Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 14)

Коли я вийшла з «Брейк Маунтен», надворі вже зовсім смеркло. Ця темрява була ще однією місцевою штукою, до якої мені ще треба звикнути. У місті настання темряви сприймається радше як час доби, а не реальність. Вона не така всеосяжна і глибока, як тут.

Останній заклад із мого списку стояв трохи осторонь дороги, з автостоянкою, вирубаною просто в лісі. Спершу я вагалася, чи взагалі виходити з машини. Зачіпка в мене вже була, а це місце виглядало дуже підозріло, ще й лампочки перегоріли – і на вивісці, і на ліхтарях навколо стоянки. Утім, я знову нагадала собі, як Еммі прихистила мене в день нашого знайомства і як казала, що працює в мотелі «Остання діра» – а цей заклад цілком відповідав такій назві. Я відчинила речовий ящик і намацала величезний портативний ліхтар, який тримала там для надзвичайних випадків.

Коли я витягала ліхтаря, звідти щось випало, дзенькнувши об підлогу. Я натиснула на кнопку й посвітила перед пасажирським сидінням. Промінь відбився від металевої поверхні, і я навіть мимоволі заплющила на мить очі – надто яскраво блиснула та залізна штука. Тоді простягла руку, щоб підняти ту річ, відчувши холодні на дотик ланки та знайому защіпку, і мало не розсміялася, хоча тішитися насправді не було з чого.

Я знала, що в мене в руці, – годинник Джона Гікельмана, повернувся з того світу. Перебирала в тремтячих пальцях ланки браслета. Стрілки на циферблаті нерухомо завмерлі. Блискуче сріблясте покриття на кутиках стерлося, вивільнивши нижній темний шар. Як довго він тут пролежав? Продовження нашої гри? Чи це щось більше?

Я сиділа в машині в темряві, лише з ліхтарем, і мене дедалі дужче охоплювало незрозуміле тривожне передчуття. Це все непроглядна пітьма надворі, що насувається на тебе з усіх боків, і годинник, який лежав тут, очікуючи, коли я його знайду.

Поліція в мене вдома й на роботі; постраждала жінка біля озера, дуже схожа на мене; слова, яким не надавала значення – легковажно вирішивши, що я тут у безпеці, на самоті, за розсувними скляними дверима й за цілим гірським масивом.

Нехай що це наближалося – воно вже було тут.

Розділ 10

В останньому мотелі про Еммі Ґрей теж ніхто нічого не чув. Та я й не уявляла її в такому місці. Освітлення на вулиці не працює, солодкавий нудний запах усередині, у стелі деренчать вентиляційні труби. Я міцно стискала в руці годинник Джона Гікельмана, наче то був важливий речовий доказ, який треба пред’явити клеркові на рецепції.

У клерка було бліде перекривлене обличчя людини, яка не звикла до сонячного світла.

– Жодних дівчат, у нас немає дівчат, – сказав він після того, як я описала йому Еммі й поцікавилася, чи вона, бува, тут не працювала. А тоді, широко всміхаючись, підморгнув, ніби це якийсь наш спільний жарт.

Я вийшла й поквапилася до машини, почуваючись беззахисною на тій посипаній гравієм доріжці, ступаючи надто швидко, з надто нав’язливим відчуттям, ніби хтось за мною спостерігає. Вона б тут не залишилася.

Еммі б розуму не забракло.

Я поїхала додому й почала перебирати її шухляди, шукаючи яку-небудь річ, що її Еммі могла залишити для мене. І дивувалася. Навіщо? Знову гра? Чи вона хотіла мені щось повідомити?

Я думала, що годинник зник ще до того, як вона поїхала на свою першу місію. Цікаво, а може, він усі ці роки лежав удома в якомусь закапелку, в тій заклеєній скотчем коробці? Може, я щоразу надійно тримала його під пахвою, перебираючись до нового помешкання? Може, й справді то була гра – своєрідний тест: відкрию я коробку чи ні?

Я сиділа серед купи одягу й ледь тремтіла, копаючись не в своїх речах. Як і багато років тому, в Еммі їх було зовсім обмаль. Жодної знайомої торгової марки на етикетках. Деякі взагалі були відірвані або побляклі від часу. Мабуть, купувала в крамницях уціненого та вживаного одягу. Я намагалася з’ясувати, чи раптом щось не зникло. Намагалася згадати вбрання Еммі, взуття, прикраси, а потім шукати їх серед цієї купи. Утім, Еммі вислизала. Мені ніяк не вдавалося втримати її чіткий образ у своїй уяві, де вона щоразу перетворювалася на юну двадцятирічну дівчину. Я згадувала її чорні короткі блузки з V-подібним вирізом, чорні мереживні рукави. Темні джинси-бедрівки та чорний шипований пасок, який вона завжди носила. Браслети на руках і облуплений лак на нігтях. Згадувала наші нічні походеньки – як вона пробирається крізь тисняву до бару і, привертаючи до себе увагу, спирається на стійку.

Відтоді вона оновила свій гардероб. Тепер це здебільшого зручні повсякденні сорочки, туніки та рейтузи. Грубі шкарпетки та бавовняні майки. Вочевидь нова Еммі понад усе цінувала практичність.

