – чи я, бува, зайшла не надто далеко, як і з Ароном. А інша частина сподівалася, що зараз на моєму порозі з’явиться Тео, благаючи нікому нічого не казати. Запевняючи: це був жарт. Просто жарт.

Але благати ніхто не з’явився. Навпаки, Тео пішов ва-банк, ніби був переконаний, що в мене немає проти нього жодних доказів. Або ж вважав, що я їх не використаю. Цікаво, чому? Мабуть, тому, що сам мав щось проти мене – я забула про чоловіка в машині. Вочевидь, ідеться про Джеймса Фінлі, тоді не зрозуміло…

– Ліє? – Ребека, втупившись у мене, стояла біля столу.

– Пробач?

Вона тримала в руці газету. Той самий примірник із Бостона, знайшла в шухляді під час прибирання.

– У смітник чи залишити? – запитала вона.

Я заплющила очі.

– Залишити, – відповіла я.

Перед очима знову постали ті дівчата. Низка облич на різних місцях злочинів, усі зливаються в одне. Дівчата з моєї статті, мінливі обличчя. Як близько я була до того, щоб самій стати однією з них.

Ось, що я собі уявляла: Арон опускає моє тіло у ванну. Вигадує легенду: не взяли на роботу після закінчення коледжу. Попросилася до нас, без грошей, спала на нашій розкладній канапі. Їй було соромно зізнатися навіть перед своєю матір’ю. Заливала горе алкоголем. Ми й не підозрювали…

Як близько я була від того? Одна таблетка? Дві? Чи таки накинулася тоді на Арона, зіпсувавши йому бездоганну інсценізацію? А може, несамовито заверещала, могли з’явитися свідки, і він вирішив не ризикувати?

Як близько я була від того, щоб стати фотографією в газеті? Читач лише коротко захитає головою, перш ніж перейти до наступної статті. Історія незнайомої людини, зліплена навколо прихованої правди. Голос, який ніхто не чує.

Розділ 33

Ребека повернулася до кухонних шухляд, я почала перебирати шкільні папери, шукаючи роботи Тео, переосмислюючи все, що він мені написав або сказав. Слова, які чула в телефонній слухавці, непрозорі загрозливі натяки в його електронних листах. Ти ніколи не замислювалася, що хтось за тобою стежить? – писав він мені.

Тепер я сушила голову, де ж іще можна було помилитися, коли думала, що це хтось інший, коли хибно оцінювала контекст? Я знайшла в зошиті твір, який Тео написав за кілька тижнів до того, як на березі озера знайшли Бетані. Ще раз прочитала ті рядки, які нещодавно показувала Кайлу:

Хлопець її бачить і знає, що вона накоїла.

Хлопець уявляє покорчені кінцівки та червоний колір.

А якщо йшлося про реальну людину, а не вигадану? Мені тоді спершу спало на думку, що Тео між рядками звертається до мене, натякаючи, що знає про моє минуле – бо я цього шукала. Чекала цього. Я тоді припустила, що Тео має на увазі жахливий вчинок, який приписували мені: що я збрехала в статті, і це призвело до смерті Арона Гемптона. Але, можливо, він натякав на щось інше?

Може, він тоді намагався мені повідомити щось важливе?

Треба, щоб він мені сам пояснив. Тео зараз напевне сидить за комп’ютером.

Я слухаю, – написала я.

Відповідь прийшла негайно.

Зустрінемося там за пів години.

Я глянула на Ребеку, на годинник, знову на екран комп’ютера.

Зустрінемося де? – написала я.

Я чекала, чекала. Нічого. Поновила сторінку з вхідними листами. Минуло десять хвилин, але Тео так і не відповів. Якщо досі не відписав, то вже не відповість. Залишалося двадцять хвилин.

Я схопила ключі і сказала Ребеці:

– Я ненадовго.

– Агов, хвилинку! Ти куди?