Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 51)

– Я б жила в твоєму погребі, га? Чи ти підробила б мені паспорт на інше ім’я й відправила до якоїсь країни без екстрадиції?

– Ні, ні, – відповіла я. У моїй голові формувалася нова ідея. Інший шлях. Варіант «Г». – Ні, сховати тебе… Тебе довелося б стерти…

– Звучить як евфемізм до слова вбивство.

– Ха! Ні, найкращий спосіб надійно сховатися – це вдавати, що тебе взагалі ніколи не існувало.

Вона підвела брови, кутики рота підскочили догори, і Еммі врешті вибухнула нестримним сміхом – я розреготалася разом із нею. Яка божевільна й безглузда ідея.

Я вкотре оглянула наш будинок, той, що за документами винаймала лише я. Незареєстрований автомобіль. Я чула на власні вуха заяви свідків – Еммі ніхто не бачив. Ніхто не міг підтвердити її існування. І замислилася – невже вона це все запланувала від самого початку?

Щезла, ніби її взагалі ніколи не існувало – а я єдина, хто за все відповість.

Я намагалася не світитися. Не залишати документальних слідів своєї подорожі. Ні квитанцій про оплату кредитною карткою, ні телефонних дзвінків, ні свідків. Я вирушила на пошуки Еммі так, як це зробила б сама Еммі.

Жодних квитків на літак. Лише готівка. Жодних престижних готелів, де вимагають посвідчення особи та номер кредитки для непередбачуваних витрат. Аби уникнути зайвої уваги до своєї персони, ви змушені триматися ближче до периферії. Ночувати в поганеньких мотелях для романтичних парочок, разом із такими ж анонімами, які з тієї чи іншої причини не хочуть ніде світитися. Ви змушені роздобувати готівку всіма можливими способами, погоджуватися на ризиковані бартерні обміни з незнайомцями. Якщо поліція розпитуватиме інших щодо вашого місця перебування, на друзів розраховувати не варто. Хтось таки виказав Бетані, побачивши її фото в газеті. Хтось знав, де вона поселилася. Мабуть, якийсь із її друзів. Більшості людей є чим ризикувати. Діти, робота, чоловік, дружина, добре ім’я. Вони не брехатимуть, якщо існує ймовірність викриття.

Я виїхала вдосвіта; планувала, що спатиму за потреби в машині, вмиватимуся та чиститиму зуби в якійсь відпочинковій зоні на автостраді. Моєю єдиною супутницею була коробка Еммі в багажнику.

Телефон не вмикала взагалі.

Я уявила себе на місці Еммі чи Меліси, чи нехай як там її звали. Без водійського посвідчення, кредитних карток, без імені. «Тож я знову в дорозі», – сказала вона того вечора, коли ми випадково зустрілися після тривалої перерви. Але спершу вона прийшла по мене.

Підозрюю, що вона повернулася заради того, що лежало в моєму багажнику. Щось усередині тієї коробки знадобилося їй аж через вісім років. Щось, що вона врешті таки залишила по собі.

Я дісталася Бостона в другій половині дня, коли почалися вечірні години пік. Терпіти не можу пересуватися містом за кермом. Ненавиділа тоді, і зараз ненавиджу. Зараз навіть більше, коли вулиці настільки завантажені автомобілями, що навіть пішоходи швидші за тебе. Тож я залишила машину на стоянці поблизу Фенвей, розрахувалася готівкою й попростувала до найближчої станції метро.

Свіже осіннє повітря, оманливо ясне синє небо. Доволі холодно, але зима ще не настала – люди на вулицях були в тоненьких пальтах, без рукавичок, шапок і шарфів. Я влилася в натовп, і раптом мені закортіло зими.

Про справжню зиму в Бостоні зазвичай ніхто не попереджає. На листівках усе таке гарне, засніжене, люди на вулицях, білі клубки пари на морозі.

Вовняні пальта й теплі непромокальні черевики тільки додають чарівності. Але вам не розкажуть про суцільні страждання. Як мерзнути, коли чекаєш на автобус, коли йдеш на зупинку, як вічно дере в горлі, як на роботі всі кашляють. Як у вбиральнях та вестибюлях під ногами хляпає талий сніг. Як ми поволі розмерзаємося всередині. Порепані губи, червоні носи, пересохлі долоні. Як кусаються грубі светри. Як хочеться цілу зиму не виходити з дому. Як вічно хочеться зігрітися.

А ще ця важка гнітюча сірість. Пізньої осені небо затягується густими хмарами й цілими тижнями залишається похмурим, готовим будь-якої хвилини засипати вас снігом чи залити дощем. Холод туманом зависає просто над землею, наче марево. Усі закутуються в декілька шарів одягу, бо так чи інакше мусять виходити на вулицю. З уст, наче дим, вириваються білі клубки пари, коли ви розминаєтеся з кимось у натовпі.

Тебе, здається, ніхто не помічає. Під пуховиком, шарфом, намотаним по самі очі, у натягненій на вуха і волосся шапці може бути хто завгодно. Вовк в овечій шкурі. Вівця – у вовчій. І тому, нехай скільки на вулиці людей, потенційних свідків від цього не більше, а навпаки менше. Це може бути будь-хто. Будь-хто, хто навшпиньки зазирає до чийогось вікна.

