Мартин Макдонах – Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані (страница 23)

КАТУРЯН: Ага, братові моєму ви вже показали права.

АРІЕЛЬ: Так, я йому показав права.

КАТУРЯН: Не сумніваюся. Бачу, що показали.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Відкрийте скриньку.

АРІЕЛЬ: Показав, ще й як показав.

КАТУРЯН: Я не сумніваюся.

АРІЕЛЬ: І не сумнівайся!

КАТУРЯН: Знаю, що показали!

ТУПОЛЬСЬКИЙ (кричить): Відкрий, падло, скриньку!

КАТУРЯН: Я відкрию вашу дрипану скриньку!

Катурян зі злістю відкидає кришку скриньки, бачить, що всередині, з жахом відскакує аж у куток і там трясеться.

КАТУРЯН: Що це?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Сядьте на місце, будь ласка.

КАТУРЯН: Що це?

Аріель метається в куток, затягує Катуряна на його місце і, тримаючи за волосся, змушує дивитися в скриньку.

АРІЕЛЬ: «Що це?» Ти знаєш, що це. Ми це знайшли у твоєму домі.

КАТУРЯН: Ні..!

АРІЕЛЬ: Твій брат уже визнав свою участь.

КАТУРЯН: Ні!

АРІЕЛЬ: Та навряд чи він розробляв операцію. Знаєш, як умерла дівчинка на болоті? Дві бритвочки в горлі, обидві були вставлені в яблуко. Досить дивно.

Тупольський сягає в скриньку...

АРІЕЛЬ: А знаєш, як умер єврейчик?

...і виймає п’ять скривавлених пальчиків з ноги.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Його перший палець, другий палець, третій палець, четвертий палець, п’ятий палець.

АРІЕЛЬ: П’ять пальців єврейського хлопчика, їх знайшли у тебе вдома — і ти ні при чому?

КАТУРЯН (плаче): Я тільки пишу художні твори!

АРІЕЛЬ: І вони закінчуються шикарним, несподіваним поворотом, так?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Нагодуй його ними.

Аріель зісмикує Катуряна зі стільця.

АРІЕЛЬ: Де німа дівчинка?! Де німа дівчинка?!

Аріель пхає пальчики Катурянові в рота.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель, не пхай йому в рота! Що ти робиш?

АРІЕЛЬ: Ти сказав нагодувати ними.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Тільки, щоб його налякати! Пальці — доказ! Май розум!

АРІЕЛЬ: До одного місця твій «Май розум!»! Не заводь мене! І не нагадуй більше про моє «важке дитинство».

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Але ж у тебе таки було важке дитинство...

АРІЕЛЬ: Перестань, я сказав!

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А глянь на руку: воно ж видно, що це не кров, а фарба.

АРІЕЛЬ: Іди на хер!

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Що ти сказав?

АРІЕЛЬ: Я сказав: «Іди на хер!».

Аріель кидає пальцями об підлогу й виходить, злий. Тупольський збирає пальці й кладе їх назад у скриньку.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: От розізлився.

Пауза.

КАТУРЯН: Я взагалі нічого не розумію.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Не розумієте? У понеділок, четвертого числа, о сімнадцятій п’ятнадцять ми здійснили обшук у вашому домі. Разом з речовими доказами знайшли вашого брата — даун він чи ні, під тиском чи ні, не має значення, — але він дав достатньо свідчень про вбивства, щоб його розстріляти ще до вечора, однак, як сказав Аріель, не він усе придумав, тому ми хочемо, щоб ви теж зізналися. Ми любимо страчувати письменників. Недоумків ми можемо страчувати щодня. І страчуємо. Але страта письменника — це знак. (Пауза.) Не знаю, що цей знак значить, це не моя сфера діяльності, але це точно знак. (Пауза.) Ні, я знаю, що цей знак значить. Він значить: «НЕ... СМІЙ... ПАДЛО... ВБИВАТИ... МАЛЕНЬКИХ... ДІТЕЙ». (Пауза.) Де німа дівчинка? Твій брат не захотів розколотися.

