Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 15)
«Ти пам’ятаєш наші розмови у Донсьєрі?» — спитав я його. «О, що за славні були часи! Яке провалля відмежовує нас від них! І чи повернуться колись ці гарні дні ...
«Ми згадуємо про ці розмови не тільки для того, щоб розчулитися, — відповів я. — Я завжди намагався добути з них якусь частку істини. Ця війна перевернула все, а надто, як ти кажеш, наше уявлення про війну, але чи спростувала вона те, що ти казав тоді, наприклад, про наполеонівські битви, що їх братимуть за взірець у наступних баталіях?» — «Де там! — сказав він. — Наполеонівські битви повторюються скрізь, тим паче в цій війні, адже Гінденбурґ сповнений наполеонівського духу. Його блискавичні перекидання військ, або такі його маневри, коли він, виставивши лише невеличке прикриття перед одним супротивником, об’єднаними своїми силами нападає на другого (чим не Наполеон 1814-го), або проводить рейди вглиб, змушуючи ворога утримувати сили на додатковому фронті (приміром, хитрощі Гінденбурґа під Варшавою, коли ошукані росіяни стягнули туди всю потугу і зазнали поразки на Мазурських Озерах), чи його обходи, схожі на ті, з яких розпочалися Австерліц, Арколь чи Екмюль — все у нього наполеонівське, і це ще не край. Додам, що як ти вже без мене спробуєш тлумачити епізоди цієї війни у ході їхнього розгортання, ти не вельми покладайся тільки на цю особливу тактику Гінденбурґа, щоб розшифрувати сенс його дій, знайти ключ до відгадки його задумів. Генерал нагадує письменника, який пише п’єсу чи книжку, і ця книжка, відкриваючи, з одного боку, несподівані ходи, а, з другого, заводячи сюжет у безвихідь, змушує його перекреслити первісний план. Наприклад, відворотний маневр для відвернення уваги має проводитися лише в пункті, який важливий сам собою; уяви, що він удається понад усі сподівання, а головна операція тим часом провалилася; у такому разі цей маневр можна вважати за всю операцію. Я сподіваюся від Гінденбурґа ведення бою в наполеонівському дусі, маючи на увазі вбити клин між союзниками, англійцями та нами».
Отак-то, відновлюючи в пам’яті зустріч із Робером, чимчикував я вулицями, заломивши чортові ковбасу; мене занесло трохи чи не на міст Інвалідів. Ліхтарі, досить нечисленні (через німецькі ґотаси), засвічено трохи завчасно, прецінь трохи завчасно запроваджено й «літній час», коли вечоріло ще досить швидко (як умикають і вимикають парове опалення, починаючи з певного дня), отож над містом, освітленим по-нічному, край неба — неба, необізнаного з літнім і зимовим часом, не готового брати до відома, що о пів на дев’яту тепер означає о пів на десяту — край блакитнявого неба і досі жеврів день. Над тією частиною міста, де торують вежі Трокадеро, небо виглядало як незмірне з відтінком туркусу море; відступаючи, воно відслонювало легку лінію чорних скель чи, може, навіть звичайних рибальських сітей, простертих одна по одній, хоч насправді то були хмаринки. Море, цієї хвилі бірюзове, забирає з собою, хоч ніхто цього не помічає, людей, втягнутих у всеосяжне обертання землі, землі, де ці непогамовні шаленці й досі захоплюються своїми революціями і даремними війнами, подібними до війни, яка в цю мить заливала кров’ю Францію. Зрештою, поки споглядаєш це ледаче і прегарне небо, яке вважало нижчим за свою гідність міняти розклад і над освітленим містом не переставало недбало слати, уже в блакитнявих тонах, свій длявий день; просто голова йде обертом: небо стає вже не морськими розлогами, а вертикальною градацією блакитних глетчерів. А вежі Трокадеро, на око такі близькі від тих бірюзових приступок, виявляються страшенно далекими, як це буває в деяких швейцарських містечках, де, можна подумати, дві далеченькі вежі сусідують зі спадами найвищих вершин.
Я повернув назад, віддаляючись від мосту Інвалідів, але небо тепер було вже чорне, темрява панувала і в місті; натикаючись раз у раз на смітниці, змиливши дорогу, я, сам про це не здогадуючись, прямуючи машинально лабіринтом темних вулиць, опинився на бульварах. Місто знов нагадало мені Схід, таке враження було вже мені знайоме, а візію Парижа часів Директорії заступила візія Парижа 1815-го. Як і 1815-го, вулицями розгулювали строкаті мундири аліянтів; серед них були африканці в червоних шароварах, індуси в білих тюрбанах, — їх цілком вистачало, аби Париж, де я йшов, почав уявлятися якимсь екзотичним східним містом, воднораз достотним, якщо мати на увазі костюми та обличчя, і геть фантастичним з уваги на деталі тла, — так із міста, де він мешкав, Карпаччо робив Єрусалим або Константинополь, оздобивши їх кольористою юрмою, не менш барвистою, ніж тут.