Я не могла знайти її високих черевиків із важкими підборами, Еммі взувала їх як до штанів, так і до спідниць, обв’язуючи шнурівки навколо ноги. І розлучалася з ними хіба тоді, коли давала поносити мені. Тепер у кутку шафи залишилися тільки її старі кросівки з брудними шнурівками. Мабуть, у неї було ще якесь взуття.

Я розсунула металеві вішачки, перебираючи гарніші речі. Тонка сукня, надто легенька для теперішньої погоди; кардиган, який вона накидала на себе вечорами, коли мерзла. Відсунула ще декілька вішачків і з подивом упізнала власну чорну приталену блузку. Еммі ніколи не просила в мене чогось поносити, хоч я б залюбки позичила. Я відклала блузку на ліжко і продовжила перебирати шафу Еммі, дивлячись, які ще речі вона могла в мене позичити. Виявила ще три свої блузки, які вважала загубленими під час переїзду. Цікаво, а вона взагалі зауважила, що це не її одяг?

Власне, вона приїхала з таким мінімумом речей, що, можна сказати, починала тут буквально з нуля. Еммі, яку я знаю, не забирала з собою нічого. А все її тутешнє майно, як‑от авто чи меблі, раніше належало комусь іншому.

Я намагалася уявити її чіткий образ, згадуючи той ранок із совами. Вона була боса. Піднесла руку до намиста на шиї. Що ще? Голі плечі? Кольорова блузка? Чи ті довгі рейтузи?

Заплющивши очі, побачила її профіль. Зіщулений погляд, вигин шиї, усмішку.

– Припини, – сказала вона.

– Що припинити?

– Хвилюватися. Це твій типовий стан.

Але як мені не хвилюватися? У дорослому житті я бачила на власні очі стільки жорстокості, що почала її очікувати. Історія починається не тоді, коли хтось зникає. Справжній початок історії – коли їх знаходять. Еммі зникла, і тепер я ніби в очікуванні чогось неминучого. Стрілки годинника неухильно рухаються вперед – і мені їх не зупинити.

Я ще раз усе перебрала. Дивлячись, чи раптом нічого не пропустила першого разу і вдруге. І нарешті знову заснула в ліжку Еммі, серед тих небагатьох речей, що вона залишила по собі.

Суботній ранок, знадвору долинає спів птахів. Ще навіть немає дев’ятої, але день розпочався звичайнісінько, мовби нічого й не було. Ще одне, на що завжди звертаєш увагу, коли береш у когось інтерв’ю після трагедії, – їх дивує буденність. Все, як зазвичай: не забути полити рослини, на світанку розвозять газети, на автобусній зупинці регочуть діти. Нехай що ти відчуваєш, а поділитися ні з ким.

Отож у понеділок мені на роботу. Треба буде виставити оцінки. Здати завдання на атестаційних курсах. Вести уроки в школі.

Я перевірила телефон – ніхто вночі не дзвонив. Якщо поліційний патруль і був, я не чула.

Я надіслала телефонній компанії електронного листа з проханням надати потрібну інформацію і спробувала відволіктися, занурившись у роботу.

Виклала з величезної торби на кухонний стіл стос учнівських творів і почала читати, чекаючи новин. Пасивне очікування для мене мука, а так принаймні хоч якесь заняття.

Твори можна було умовно поділити на дві категорії: «за» та «проти» Девіса Кобба; частина учнів описували свою підтримку чи звинувачення тонше, ніж інші. Імовірно, дехто з них навіть не усвідомлював, що висловлює свою позицію, але я її чітко бачила. Чи вони витрачали своє чорнило, нарікаючи на відчуття небезпеки в школі, чи використовували його на захист Кобба. Урешті-решт я розклала роботи на дві купки.

Перший твір, від Моллі Локлін, звинувачував у всьому наплив новоприбульців. Я вирішила покласти цю роботу на купку «за», адже Кобб був місцевим. Він не був – як і я, – одним із новоспечених мешканців міста, які, на думку учениці, можуть становити небезпеку.

Хлопці здебільшого підтримали Девіса Кобба, і доволі відверто.

«Тренер Кобб – чесний парубок і чудовий тренер. Я знаю його багато років. Жодних доказів проти нього немає. Це полювання на відьом».

Зрештою, це був розпал баскетбольного сезону. І тренерові Коббу не дозволили повернутися на територію школи. Адміністрація вирішила, що в інтересах усіх – відправити його в оплачувану відпустку, поки ця історія в той чи інший спосіб не завершиться. Дзвінки батьків та репортерів полегшили ухвалення рішення. Той факт, що Кобб телефонував мені й, імовірно, переслідував, вочевидь, уже ширився містом. За тиждень знатимуть усі. І мені цьому ніяк не завадити.

Конор Еванс здивував мене – один із небагатьох хлопців, які потрапили до купки «проти»:

«Ми сидимо в класі всі разом, нам кажуть довіряти одне одному. Вчать, що добро – це норма, а зло – рідкість. А тоді виявляється, що добро було лише маскою. Що ми надто легко довіряли. Тепер нам постійно твердять: думай та дбай сам за себе, стеж за іншими та повідомляй, що побачив. Але кому звітувати? Якщо ми не певні, кому можна довіряти? Як нам дізнатися, хто в масці?».