Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 14)

Словом, Жільберта тепер свято вірила, що подалася до Тан-сонвіля, не тікаючи від німців до безпечної криївки, як писала мені 1914 року, а, навпаки, аби спіткати їх і боронити від них свій замок. Зрештою німці не стали постоєм у Тансонвілі; але, мусивши терпіти в себе постійну крутанину військових, куди гіршу, ніж та, яка витискала сльози у Франсуази на ком-брейській вулиці, Жільберта жила, як твердила сама (цього разу щиро), достоту фронтовим життям. Отож газети підносили до небес її поводження і вже домагалися для неї ордена. Кінець листа містив святу правду. «Ви не уявляєте, любий друже, що таке війна і якого значення тут набуває кожна дорога, міст, висота. Скільки разів я думала про вас, про те, як гарно ми гуляли разом по цих околицях, сьогодні спустошених, бо за цю дорогу або схил пагорба, який ви так любили і куди ми так часто ходили у парі, точаться затяті бої! Либонь, ви, як і я, не уявляли, що похмурий Русенвіль і нудний Мезеґліз, звідки нам приносили листи і куди посилали по лікаря, коли вам нездужалося, колись уславляться. Так ось, любий друже, вони стали славні, як Австерліц чи Вальмі. Битва за Мезеґліз тривала понад вісім місяців, німці втратили в ній понад шістсот тисяч солдатів, вони знищили Мезетліз, але не взяли. Стежка, яку ви так любили і яку прозвали глодовою, де, як ви твердите, ви закохались у мене в дитинстві, хоча, повірте, і я кохала вас, — важко навіть сказати, якого значення вона набула. Величезний пшенишний лан, біля якого вона уривалася, це та сама славетна висота 307, на яку ви, мабуть, часто натрапляли у комюніке. Французи висадили місток через Вівону, який, за вашими словами, не нагадував вам дитячих споминів, як вам того хотілося, а німці навели кілька переправ; півтора року половина Комбре була в їхніх руках, а половина у наших».

Другого дня після одержання цього листа, тобто за два дні до того, як я, чимчикуючи в темряві, дослухався до відлуння власних кроків і водночас переживав усі ці спогади, Сен-Лу прибув ненадовго із фронту і вже дорогою назад заскочив до мене на секунду-дві, але саме вже передвістя його візити встигло збурити всю мою істоту. Франсуаза порвалася була до нього з надією, що він допоможе виклопотати білий білет несміливому різничукові, якому через рік мали заголити лоба. Але сама зрозуміла безглуздя цього прохання, бо вже давно полохливий скоторізун змінив ятку. Тобто нашу ятку, а її власник чи то тим, що боявся втратити клієнтів, чи то з простої правдомовности, заявив, що не знає, де нині цей хлопчина, тим паче, що він звичайний найманець, а різник із нього ніякий. Франсуаза кинулася на пошуки. Але Париж великий, яток тут безліч, і, відбігавши ноги, вона так і не здолала віднайти свого боюна-кровопія.

Коли Сен-Лу ввійшов до мого покою, я несміливо підступив до нього, відчуваючи щось неймовірне, кожен відпускник справляв тоді враження вихідця з того світу або вже не житця, який, забачивши вас, проте, ще встає, сам одягається і навіть прогулюється. Здавалося (а надто спершу, бо для тих, хто не мешкав, як я, далеко від Парижа, це стало вже звичним, а звичка відтинає у предметів, бачених не раз, корінь глибокого враження і думки, яка надає їм справжнього сенсу), здавалося, є щось жорстоке у тих звільненнях, наданих фронтовикам. По-перше, кажеш собі: «Вони не захочуть вертатися на передову, стануть дезертирами». Справді-бо, вони не тільки прибували з місцевостей, у реальність яких годі повірити, бо ми чули про них хіба з газет і не могли собі уявити, щоб якийсь учасник тих титанічних боїв повернувся тільки з контузією плеча; узбережжя, до яких вони верталися, були узбережжями смерти, вони з’являлися між нами незбагненні для нас, переповнюючи нас ніжністю, тривогою і відчуттям таємниці, наче ми викликали душі померлих: мерці на мить поставали перед нами, і ми ні про що не зважувались їх запитати; та й що вони, зрештою, могли відповісти? Хіба одне: «Вам цього не уявити»? Бо ж можна тільки дивуватися: єдиним вислідом зіткнення з таємницею для отих обпалених вогнем відпускників, живих чи мертвих, загіпнотизованих чи викликаних закляттями медіума, стало ще дужче поглиблення, якщо тільки таке можливе, відчуття марности всяких слів. Ось у якому стані я вітав Робера, чиє чоло прикрашав тепер шрам, величавіший і загадковіший для мене, аніж залишений на землі слід стопи великолюда. Я не зважувався на жодне запитання, а він говорив мені лише найпростіші слова. До того ж слова його не дуже різнилися від тих, які він мовив би й перед війною, так ніби люди, всупереч їй, і далі зоставалися такими, як були; тон розмов був той самий, змінилася хіба що тема, але як!

