Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 13)
Спершу я не дочула.
– Шукаєш житло, питаю? – повторила дівчина поруч.
Вона сиділа на кам’яному парапеті біля ґанку, схрестивши ноги, і жувала рогалик. Дівчина забрала з кутика рота пасмо довгого каштанового волосся, заправила його за вухо й зістрибнула з парапету.
– Привіт. Я Еммі, – представилася вона, простягнувши руку. – Просто запитую, бо он там моє… – І вказала рогаликом на папірець у верхньому правому куті:
– Лія, – представилася я, тиснучи їй руку.
Еммі скидалася на студентку. Джинси-бедрівки, куца футболка, густо підведені очі, темно-червона помада.
– Мабуть, «тільки дівчата» було зайве, – сказала вона. – Бо мало не самі збоченці телефонують. – Вона скроїла кумедну змовницьку міну, ніби ми вже спільниці. – Я тут вирішила поспостерігати, зробити невеличкі попередні оглядини. – Вона примружила очі. – І ти, здається, не схожа на збоченця.
Я поспішала на стажування, намагаючись вдавати, що це звичайнісінький день.
Балетки на тонкій підошві, блузка-безрукавка, штани хакі, зібране у вузлик волосся. Але я відчувала, що стою надто зосереджена, надто скута. Сама не своя. У голові якось дивно гуло. Дзвеніло у вухах. Від самого вигляду її рогалика я раптом відчула нудоту.
Я озирнулася на дошку оголошень.
– Не можу собі дозволити, на жаль.
Вона підвела брову і ще раз оцінила мене поглядом.
– Тобі, мабуть, варто шукати десь в іншому районі міста. Що ти думаєш тут знайти дешевше п’ятисот?
Я не знала. Я ще ніколи не була на своїх хлібах. Старанно вчилася в коледжі й отримувала стипендію, вряди-годи знаходила у студентському містечку випадкові підробітки, бо стипендії не вистачало, зайві гроші відкладала на рахунок у банку, витрачаючи їх на одяг і розваги. Проживанням та харчуванням завжди була забезпечена. Я не сумнівалася, що отримаю бажану роботу; я ж була редактором студентської газети, не кажучи вже про солідну характеристику та переконливі відповіді на співбесіді. На новій роботі одразу мали видати першу заохочувальну платню, і я чекала листа-підтвердження, щоби внести завдаток за невеличку квартиру-студію неподалік.
Але мене не взяли на ту роботу. Я не була готова до такої прикрої несподіванки – досі я не зазнавала невдач. Єдина інша вакансія, на яку я проходила співбесіду, передбачала спершу безоплатне стажування.
Коли про це дізналася Пейдж, сидячи зі схрещеними ногами на своєму ліжку, прокоментувала через усю кімнату:
– То погоджуйся.
Пояснювати їй було важко. Сама Пейдж погодилася б без вагань. Вона завжди могла розраховувати на підтримку родини. А я боялася навіть повідомити мамі про свою невдачу – катастрофу для неї; я б почула це в її мовчанці на іншому кінці дроту.
– Не можу собі дозволити, – тремтячим голосом сказала я.
– Можеш пожити в нас, – запропонувала Пейдж.
Вона мала прекрасну роботу одразу після коледжу, а батьки заздалегідь підшукали їй невеличку квартирку, щоб дитина мала де жити, поки впевнено стане на ноги. Пейдж завжди була охоча поділитися своїм щастям.
– Може, варто запитати Арона?
Вона махнула рукою, мовляв, ти його знаєш. А я справді знала. За чотири роки навчання в коледжі ми встигли неабияк зблизитися. Ми з нею жили в одній кімнаті від першого дня, але мало не весь останній рік Пейдж проводила в гуртожитку Арона. Природно, що він перебрався до її квартири після закінчення. І цілком природно, що мені теж запропонували прихисток. Ми ж фактично разом дорослішали.
– Лише на пару місяців, – сказала я.
Після закінчення навчання я переїхала до них. Тримала одяг у комоді під телевізором, розкладала диван пізно ввечері, коли вони зачиняли двері спальні, і складала, коли вранці спрацьовував таймер і вмикалася кавоварка. Мій шампунь стояв у куточку їхньої душової кабіни, бритва – поруч із бритвами Пейдж й Арона. Тонка перегородка між моєю головою та їхнім ліжком. Їхні звуки не давали заснути або будили.
І от тепер прийшло усвідомлення холодної та жорстокої реальності – я далі не могла там залишатися. Що, в біса, я забрала собі в голову, погоджуючись на те безоплатне стажування? Ну хто так чинить? Ну хто ж так легковажно вірить, спираючись лише на власний оптимізм, буцім світ просто в потрібний момент подасть тобі якусь підтримку? Я падала лицем у землю, і Еммі стала свідком цього падіння.
Вона турботливо взяла мене за лікоть.
– Скільки ти можеш собі дозволити?
Я прикинула, скільки грошей залишилося на моєму рахунку. Відняла їжу та проїзну картку, розділила залишок на три місяці. Скривилася. Пошкодувала про торішню мандрівку на весняних канікулах і про те, що залізла в кредит на картці, щоб придбати новий одяг для цієї роботи.
