Мартин Макдонах – Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані (страница 20)

КАТУРЯН: Слухайте, я не розумію, чого я тут. Я не розумію, яких слів ви від мене чекаєте. Я не маю нічого ні проти кого. Ні проти євреїв, ні проти вас, ні проти всіх інших. Я просто пишу. І все. Це моє життя. Я сиджу вдома й пишу свої твори. Та й годі.

Аріель устає, йде до дверей.

АРІЕЛЬ: О, це мені нагадало... Піду побалакаю з його братом.

Аріель виходить, Тупольський усміхається, Катурян приголомшений і наляканий.

КАТУРЯН: Мій брат у школі.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: У нас з Аріелем є кумедна звичка, ми завжди кажемо: «О, це мені нагадало...», хоч ніщо ні про що нам і не нагадує. Це так смішно.

КАТУРЯН: Брат зараз у школі.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ваш брат у сусідній кімнаті.

Пауза.

КАТУРЯН: Він же злякається...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви, здається, самі трохи злякані.

КАТУРЯН: Так, я зляканий.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А чого ви боїтеся?

КАТУРЯН: Я боюся, бо мій брат один у незнайомому місці, і боюся, що ваш друг його поб’є, і боюся, що після того він поб’є мене, хоч краще хай би не бив, але якщо в моїх творах є щось таке, що вам не подобається, то бийте, але мого брата дуже легко перелякати, і він нічого не розуміє, і нічого не тямить у моїх творах, хоч я їх йому й читав, тому я думаю, що це нечесно приводити його сюди, і я вважаю, що ви, суки, повинні зараз піти й випустити його звідси! Негайно його випустіть!

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви зараз весь на адреналіні, кричите на поліцейського, хоч і знаєте, що не можна, але дуже розізлилися. Заспокойся, на хер! Чув? Ви думаєте, ми звірі?

КАТУРЯН: Ні.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ми не звірі. Хоч іноді маємо справи зі звірами. Але самі ми не звірі. (Пауза.) Нічого з вашим братом не станеться. Даю вам слово.

Тупольський дивиться на іншу оповідку зі стосу.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: «Казка про три клітки на перехресті». Це, здається, не ваша тема.

КАТУРЯН: Яка моя тема?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ну, ваша тема: «Бідолашне дитятко кривдять». Ваша тема.

КАТУРЯН: Це не моя тема. Просто деякі твори про це. Але це не тема.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Хоч усе-таки, певним непрямим чином, це ваша тема.

КАТУРЯН: У мене нема тем. Я написав десь чотириста творів, і, може, десять чи двадцять про дітей.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Про вбитих дітей.

КАТУРЯН: Ну то й що, що ці твори про вбитих дітей? Думаєте, я хочу сказати: «Ідіть убивайте дітей»?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я не кажу, що ви закликаєте йти вбивати дітей. (Пауза.) А ви закликаєте йти і вбивати дітей?

КАТУРЯН: Ні! Нічого подібного! Що за жарти? Я ні до чого такого не закликаю! Нічого подібного!

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Знаю, знаю, ви казали. «Перший обов’язок письменника...»

КАТУРЯН: Так.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Бла-бла-бла. Я знаю. Ці «Три клітки на перехресті»...

КАТУРЯН: Якщо там є діти, то випадково. Якщо там є політика, то випадково. Несуттєва випадковість.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Не перебивайте, коли я говорю.

КАТУРЯН: Ой, пробачте...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Якщо я щось запитаю чи якщо зроблю очима отак: «Ану скажіть що-небудь» — отак очима — тоді й кажіть що-небудь, але якщо я говоритиму і ще не...

КАТУРЯН: Розумію, пробачте.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви знов за своє! Хіба я вас прямо щось питав?! Чи я робив очима отак: «Ану скажіть що-небудь»?!

КАТУРЯН: Ні.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні? Не питав і не робив? (Пауза.) Чи робив? Бачте, я прямо спитав і зробив очима отак: «Ану скажіть щось».

КАТУРЯН: Пробачте. Я нервуюся.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви маєте право нервуватися.

КАТУРЯН: Я зрозумів.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні, ви мене не чули. Я сказав: «Ви маєте право... нервуватися».

КАТУРЯН: Чому?

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: «Три клітки на перехресті». Що ви цією оповідкою хотіли сказати?

КАТУРЯН: Я нічого не хотів сказати. Це мала бути загадка без розгадки.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А яка ж розгадка?

Пауза.

КАТУРЯН: Нема розгадки. Це загадка без розгадки.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я вважаю, що є розгадка. Але тоді виходить, що я дуже розумний.

КАТУРЯН: Ваша правда. Ідея в тому, щоб ви думали, де ж розгадка, а насправді розгадки нема, бо нема нічого гіршого, ніж відсутність розгадки. Ніж ті два злочини, про які оповідка.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Нема нічого гіршого?

Пауза.

КАТУРЯН: А хіба є?

Тупольський переповідає оповідку.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Чоловік прокидається в залізній клітці, в якій його покинули помирати з голоду. Він знає, що винен у злочині, за який його й замкнули в клітку, але не пам’ятає, що то за злочин. Через перехрестя доріг стоять ще дві клітки. На одні з них табличка з написом «Ґвалтівник». На другій — з написом «Убивця». У клітці ґвалтівника лежить укритий пилюкою кістяк. У клітці вбивці помирає старий дід. Наш чоловік не може прочитати, що написано на його клітці, тому просить діда прочитати, що там. Дід дивиться на табличку, дивиться на нашого чоловіка і з огидою плює йому в лице. (Пауза.) Поряд проходять черниці. Вони моляться над мертвим ґвалтівником. Ага. Дають їжу й воду старому вбивці. Ага. Читають злочин нашого чоловіка. Вони полотніють і в сльозах тікають. (Пауза.) Проходить розбишака, ага. Він байдуже дивиться на ґвалтівника. Бачить убивцю, розбиває замок на клітці й визволяє його. Підходить до клітки нашого, читає його злочин. Легенько всміхається. Наш усміхається у відповідь. Розбишака піднімає пістоль і стріляє нашому прямо в серце. Помираючи, наш кричить: «Скажи, що я вчинив?!». Та останні звуки, які він чує — тихий сміх розбишаки.

КАТУРЯН: Це хороша оповідка. Це якийсь «ізм». Тільки який «ізм»? Я не пам’ятаю. Я не дуже заглиблююся в ті «ізми», але нічого поганого в цій оповідці нема. Хіба є?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні, нічого поганого в оповідці нема. Нема нічого такого, щоб можна було сказати, що її автор — хвора на голову гнила паскуда. Ні. Уся ця оповідка для мене показник.

КАТУРЯН: Показник?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це показник.

КАТУРЯН: О.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Вона мені говорить: на поверхні я кажу це, а під поверхнею я кажу інше.

КАТУРЯН: О.