– Можете нам описати ту особу? – просить поліція.

Куртка. Каптур. А зріст та статура під ними? Важко сказати.

Я прагнула анонімності, мала чітке відчуття, що мені тут не місце, що саме місто вже випхало мене звідси й уже не хоче моєї присутності. Я боялася випадково натрапити на Ноа, боялася, що поліціянт на розі може виявитися Кассіді або кимось іще, з ким я колись бачилася на місці злочину. Боялася, що мене впізнають і гукатимуть навздогін або повідомлять іншим – і чутки враз розлетяться містом.

Нарешті я опинилася у своєму колишньому районі, стала біля входу до тієї напівпідвальної квартири, що тепер здалася ще обдертішою та занедбанішою, ніж тоді, коли я бачила її востаннє.

У мене в кишені був ключ із коробки Еммі, на зелено-бузковому ланцюжку. Жодних звуків усередині чутно не було. Я спустилася вниз – що далі, то вужчими сходами до пошарпаних чорних дверей – і вставила ключ у замок. Він застряг на половині. Довелося щосили тягнути, щоб висмикнути його звідти.

Можливо, замінили, встановили нові замки, подумала я. Утім, судячи з вигляду, той ключ узагалі був для іншого типу замка. Я повернулася на вулицю, де звідкись із-під землі здіймалися клубки диму. Спробувала уявити дівчину, що спускається тими сходинками, її тупотіння я завжди чула, чекаючи вдома.

Алкогольної крамнички поруч уже не було. Тепер там продавали сандвічі. Ніхто її тут не згадає. Але ж не могла вона потрапляти до нашої квартири геть непомітно?

Я полізла по підказки до коробки. Еммі залишила там усе, що варто було зберегти, заклеївши сріблястим металізованим скотчем. Зелена запальничка з надписом «Я Пляж» – такі можна знайти в будь-якій сувенірній крамниці по всьому Східному узбережжю. Утім, попільничка та магнітик мали певні виняткові ознаки, і я вирішила з’ясувати, звідки Еммі могла їх поцупити. Побувала у тьмяних, просякнутих запахом мускусу барах, заглядала у вітрини нових яскравих закладів на місці колишніх обдертих кафетеріїв. Вирушила за адресою на магнітику з колишнього місця роботи Еммі. Бар у південній частині міста, в якому я ніколи раніше не була.

У барі було темно – вочевидь, світла не вмикали навмисне. Назва була досі та сама, що й на магнітику. Мене зустріла офіціантка, в джинсах і синій футболці з назвою пабу.

– Я б хотіла поговорити з менеджером вашого закладу, – сказала я.

– Малкольме! – гукнула вона, не обертаючись.

Чоловік, який щойно протирав барну стійку, рушив до мене, на ходу засовуючи ганчірку в задню кишеню темних джинсів.

– Чим можу вам допомогти? – запитав він.

– Сподіваюся, що допоможете, – сказала я. – Я розшукую жінку, яка працювала тут вісім років тому.

На вигляд йому було років тридцять із хвостиком. Він широко розплющив очі.

– Сумніваюся, що зможу вам у цьому допомогти. Я почав тут працювати приблизно чотири роки тому.

– Мені потрібне тільки ім’я. Імена тогочасних барменів.

– Ви з поліції? – запитав він. Хоча бачив, що не з поліції. – Не думаю. Але навіть якщо так, треба буде шукати десь серед старих паперів.

Якийсь відвідувач попросив увімкнути на телевізорі інший канал, і Малкольм залишив мене чекати.

– Не захотів шукати? – запитала офіціантка. – Це комплекс зверхності. Думає, що він тут кращий за нас усіх, бо закінчив коледж. – Вона говорила, не дивлячись у мій бік. – Зрештою, тоді й так половині дівчат платили неофіційно. Як її звали, люба?

– Еммі Ґрей, – сказала я. – Може, просто Еммі, байдуже, з яким прізвищем.

Вона на мить замислилася, а тоді захитала головою.

– Я тут уже десять років, ніколи не чула такого імені. Нагадайте, коли саме це було?

– Улітку, вісім років тому. Приблизно мого зросту, темне волосся. Їй було двадцять із чимось.

– Та тут більшість із такими прикметами, – усміхнулася дівчина.

– Амелія Кент? – запитала я, але вона знову захитала головою. – Аммі?

– На жаль, мабуть, я вам не допоможу. Ви впевнені щодо імені?

Вона підозріло подивилася на мене, вперши руку в бік, але я її не звинувачувала. Я ж навіть імені до ладу не могла назвати.

Я вкотре подумала про жінку, яка не хоче ніде світитися. На якийсь час вона Амелія Кент. Потім відкидає це ім’я вбік і стає кимось іще.

– Лія Стівенс? – стишивши голос, запитала я.

Її очі засвітилися.

– Лія. Здається, щось знайоме. Так! Лія. Вона влаштувалася тільки на одне літо, правда?

Я відчувала, як очі полізли на лоба, обличчя закам’яніло.

– Я її пам’ятаю. Пам’ятаю, бо шеф був у захваті від неї. Казав: «Бідова дівчина». Проте не скажу, що я її добре знала. А що вам потрібно від Лії? Як вона, до речі?

Я захитала головою, в мене перехопило подих.

– Це все, що мені було потрібно.