Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 24)

Мені добре відома ця щира чи вдавана легковірність тих, хто в когось закоханий або просто не має до когось вступу і ладний приписувати тому комусь бажання, якого той, одначе, не виявив, попри чиїсь занудливі клопотання. Але з несподіваного тремоло в голосі, з яким пан де Шарлюс вимовив ці слова, із каламутних вогників у його зіницях, я відчув, що за цим таїлося щось більше за банальну настирливість. Я не помилився і приточу зараз два факти, які довели це мені заднім числом. (Я забігаю на багато років уперед, розповідаючи про другий факт, бо стався він уже після баронової смер-ти. Проте ця подія зайде куди пізніше, і ми ще матимемо не одну нагоду зустрітися з ним, коли він зовсім переродиться і стане невпізнанним, особливо коли ми побачимо його востаннє, під той час, коли він геть забуде про Мореля.) Перший із цих фактів зайшов через два чи три роки після того вечора, коли я простував бульварами з паном де Шарлюсом. Саме тоді, через два-три роки, я спіткав Мореля. Я зараз же подумав про пана де Шарлюса, про те, яку приємність справить йому зустріч зі скрипалем, і мені захотілось, аби Морель відвідав його, бодай один раз. «Він зробив вам стільки добра, — сказав я Морелеві, — він уже старий і стоїть, мабуть, одною ногою в могилі, час забути про колишні чвари і примиритися». Морель, здавалося, був цілком зі мною згоден, що примирення бажане, але категорично відмовився візитувати пана де Шарлюса. «Ви не маєте рації, — сказав я. — Не знаю тільки, що тут винне: упертість, лінощі, запеклість, хибно витлумачене самолюбство, цнота (можете бути спокійні, вам тут ніщо не загрожує) чи кокетство?» Скрипаль скривив обличчя, бо визнання йому, певне, коштувало немало, і відповів із дрожем: «Та ні, нічого такого тут нема й близько: цнотою я не журюся, запеклість... навпаки, мені майже його жаль, кокетство, яка в ньому потреба, лінощі теж відпадають, бо я цілі дні сиджу зі згорнутими руками. Ні, все це виключається, я... не кажіть тільки нікому, та й сам я, либонь, дурень, що кажу це вам, я... не можу до нього піти зі страху!» Він увесь тремтів. Я признався, що не зовсім розумію. «І не допитуйтесь, облишмо цю розмову, ви не знаєте його, як я, можу навіть сказати, зовсім його не знаєте». — «Але що ж він зробить вам лихого? Хай би ще між вами стояла якась ураза, а то ж нічого такого, навпаки, він буде сама доброзичливість. Ви ж бо знаєте: він добряк, яких мало». — «До лиха! Чи ж я не знаю, що добряк? Живий образ делікатности й порядности? Але дайте мені спокій, годі про це балакати, благаю, сором у цьому признатися, але мені лячно!»

Другий факт датується тим часом, коли пана де Шарлюса не було вже на світі. Мені надіслали від нього кілька сувенірів і листа у потрійному конверті, написаного принаймні за десять років перед смертю. Тоді він тяжко хворів і склав духівницю, але вичуняв, а потім знову занепав здоров’ям, і в такому, власне, стані ми його побачимо одного дня у принцеси Германської, — а лист лежав тим часом у вогнетривкій шафі з призначеними для кількох приятелів предметами, і пролежав сім років, аж поки барон геть забув Мореля. Ось цей лист, написаний дрібним письмом і твердою рукою:

«Коханий приятелю, недовідомі шляхи Провидіння. Часом воно використовує нецтоту якогось сіряка, не допускаючи, щоб упав праведник. Ви знаєте Мореля, звідки він вийшов і до яких верховин я хотів його піднести, себто до мого рівня. Ви знаєте, що він волів вернутися не до пороху і попелу, з яких кожна людина, себто правдивий фенікс, потрапить відродитися, а до болота, де плазує гад. Він упав, і це врятувало мене від падіння. Ви знаєте, що на його гербі той самий девіз, що йу Спасителя: Inculcabis super leonem et aspidem[9] — із мужем, чиї стопи стоять на левові та змії як на геральдичному оперті. Отож якщо я здолав потоптати лева, тобто самого себе, то тільки завдяки змієві та його обачності, яку я надто легковажно назвав щойно нецнотою, оскільки глибока мудрість Євангелії робить її цнотою, принаймні цнотою щодо інших. Наш змій сичав справді музично, коли мав заклинача, надто, до речі, заклятого, і був він не тільки музичний та повзючий, а й відзначався аж до ницого боягузтва тією цнотою, яку я сьогодні вважаю за божну, — Розважністю. І завдяки цій божній Розважності він оперся запрошенням, які я загадував уносити йому в вуха, запрошення, щоб він мене одвідав, і я не матиму спокою на цьому світі, а на тому — надії на прощення, якщо не признаюся в цьому вам. У всій цій історії він був знаряддям божоїМудрости, бо я постановив, що живим од мене йому не вийти. Один із нас мусив згинути. Я надумав його вбити. Бог настановив його на шляхроз-важности, аби врятувати мене від злочину. Не сумніваюся, що заступництво архангела Михайла, мого святого патрона, відіграло тут велику ролю, і я прошу його дарувати мені, що я занедбував його стільки років і зле віддячувався за незліченні докази його благодії, якими він мене обсипав з такою великою щедрістю у моїй боротьбі з гріхом. Я завдячую цьому слузі Божому, і кажу це з повною вірою та в здоровому умислі, оскільки Отець Небесний підказав Морелеві не з 'являтися до мене. От і виходить, що тепер умираю я. Відданий вам, semper idem[10],

П.Г. Шарлюс».

