Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 23)
А все ж Німеччина так щедро послуговується французькою фразеологією, аж виникає думка, що то, власне, Франція цитує Німеччину, повторюючи безперестанку, що «бореться за існування». Коли я читаю: «Ми битимемося з жорстоким і невблаганним ворогом, аж поки досягнемо миру, який убезпечить нас надалі від усякої агресії, і кров нашого славного воїна перестане литися даремно», або: «Хто не з нами, той проти нас», я не знаю, чиї це слова— кайзера Вільґельма чи пана Пуанкаре, бо обидва вони їх проказували разів з двадцять, майже цята в цяту, хоч, правда, мушу визнати, що кайзер у цьому разі наслідував президента Республіки. Певно, Франції не залежало б аж так на продовженні війни, якби вона залишилася немічна, а Німеччина не квапилася б так її закінчити, якби не підупала. Вона не така дужа, як давніше, але ще дужа, ось ви побачите».
У нього завелася звичка провадити балачку украй галасливо — з нервозности, з потреби вихлюпнути враження, від яких він мусив звільнитися — адже в жодному з красних мистецтв він себе не випробовував, — як пілот звільняється від бомб, хай навіть у чистому полі, там, де його слова не досягали нікого, а надто в салонах, де вони також падали куди попало, де слухали його зі снобізму та довіри, а що він тиранив слухачів, то й чи не з мусу, ба навіть зі страху. На бульварах його тирада мала засвідчувати ще й погорду до переходнів, — ось чому він і не поступався їм дорогою, і не знижував голосу. А що тиради гриміли й дивували, а головне — таки доходили до тями людей, то люди, обертаючись услід, могли взяти нас за поразників. Я звернув на це увагу пана де Шарлюса, але тільки розвеселив його. «Погодьтеся, це було б вельми втішно, — відповів він. — Так чи інакше, — додав він, — ніколи нічого не знаєш, кожен із нас ризикує щовечора тим, що назавтра потрапить до газети, до чорної хроніки. Чому б, власне, не розстріляти мене у Венсенських фосах? Щось таке спіткало мого діда в перших, дука Енґієнського. Голота аж до сказу жадає пустити блакитну кров, виказуючи тут більшу вибагливість, ніж леви. Бачте, для цих звірів, щоб кинутися на пані Вердюрен, досить подряпини на її носі. На носі, який за мого молоду називали рийком!» І він зареготав на все горло, наче ми були в салоні лишень удвох.
Іноді я бачив, як поява барона де Шарлюса вискіпує з мороку якихось непевних осіб, спонукаючи їх триматися громадкою на певній відстані від нього, і застановлявся, що йому було б приємніше, коли б я з ним розлучився чи йшов далі. Так, спіткавши старого чоловіка, враженого чорною неміччю, і помітивши з його некоординованих рухів, що йому загрожує напад, ми задумуємося, чи потребує він нашого товариства як можливої допомоги, чи, радше, ми для нього небажані свідки, від яких йому хочеться приховати свою недугу, а раз так, то сама наша присутність може прискорити пароксизм, тоді як абсолютний спокій його віддалить. Але можливість такого становища, коли ми не знаємо, залишити хворого, чи ні, засвідчується чимось наче п’яне виписування мисліте; проте у барона де Шарлюса ці розмаїті вихиляси, знак імовірного інциденту, щодо якого я не був певен, бажана чи небажана моя присутність, були, мов у згоді з якоюсь химерною мізансценою, «справою ніг» не його, барона, бо він пер прямо вперед, а замкненого кола підставних осіб. Одначе він волів, по-моєму, уникнути зіткнення і потяг мене в поперечну вулицю, темнішу за бульвар, куди бульвар, проте, без упину переливав, якщо тільки вони самі туди не напливали, — вояків усіх видів броні й усіх національностей, — цей приплив молодиків став для пана де Шарлюса нагородою і втіхою після відпливу чоловіків на фронт, який у перші дні мобілізації утворив у Парижі вакуум. Пан де Шарлюс, не вмовкаючи, захоплювався їхньою блискучою уніформою, яка обернула Париж у космополітичне місто, в порт, так само примарний, як задник, де маляр удав лише кілька споруд, аби на їхньому тлі можна було зібрати букет найрозмаїтіших і най-барвистіших костюмів.
Барон зберіг усю свою пошану і всю щиросердість до великих дам, звинувачених у капітулянтстві, як колись до дам, звинувачених у дрейфусарстві. Він тільки вболівав, що, опускаючись до політики, вони дають поживу «газетним пліткам». На самого барона ті плітки не впливали. Адже його легковажність відзначалася такою логічністю, що блакитна кров у поєднанні з уродою та іншими високими прикметами уявлялися йому чимось вічним, а війна, як і Дрейфусова справа, — вульгарною і перехідною модою. Якби дукиню Ґермантську розстріляли за намагання укласти сепаратний мир з Австрією, він би й далі вважав її за таку саму шляхетну і скомпрометовану не більше, ніж видається нам сьогодні Марія-Антуанетта, рокована на кару горлом. Пан де Шарлюс, шляхтич у дусі Сен-Вальє чи Сен-Меґрена, розмовляв зі мною рівно випростаний, штивний, з урочисто-поважним виглядом і ні на мить не виказував манер, якими зраджують себе люди його штабу. А проте чому між ними ніколи не натрапити на такого, хто б говорив із цілковитою щирістю? Навіть тепер, коли баронів голос лунав зовсім поважно, він фальшивив і нібито потребував ладнана.