КАТУРЯН: Слідчий Тупольський.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Що, пане Катурян?

КАТУРЯН: Я довго слухав ваші нісенітниці й хочу дещо сказати. Я не вірю, що мій брат сказав вам хоч слово. Я вважаю, що ви хочете сфабрикувати на нас справу з двох причин. Перша — бо вам чомусь не сподобалися ті твори, які я пишу, і друга, — бо ви чомусь не любите, коли по ваших вулицях ходять розумово нерозвинені. Я більше не скажу вам ні слова, доки не побачу брата. Можете мене, слідчий Тупольський, катувати, скільки захочете — ви не почуєте ні слова.

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ясно. (Пауза.) Тоді я піду по електроди.

Тупольський з металевою скринькою виходить. Двері за ним заклацуються. Катурянова голова падає.

Затемнення.

Катурян сидить на ліжку серед іграшок, фарб, олівців, паперу в кімнаті, схожій на дитячу. Поряд із нею — інша кімната, ідентична, очевидно, зроблена зі скла, проте замкнена на висячий замок і цілком темна. Катурян пише оповідку, яку тут же розігрує він сам, його Мати, уся в коштовностях, і Батько, з цапиною борідкою і в окулярах.

КАТУРЯН: Жив собі на світі хлопчик, якого мати й батько оточували любов’ю, ласкою, теплотою і всім таким. Він мав свою кімнатку у великому будинку посеред красивого лісу. Йому вже не було чого й бажати — всі іграшки на світі були його, всі фарби, всі книжки, папір, олівці. Усі зерна творчості були посіяні в ньому з раннього віку і першою його любов’ю стало письмо: оповідання, казки, новели — радісні, яскраві твори про ведмедиків та поросят, про янголят і так далі. Деякі з них були непогані, деякі були дуже добрі. Батьківський експеримент удався. Перша частина батьківського експерименту вдалася.

Мати й Батько, погладивши й поцілувавши Катуряна, виходять у сусідню кімнату й зникають з очей.

КАТУРЯН: Кошмари почалися вночі того дня, коли хлопчикові виповнилося сім років. Кімната, сусідня з його, завжди була замкнена на засув і на висячий замок. Для чого, хлопчик не знав, але ніколи й не питав, аж доки крізь товсту цегляну стіну почали долинати звуки — тихе дзижчання свердел, натужне скрипіння затягуваних болтів, тупе шипіння невідомих електричних знарядь і притлумлений кляпом дитячий крик. І таке було щоночі. (До Матері, дитячим голосом.) «Мамо, що то за звуки були вночі?» (Нормальним голосом.) Спитав він після довгої, розпачливої, безсонної ночі. А Мати й відповіла...

МАТИ: О, Катурянчику, це твоя чудова, однак розбурхана уява грає з тобою такі фокуси.

КАТУРЯН (дитячим голосом): А чи всі хлопчики мого віку чують щоночі такі огидні звуки?

МІХАЛ: Ні, любий сину. Тільки надзвичайно обдаровані.

КАТУРЯН (дитячим голосом): О. Це добре. (Нормальним голосом.) Питання було вичерпано. Хлопчик продовжував писати, батьки заохочували його талант палкою любов’ю, проте звуки свердел та крики тривали...

У кошмарній напівтемряві сусідньої кімнати на секунду з’являється дитина років восьми, прив’язана до ліжка, її катують дрилями та електрозваркою.

КАТУРЯН: ...а його твори ставали дедалі темніші. Вони ставали дедалі кращі завдяки любові й підтримці батьків, що природно, проте дедалі темніші й темніші через постійні звуки дитячих тортур, що теж цілком природно.

Світло в сусідній кімнаті поступово гасне. Матері, Батька й дитини вже не видно. Катурян прибирає й ховає всі іграшки та інші речі.

КАТУРЯН: У той день, коли йому виповнилося чотирнадцять років, хлопець чекав результатів літературного конкурсу, на якому він пройшов попередній добір, коли з-під замкнених дверей просунулася записка...