– Можливо, триста п’ятдесят, – прошепотіла я.
Вона наморщила носа.
– Сумніваюся, що ти будеш у захваті від того, що можна знайти за триста п’ятдесят. Послухай, я втрачаю гроші, чекаю, поки з’явиться хтось нормальний, і теж не можу собі дозволити щомісяця переплачувати. Щось – усе ж краще, ніж нічого. Може, прийдеш подивишся. А тоді будемо вирішувати, що можна придумати, якщо сподобається.
– Зараз не виходить. Мушу бігти на роботу.
Еммі схилила голову набік.
– І за неї не платять, – додала я.
– Ніколи не розуміла, який у цьому сенс.
– Щоб отримати оплачувану роботу. Як не дивно.
Вона продиктувала мені адресу, і я пообіцяла, що заїду дорогою додому. Щоправда, з’явившись на робочому місці, я передумала чекати до вечора. Відпросилася з обіду, зателефонувала Еммі, одразу сказала, що мені все підходить, позбирала свої речі й перевезла їх до помешкання Еммі на цокольному поверсі з двома спальнями, перш ніж Пейдж чи Арон повернуться додому. Надіслала Пейдж есемеску, щоб уникнути незручної розмови:
Квартира Еммі була напівпідвальним приміщенням – нижче рівня землі. Довгі горизонтальні вікна під стелею, де можна було побачити ноги перехожих. Гладенько пофарбовані стіни зі шлакоблоків. У неї не було телевізора. Ми жили поруч із відчиненою допізна алкогольною крамницею. Іноді серед ночі чули звуки бійки. Втім, як не дивно, я ніколи не почувалася безпечніше, ніж у ті місяці з Еммі.
У тій квартирі було зовсім обмаль речей, я привезла з собою теж скупенькі пожитки.
– Я через кілька місяців поїду, – пояснила вона. – Записалася на місію Корпусу миру, на два роки. Позбуваюся своїх речей. Я ж не зможу взяти їх із собою, розумієш? А дівчина, яка жила тут раніше, у травні завершила навчання. І забрала всі свої речі додому в Каліфорнію.
Раптом спало на думку: «А може, я була для неї просто однією з тих безпритульних кішок? Може, вона тоді поставилася до мене так само, як зараз ставиться до безпритульних тварин?».
Кайл стояв, спершись на кухонну стійку, нічого не записував – просто уважно слухав мою історію. І я за це йому була вдячна.
– Це було давно, – продовжила я. – Але вона завжди мала щедру вдачу. Мені допомогла, потім допомагала іншим у Корпусі миру. Вона цілком безкорислива людина. Знаєте, така, що цінує реальні вчинки, а не порожні балачки.
Вона вирушила на місію Корпусу миру наприкінці вересня. Після стажування я врешті отримала оплачувану посаду й одразу відклала з перших двох зарплат на завдаток за квартиру-студію в трохи менш престижному районі. Перестала відповідати на дзвінки Пейдж. І дивувалася, як легко можна втратити міцну дружбу, що тривала чотири роки, просто не роблячи нічого. Згодом я дізналася, що через три роки вони з Ароном побралися.
– До речі! – вигукнула я, згадавши, що маю для Кайла ще дещо. Відірвала картку-наліпку й записала адресу. – Ось, де ми з нею жили. Влітку, вісім років тому.
Він узяв картку, лагідно торкнувся рукою мого плеча й попрямував до машини. Цікаво, чи одразу на пошуки Еммі? Я почула, як Кайл завів двигун, і раптом збагнула, що він нічого не взяв. Ані зубної щітки, ні одягу. І навіть не попросився оглянути її кімнату.
Та дівчина прихистила, коли мені просто було нікуди піти. Продемонструвала незнайомці приклад великодушності та співчуття.
Дівчина, з якою ми пізно ввечері пили горілку, сидячи у вітальні на підлозі. Їй не бракувало відважності взяти ножа і стриманості, щоб його не застосувати.
Я почекала, поки з поля зору щезнуть вогні фар авто Кайла. І тут у мене з’явився план.
Я склала список усіх місцевих мотелів, готелів, готельчиків та приватних садиб, які здають кімнати зі сніданком. Надворі сутеніло. О цій годині Еммі ніколи не було вдома. Починалася її зміна. Хтось мусив помітити, що вона не з’явилася. Хтось мав її знати. Хтось же мав її замінити, підстрахувати.
Ще з часів репортерської роботи я добре знала, що найдужче хвилюються за якусь людину ті, хто знав і контактував із нею особисто. А краще за мене тут Еммі не знав ніхто.
Я почала з найближчих від дому місць і поступово віддалялася. На жаль, без успіху. Її імені ніхто не знав. Ніхто не знав дівчини, схожої на мій опис: ось такої довжини волосся, струнка, мого зросту. Після низки марних зупинок я натрапила в готелі «Брейк Маунтен» на чоловіка, який тільки-но вийшов на свою першу зміну на новому робочому місці. Він узагалі нічого не знав, і я подумала, що треба буде потім сюди повернутися. Це була найперспективніша зачіпка: можливо, його взяли на місце Еммі – після того, як вона кілька днів не з’являлася. Про всяк випадок я сфотографувала на телефон контактну інформацію.