Мартин Макдонах – Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані (страница 21)

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це показник? Ви зрозуміли?

КАТУРЯН: Так. Це показник.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це показник. (Пауза.) Кажете, це ваш найкращий твір?

КАТУРЯН: Ні. Тільки один з найкращих.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А, тільки один з найкращих. У вас їх багато.

КАТУРЯН: Так. (Пауза.) Мій найкращий твір — «Місто біля річки». Точніше, «Історія міста біля річки».

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ваш найкращий твір — «Історія міста біля річки»? Зараз, зараз, зараз, зараз, зараз...

Тупольський швидко знаходить твір.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Стривайте... Ось вона, ця оповідка. Ага. Це вже мені щось говорить. Це ваш найкращий твір.

КАТУРЯН: А що, що? Це, це показник?

Тупольський на нього дивиться.

КАТУРЯН: Це єдиний мій твір, який було опубліковано.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ми знаємо, що це єдиний ваш твір, який було опубліковано.

КАТУРЯН: Поки що.

ТУПОЛЬСЬКИЙ (посміюється; пауза): Його опублікував «Лібертад».

КАТУРЯН: Так.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: «Лібертад».

КАТУРЯН: Я не читав.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви не читали.

КАТУРЯН: Я, знаєте, розсилаю свої твори скрізь, просто з надією, що хтось їх візьме. Я не читаю...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви не читаєте «Лібертад».

КАТУРЯН: Ні.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це не протизаконно — читати «Лібертад».

КАТУРЯН: Я знаю. Так само й друкувати в ньому твори. Я знаю.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це ваша тема. (Пауза.) А вони вам давали теми? Ну, «Лібертад»? Наприклад: «Напишіть казку про поні» чи «Напишіть оповідку про дитину, якій паскудно жити». Давали вони теми?

КАТУРЯН: Вони давали тільки кількість слів. Максимальний обсяг.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А тему ви обирали самі?

КАТУРЯН: А тему я обирав сам.

Тупольський передає Катурянові оповідку.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Почитайте мені.

КАТУРЯН: Усе?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Усе. Стоячи.

Катурян устає.

КАТУРЯН: Прямо наче в школі.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: От тільки в школі наприкінці не страчують. (Пауза.) Хіба що ви ходите в якусь дуже круту школу.

Пауза. Потім Катурян читає оповідку, насолоджуючись власними словами, деталями та поворотами сюжету.

КАТУРЯН: Е-е, «Колись в одному крихітному містечку з брукованими вуличками, що стояло на березі бистрої річки, жив собі маленький хлопчик, який не дружив з іншими дітьми в містечку. Вони з нього дражнилися й знущалися, бо він був бідний, батьки його були п’яниці, і ходив він завжди в лахмітті й босий. Хлопчик, одначе, був веселої і мрійливої вдачі, й не зважав на кпини, побиття та нескінченну самотність. Він знав, що він добросердий, щедрий на любов, і що колись хтось десь помітить у ньому цю любов і віддячить тим самим. Якось увечері, коли хлопчик сидів біля дерев’яного містка через річку і гоїв свіжі синці, він почув, як по темній брукованій вуличці наближається однокінна підвода. Коли вона під’їхала ще ближче, хлопчик побачив, що їздовий убраний у чорну-пречорну мантію з каптуром, що затінював його грубе лице. Зі страху хлопчик аж затремтів. Здолавши страх, хлопчик вийняв маленький бутерброд, яким збирався повечеряти, і, коли підвода порівнялася з ним, заїжджаючи на місток, показав його їздовому й спитав, чи не хоче той половину. Підвода зупинилась, їздовий кивнув на знак згоди, зліз і якийсь час посидів поряд з хлопчиком, жуючи бутерброд і розмовляючи про се й про те. Їздовий спитав хлопчика, чого той босий, обірваний і самотній, а хлопчик відповів їздовому, що він бідний і живеться йому тяжко. А тоді вгледів, що на підводі громадяться високим штабелем невеликі порожні клітки для тварин, смердючі, з брудною підстилкою. Хлопчик саме збирався спитати, які тварини в них сиділи, коли їздовий устав і сказав, що мусить їхати далі. “Та перш ніж я поїду, — прошепотів їздовий, — через те, що ти був такий ласкавий до старого змученого мандрівника й запропонував йому половину своєї вбогої пайки, я тобі щось дам — щось таке, вартості чого ти поки що не розумієш, але колись, як трохи підростеш, то, думаю, оціниш належно і дякуватимеш мені. Заплющ очі”. Хлопчик зробив, як його просили, заплющив очі, а незнайомець вийняв з таємної внутрішньої кишені своєї мантії довгого, гострого й блискучого різницького ножа, підняв його високо вгору, і з розмаху різонув по хлопчиковій правій нозі, скосивши всі п’ять брудних пальчиків. Приголомшений хлопчик не проронив ні звуку, тільки оніміло дивився вдалечінь, нічого не бачачи, а незнайомець кинув одрізані пальці зграї щурів, що з’явилися в рівчаку, сів на підводу й тихо переїхав через місток, лишивши далеко позаду хлопчика, щурів, річку й темне місто Гамельн».

Катурян дивиться на Тупольського, очікуючи реакції, віддає йому оповідку й сідає на своє місце.

КАТУРЯН: Це про Гамельн, бачите?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Про Гамельн.

КАТУРЯН: Розумієте? Хлопчик — це та кривенька дитина, яка відстала від усіх, коли Щуролов повернувся, щоб забрати з міста дітей. Отак він став кривенький.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я це розумію.

КАТУРЯН: Це такий прийом.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я розумію, що прийом.

КАТУРЯН: Він повернувся по дітей.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Хто повернувся по дітей?

КАТУРЯН: Щуролов з сопілкою повернувся по дітей. Щоб з них почати. Моя ідея в тому, що він привів щурів. Він привів щурів. Він знав, що міщани йому не заплатять. Тому й прийшов по дітей.

ТУПОЛЬСЬКИЙ (киває; пауза.): О, це мені нагадало...

Тупольський іде до шафи для паперів, виймає металеву скриньку завбільшки як коробка з-під печива, сідає, ставить її на стіл між ними.

КАТУРЯН: Що? «О, це мені нагадало...» Це вам ні про що не нагадало.

Тупольський дивиться на нього.

КАТУРЯН: Що в коробці?

За кілька кімнат од них раптом чується жахливий чоловічий крик. Катурян схоплюється, він помітно схвильований.

КАТУРЯН: Це мій брат.

ТУПОЛЬСЬКИЙ (прислухається): Так, схоже, що він.

КАТУРЯН: Що з ним роблять?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Та щось страшне. Не знаю, що.

КАТУРЯН: Ви казали, що нічого йому не зробите.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я йому нічого й не роблю.

КАТУРЯН: Ви казали, що все буде добре. Ви дали слово.

Крики стихають.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Катурян. Я поліційний офіцер високого рангу в тоталітарній диктаторській державі. Як ви можете вірити моєму слову?

Повертається Аріель, перев’язуючи закривавлену руку білою ганчіркою.

КАТУРЯН: Що ви зробили з моїм братом?

Аріель жестом підкликає Тупольського до себе. Вони в кутку про щось перешіптуються, потім сідають.