Аж ось коли я зрозумів Морелеву тривогу! Звичайно, в цьому листі було багато пихи і надхмарности. Але визнання було правдиве. І Морель знав краще за мене: «якась скаженина», що дукиня Ґермантська запримітила у свого шваґра, не обмежувалася, як досі я гадав, миттєвими вибухами показної і нечинної люті.

Але вернімося назад. Я спускаюся бульварами із паном де Шарлюсом, який поєднав мене на непевного посередника у мирних перемовинах із Морелем. Не чуючи моєї відповіді, він тягнув: «Не знаю, чому він не грає, хай концертів тепер і не дають через війну, але ж танцюють, обідають у місті, жінки винайшли «амбрін» для шкіри. Розваги заповнюють ці дні, а тим часом, якщо ворог ще далі просунеться вперед, бути їм останніми днями нашої Помпеї. І саме це врятує їх від фривольности. Хай-но тільки лава якогось німецького Везувія (їхні панцерники не менш страшні, як вулкани) захопить їх зненацька під час ранкового туалету й увічнить їхні жести, — і діти, долаючи згодом шкільну науку, розглядатимуть в ілюстрованих підручниках пані Моле, готову накласти останній шар рум’ян, перш ніж піти на обід до шваґерки, або Сустену де Ґермант у хвилю, коли вона домальовує собі бровенята. То буде матеріал для викладів прийдешніх Брішо; фривольність доби по тому, як мине тисячоріччя, це матеріал для ґрунтовних розвідок, надто як він буде цілком законсервований завдяки вулканічній лаві чи якомусь подібному до неї продуктові бомбардування. Яка знахідка для майбутнього історика, коли отруйні гази, на зразок тих, що викидав Везувій, та завали, як оті, що поховали Помпею, збережуть цілими оселі легкодухів, які не доправили ще до Байони своїх статуй і картин! А втім, хіба це не фрагмент Помпеї: ось уже рік як люди щовечора збігаються до пивниці не по пляшку старого мутона-ротшильда чи сент-емільйона, а на те, щоб винести з собою найцінніше зі свого маєтку, наче жерці Геркуланума, заскочені смертю в момент, коли забирають святе начиння. Гай-гай, завше ця прив’язаність до речей накликає смерть на власника. Хоча Париж не був, як Геркуланум, заснований Гераклом. Але яка схожість! А оте ясновидство, що нам дано, — воно не тільки прикмета нашого часу, ним відзначалася кожна доба. Як подумаю, що нам, може, загрожує завтра доля міст Везувію, то згадується, як вони відчували, що на них чекає доля біблійних проклятих міст. На мурах одного помпейського дому знайшли грізний напис, не напис, а достеменне одкровення: «Содом, Гоморра». Чи то на згадку про Содом та на думку, яку вона збудила, чи то на думку про бомбардування барон де Шарлюс на хвильку звів очі до неба й одразу ж спустив їх додолу. «Я захоплююся героями цієї війни, — сказав він. — Бачте, друже, на початку війни я легковажно вважав англійських солдатів за звичайних футболістів, у яких стало зухвальства мірятися силами з професіоналами — ще й з якими професіоналами! — і що ж? — навіть чисто естетично вони справжнісінькі грецькі атлети, розумієте, грецькі, мій голубе, Платонові молодики чи радше спартанці! Один мій друг поїхав до Руана, де розташований їхній табір, і побачив дива, дива неймовірні! Це вже не Руан, а зовсім інше місто. Звісно, залишився і давній Руан, зі своїми нужденними святими в соборі. Певна річ, собор і досі гарний, але це вже інша річ. А наші пуалю! Не можу навіть сказати, як я смакую в наших пуалю, у молодих парижатах, о, скажімо, як отой, що йде, чи ба, який чепурун, а яка міна, яка жвава і лукава міна! Я нерідко озиваюся до них,— скільки у відповідь дотепности і здорового глузду. А ці хлопці з провінції, які вони симпатяги, з їхніми розкотистими «ерами» і містечковим суржиком! Весь свій вік я майже не вилазив із села, спав по фермах, знаю їхню мову. Але, захоплюючись французами, ми не повинні зневажати наших ворогів, це применшувало б нас самих. Ви не знаєте, який німецький вояк, ви, як я, не бачили їхньої парадної і церемоніальної ходи, коли вони то карбують крок, то плавко піднімають і опускають ногу, на Унтер ден Лінден».