Я помітив, як за двома зуавами, хоч вони на нього нібито не зважали, цьохав рослявий і тілистий чолов’яга у м’якому фетровому капелюсі й довгій пелерині; глянувши на його лілову бузю, я завагався, з яким іменням його поєднати, — певного актора, а чи маляра, однаково славних незліченними со-домськими бешкетами. Я був переконаний, що не знаю переслідника; який же був мій подив, коли, зустрівшись зі мною очима, він збентежено, але рішуче пристав і підійшов до мене, ніби хотів показати, що його не застукано на гарячому вчинку і що критися йому ні з чим. Якусь мить я міркував, хто ж воно зі мною вітається: то був барон де Шарлюс. Можна сказати, що еволюція його хвороби або революція збочення досягли того кульмінаційного моменту, коли маленька первісна особистість індивіда, її риси, успадковані від предків, виявляються уярмленими розвитком набутого пороку чи супутньою їм органічною недугою. Барон де Шарлюс розійшовся уже так далеко із самим собою чи, точніше, настільки став самим собою під чудовою маскою, що її начепив на себе той, ким він став і хто вже належав не тільки самому собі, а й багатьом іншим збоченцям, що у першу хвилину я взяв його за одного з них, бульварного ловця зуавів, взяв за якогось збоченця, хто не був бароном де Шарлюсом, великим паном, дотепником і фантазером, схожий з ним тепер хіба спільним для них усіх виглядом, і нині він, принаймні поки я не придивився пильніш, застував усе.
Отака-то була моя зустріч із бароном де Шарлюсом, зустріч дорогою до пані Вердюрен. Певна, річ, я не застав би його в неї, як колись; їхня сварка ще поглибилася, і навіть теперішні приключки пані Вердюрен використовувала на те, щоб дискредитувати барона ще більше. Вона вже давно заявляла, що він людина старосвітська, пропаща, що він ще кумедніший у своїх так званих зухвальствах, ніж банальні крутиуси, а тепер гудила його та всі його вигадки, взиваючи його «довоєнним» і відвертаючи від барона всякого, чиєму розумові не чужа була уява. Війна вбила між ним і теперішністю клин, і той клин, на думку «кланчика», відтісняв його в мертву минувшину.
А втім, це призначалося радше для політичного світу, гірше поінформованого; вона охрестила його «хибчею», «відметом» як щодо вищого світу, так і щодо розумових здібностей. «Він ні з ким не бачиться і ніхто його не приймає», — казала вона панові Бонтану, якого завжди легко переконувала. Проте її слова містили й зерно істини. Становище барона де Шарлюса похитнулося. Спілкуючись дедалі менше з людьми, посварившись через свій норовистий характер із вершками товариства, він гордував згодою з ними і, свідомий своєї світської ваги, жив самотою, але його самота, на противагу померлій маркізі де Вільпарізіс, була спричинена не остракізмом аристократії, а значно гіршими в очах загалу двома мотивами. Лиха слава барона де Шарлюса, відома нині, навіювала не досить обізнаним людям думку, що саме з цієї причини ніхто його не відвідує, тоді як товариства цурався він сам. Отож те, що було викликане його жовчним темпераментом, уходило за об’яв зневаги з боку тих, кого дратував його темперамент. З другого боку, маркіза де Вільпарізіс мала надійну підпору — родину. А барон де Шарлюс тільки множив гризню між родиною та собою. Вона видавалася йому — надто з боку старого Передмістя, з боку Курвуазьє — нецікавою. Він і гадки не мав, хоча, на противагу Курвуазьє, кохався в мистецтві, що, приміром, у ньому самому такого собі Берґотта найбільше цікавило саме його споріднення з усім старим Передмістям і те, що він спромігся б описати йому майже провінційне життя своїх кузинок на терені від вулиці де ла Шез аж до площі Пале-Бурбон і до вулиці Ґа-рансьєр.
Потім, обравши інший погляд, менш абстрактний, зате життєвіший, пані Вердюрен виявляла сумнів, чи він француз. «Якої він усе-таки національности, часом не австріяк?» — наївно допитувалася вона. «Бійтесь бога», — відповідала графиня Моле, завше керована радше здоровим глуздом, ніж уразою. «Ба ні, він пруссак, — запевняла Принципалка. — Кажу вам, я добре знаю, він не раз повторював, що він спадковий член прусської Палати панів і має право на титул Durchlaucht[3]».
— «Одначе королева Неаполітанська казала мені...» — «Ви ж самі здорові знаєте, що ця королева мерзенна шпигунка, — гукнула пані Вердюрен, не забувши, як скинута владарка зневажила її. — Для мені це ніяка не таємниця, вона тільки з цього й живе. Якби ми мали уряд енергійніший, усі вони сиділи б уже в концентраку. Отакої! У кожнім разі, вам би ліпше не приймати в себе цієї добірної кумпанії, бо я знаю, що міністр внутрішніх справ уже пильнує їх і вам світить поліційний нагляд. Цей Шарлюс цілі два роки шпигував у мене, і ніхто не переконає мене в цьому на інше». І зміркувавши притьмом, що всі найдостотніші доказки щодо укладу її кланчика навряд щоб цікавили німецький уряд, пані Вердюрен, лагідно і проникливо, свідома того, що вартість її слів ще дужче зросте, якщо перейти на горловий голос, вирекла: «Скажу вам, що я вже першого дня застерегла чоловіка: «Щось мені не до вподоби, як цей добродій вліз до мене. Тут щось непевне». Ми мали маєток на височенному шпилі у глибині затоки. Німці напевно дали йому завдання підготувати там базу для підводних човнів. Дещо мене тоді дивувало, а тепер усе прояснилося. Атож, спершу він завжди огинався приїздити потягом разом з іншими. Я щонайласкавіше запропонувала йому кімнату в замку. Де пак, він волів мешкати у Донсьєрі, бо там військ — аж кишить. Шпигунство чути так, аж у носа шибає».