А втім, пан де Шарлюс уже не знав, на яку ступити, він усе задирав голову, шкодуючи, що не захопив бінокля, хоча особливої потреби в ньому не було: навіть у небі військовики того вечора вилися численнішим, як звикле, роєм, оскільки вчорашній рейд цепелінів посилив пильність влади.
Після недавнього нальоту небо, що клубочилося ще більше, ніж земля, устигло вже втихомиритись, як море по хуртовині. Але, як і море по хуртовині, воно ще було не зовсім спокійне. Аероплани злинали, як ракети, женучи до зір, а прожектори поволі слали по розкраяному на ділянки небу, мов блідий зоряний пил, блудні молочні шляхи. Проте аероплани уже вписувалися поміж сузір’їв, і можна було забожитися, що ми стоїмо на другій півкулі, спостерігаючи ці «нові зірки».
Пан де Шарлюс не крив свого захоплення авіаторами, як не здолав утриматись і від вияву свого германофільства, а також інших нахилів, заперечуючи, зрештою, і те, і те. «Втім, я додам, що так само мене захоплюють і німці, літаючи в «ґота-сах». І на цепелінах, уявіть, скільки тут треба відваги! Це ж просто герої! І чи так уже важливо, що від усього цього потерпає цивільна людність, якщо по них гамселять із гармат! Ви боїтеся «ґотасів» і гармат?
Я відповів, що ні, хоч, може, це було й не так. Певне, лінощі привчили мене день у день відкладати працю, і я уявляв собі, що так само може бути й зі смертю. Як можна боятися гармат, якщо ти переконаний, що сьогодні в тебе не поцілять? А втім, виношувані окремо, ці думки про скинуті бомби та близьку смерть не обтяжували нічим трагічним моєї візії німецьких апаратів, поки якось увечері я став свідком бомбометання із одного з них, — хисткого, потятого в моїх очах хвилями туману на здибленому небі, хай і смертодайного, але такого, як дивитись, небесного і зоряного, аероплана. Адже елементарну реальність небезпеки ми можемо помітити лише в чомусь зовсім новому, нам невідомому, званому враженням, і воно часто, як у цьому, власне, разі, зводиться до лінії, лінії, що її накреслив замір, лінії, зарядженої зачаєною силою дії, здатної змінити її гін, тимчасом як на мості Згоди, довкола грізного, хоч і переслідуваного аероплана, — чисто тобі відбиті у хмарах водограї Єлисейських Полів, площі Згоди і Тюїльрі, — світлисті водомети прожекторів дугасто вигиналися під небом лініями, так само сповненими замірів, але замірів гнучких, замірів охоронних, що повзяли їх мудрі й дужі люди, кому, як пам’ятної ночі в донсьєрських касарнях, я був щиро вдячний за те, що вони так беззастережно взяли на себе клопіт боронити нас.
Ніч була так само гарна, як 1914 року, а Париж так само загрожений. Місяць точив лагідне і непогасне магнієве світіння, ніби заохочуючи востаннє ввібрати в себе нічні образи чудових архітектурних ансамблів на зразок Вандомсь-кої площі та площі Згоди, і моя тривога перед бомбами, готовими їх нищити, надавала, за контрастом, їхній ще незайманій красі якоїсь повні, змушувала їх ніби тягтися вгору, підставляючи під удари свої безборонні силуети. «Вам не страшно? — повторив пан де Шарлюс. — Парижани нічого не тямлять. Я чув, ніби пані Вердюрен скликає щодня гостей. Звісно, тільки чув, бо я нічого про них не знаю, я порвав із нею раз на все», — додав він, спускаючи не тільки очі, що було б цілком у його стилі, коли б нас минав якийсь зв’язківець, а й голову та плечі й підносячи руки жестом, що означав як не: «умиваю руки», то принаймні: «мені нема чого додати» (хоча я нічого й не питав). — Знаю, що Морель туди вчащає, — сказав він (згадавши його вперше). — Кажуть, він дуже шкодує за тим, що було, і прагне знову зі мною зійтися», — додав він, засвідчуючи воднораз легковірність мешканця Передмістя («Багато балачок про те, що Франція звертається до Німеччини частіше, ніж колись, і що навіть розпочато переговори») і закоханого, якого не остудила най-брутальніша відсіч. — У кожному разі, якщо він цього бажає, хай тільки скаже, бо я старший і мені не випадає робити перший крок». Про це можна було й не згадувати — все й так було ясно. Та й слова його були, зрештою, нещирі й змушували ніяковіти за пана де Шарлюса; неважко було здогадатися: кажучи, що перший крок робити не йому, він, навпаки, саме його й робив, сподіваючись, що я візьму на себе клопіт їх помирити.