Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 21)
Хай цей ліричний відбіг стосовно пані де Форшвіль, поки я вештаюся бульварами з бароном де Шарлюсом, наснажить мене на ще один, хоч і довший, але корисний для опису тієї доби, на відбіг, присвячений взаєминам між Брішо та пані Вердюрен. Так от, хоч як безжально брав бідолашного Брішо на сміх пан де Шарлюс (бо ж барон був натура тонка, ще й свідомий германофіл), Вердюрени витирали об нього ноги ще й не так. Звичайно, їм як шовіністам, мали подобатися статті Брішо, не гірші, зрештою, від багатьох інших, якими смакувала пані Вердюрен. Але насамперед, якщо ви не забули, уже в Распельєр Брішо для Вердюренів обернувся з великої людини, — якою видавався їм давніше, — коли й не в цапа-одбувайла, як Саньєт, то принаймні у предмет погано маскованих поглумок. А все ж він і досі зоставався найвір-нішим із вірних, і це запевняло йому пільги, передбачені неписаним статутом для фундаторів та членів «кланчика». Але в міру того як — чи то через війну, чи то завдяки швидкій кристалізації елеґантности, дуже й дуже запізнілій, — хоча конечні її елементи, незримі у своїй сукупності, вже віддавна просякали салон Вердюренів, — цей салон відчиняв двері для нових гостей, а вірних, принаду для свіжого товариства, запрошувано чимраз рідше, не був винятком тут і Брішо. Попри Сорбонну й Інститут його довоєнна слава не виходила за межі салону Вердюренів. Але коли він узявся стругати мало не щодня статті, оздоблені тією шумихою[7], що нею він так часто і щедро частував вірних, хоча, з другого боку, багаті на глибоку ерудицію, якої він, типовий професор Сорбонни, і не ховав, хіба надавав їй різних форм дотепного жарту, — «великий світ» був просто засліплений. Зрештою бодай один раз він вирізняв когось, хто, аж ніяк не бувши нікчемою, міг прикувати до себе увагу плідністю свого ума та коморою пам’яти. Тож тимчасом як три дукині збиралися візитувати пані Вердюрен, три інші змагалися за честь запросити на обід велику людину, і Брішо, зрештою, відгукувався на одне з запрошень, то більше, що чув себе не надто зв’язаним із пані Вердюрен, позаяк та, роздратована успіхом його статей у Сен-Жерменському передмісті, пильнувала, щоб Брішо ніколи не міг зустрітись у неї з цікавою людиною, з якою він ще не був знайомий і яка поквапилася б заманути його до себе. Отож-бо газетярство (де Брішо загалом удовольнявся запізнілою демонстрацією талантів — похвальною, зрештою, і за чудові гонорари, — талантів, які він анонімно і безкоштовно марнував увесь свій вік у салоні Вердюренів, бо коли статті давалися йому, вигадливому та розумному, то цього не можна було сказати про його оповістки) привело б Брішо, певної миті навіть видавалося, ніби веде, до очевидної слави, якби не пані Вердюрен. Звичайно, статті Брішо не були аж такі блискучі, як це уявляли світські люди. Поряд із образами зовсім беззмістовними («Німці не посміють більше глянути в очі статуї Бет-ховена»; «Шиллер, мабуть, перевернувся у гробу», «атрамент, яким підписано нейтралітет Бельгії, ще не висох»; «Ленін виступає, але все говорить на степовий вітер») там траплялися й вульгарні загальники такого, скажімо, штабу: «Двадцять тисяч полонених, оце цифра»; «Наш провід візьме очі в руки»; «Ми хочемо перемогти, і край». Але скільки було туди намішано знання, розуму і слушних думок! Проте пані Вердюрен завжди бралася за статтю Брішо, тішачись наперед викриттям якоїсь бридні й учитувалася з найпильнішою увагою, аби мати певність, що не проочила чогось смішного. На жаль, кумедне там таки траплялося. Цитата, хоч би й найудаліша, якогось маловідомого автора чи принаймні маловідомого твору, інкримінувалась як доказ просто-таки нестерпної вчености, і пані Вердюрен нетерпеливо чекала обіду, щоб викликати у гостей вибухи сміху. «Ну й що ж ви скажете про вечірнього Брішо? Я згадала вас, коли прочитала тамту цитату з Кюв’є. Присягаю, він уже скрутився».— «Я ще не читав», — відповідав Коттар. «Як, ви ще не читали? Ви не уявляєте, якої втіхи ви себе позбавили. Можна було померти зо сміху». І рада душею, що хтось іще не читав, а отже, вона сама може виставити на очі всім гиля-гуси, пані Вердюрен веліла маршал-кові принести «Тан» і читала статтю сама, підкреслюючи з емфазою найпростіші фрази. Після обіду цілий вечір могла тривати ця антибрішотівська кампанія, сповнена, одначе, фальшивої стриманости.
«Урешті, бідолашний мій друже, все це огидне, і нам доводиться вболівати не тільки над нудними статтями. Говорять про вандалізм, про потрощені статуї. А хіба нищення стількох преслічних молодиків, цих незрівнянних поліхромних статуй — не вандалізм? Хіба місто, де вже нема жодного гарного чоловіка, не схоже на місто, де порозбивано всю скульптуру? Яку я матиму втіху, якщо піду обідати до ресторану, скоро мене обслуговуватимуть старі моховиті блазні, подібні до отця Дідона, або навіть жінота в очіпках, аж мені примариться, ніби я вступив у бульйонну Дюваля? Напевне, мій голубе, я маю право так говорити, бо прекрасне — це таки прекрасне в живій плоті. Велика радість, коли тебе обслуговують рахітичні істоти в пенсне і з тавром непридатносте до військової служби на обличчі! Тепер не так, як давніше, — в ресторані тішать твій зір уже не кельнери, а клієнти. Проте кельнера можна легко нагледіти знову, хоча їх і часто міняють, — але спробуйте довідатися, що воно за один і коли повернеться назад цей англійський поручник, який, може, явився сюди вперше, а завтра його, гляди, іще вб’ють. Авґуст, король Польський, обмінюючи, як розповідає чарівний Моран, чудовий автор «Клариси», один зі своїх полків на колекцію хінських ваз, зробив, на мій суд, погану оборудку. Уявіть лишень — усі ці росляві льокаї двометрового зросту, хлопець у хлопця, що оздоблювали монументальні сходи наших найкращих приятельок, усі до одного зложили свої голови, а вони ж узяли до рук зброю здебільшого тому, що їм правили, ніби війна потриває яких два місяці. О, хіба вони знали, як знаю я, потугу Німеччини і завзятість прусської раси», — сказав він, забувши про обережність.