Оскільки я зрозумів, він знайшов у війську підпору, завдяки якій поступово забув, що Морель учинив з ним так само підло, як і з його дядьком. Проте він зберіг до нього приязнь, душа його й досі палко жадала зустрічі з ним, але він відкладав її день у день. Я визнав за краще з делікатности до Жільбер-ти не нагадувати Роберові, що він може застати Мореля у пані Вердюрен.

Я знічено сповістив Робера про те, як мало відчувається війна у Парижі. Він відповів, що навіть як на Париж тут часом кояться «досить-таки нечувані речі». Робер натякав на рейд цепелінів напередодні і спитав, чи добре мені було все видно, таким тоном, яким давніше мовив про якусь добірну виставу. На фронті ще можна зрозуміти своєрідне кокетство слів на зразок: «Диво, та й годі, яка рожевість! А ця бліда зелень!» — сказаних у мить смертельної небезпеки, але за Сен-Лу цього не водилося, тим паче в Парижі, коли йшлося всьо-го-но про незначний наліт, який, проте, з нашого балкона, у нічній тиші, виглядав як достеменне, хай і несповідане свято, із прицільним і захисним вогнем ракет, із перезвою сурем, що вже грали аж ніяк не для параду тощо. Я зауважив, які гарні літаки, коли злинають у небо. «А як ідуть у піке, то, мабуть, іще ефектніші, — підхопив він. — Згоден, момент, коли вони злинають угору, групуються у сузір я, напрочуд гарний; літаки тут скоряються законам не менш точним, ніж ті, що керують сузір’ями, бо те, що здається тобі виставою, є збіговиськом окремих ескадриль; вони дістають накази, змикаються, заходячи на ціль. Але найефектніша та мить, коли після остаточного уподібнення до зірок вони відриваються від них, щоб атакувати цілі або вернутися після сирени відбою, мить, коли починається апокаліпсис, коли навіть зорі зриваються з місця. А ці сирени — таж вони трохи чи не ваґнерівські й, цілком, зрештою, природні для віншування прибулих німців, власне, майже національний гімн, із кронпринцом та принцесами в цісарській ложі, Wacht am Rhein; як тут не загадаєшся, хто воно оце шугає в небо — авіатори чи, може, все-таки валькірії? — Його, здавалося, тішило таке ототожнення авіаторів із валькіріями, хоча він тлумачив це чисто музичними смаками:— До лиха, це ж бо музика сирен із «Лету Валькірії»! Далебі, треба було прийти німцям, аби в Парижі ми могли слухати Ваґнера».

А втім, із певного погляду таке порівняння було слушне. З нашого балкона місто видавалося суцільним рухливим згустком, безформним і чорним, з раптовим переходом від хлані та ночі до світла та неба, куди один по одному злинали на несамовитий поклик сирен авіатори, тимчасом як прожектори оберталися повільніше, але й підступніше та загрозливіше, бо їхні зіниці, здавалося, ловили щось незриме і, може, вже близьке, кружеляли невтомно, винюхуючи ворога, оточуючи його своїми променями, аж поки літаки, мов зграя на поклик «кусі», кидалися на нього, щоб знищити. І, ланка за ланкою, кожен пілот злинав догори з міста, перенесеного тепер на небо, подібний до валькірії. А проте закутки землі під самими будинками яскріли світлом, і я сказав Роберові, що якби він напередодні був удома, то міг би, спостерігаючи небесний апокаліпсис, побачити на землі (як на «Погребі графа Орґаса» Ель Ґреко, де ці два плани рівнобіжні) водевіль, розіграний героями в нічних сорочках, — усі вони завдяки своїм славним іменам заслуговували на честь бути спровадженими до якогось послідовника Феррарі, чиї нотатки у світській хроніці так веселили нас обох, що ми, собі на втіху, для забави компонували щось таке й самі. І ще того самого дня ми зладили нотатку в такому дусі, начеб і не було війни, хоча тема її була «воєнна» далі нікуди — страх перед цепелінами: «Серед них ми побачили: дукиню Ґермантську, вельми чарівну в нічній своїй сорочці, дука Ґермантського, препишного в рожевій піжамі та в купальному халаті і т. ін. і т. ін.»

«Можу перехреститися, — вирік Сен-Лу, — що в кожному великому готелі бігали по холу американські жидівки в негліже, тулячи до прив’ялих грудей перлові кольє, що з їхньою допомогою вони сподівалися пошлюбити якогось піду-палого дука. Готель «Ріц» скидався цього вечора на контору обміну валют».

Одначе слід сказати, що хоча війна не сприяла духовному зростанню Сен-Лу, розум його, зазнавши еволюції, зумовленої почасти спадковістю, здобувся на політ, досі в нього не бачений. Яка відстань між юним білявцем, улюбленцем ши-ковних чи з претензією на шик жінок, і балакуном, доктринером, схильним до каламбурів! Ув іншому поколінні, на іншому стеблі, ніби актор, який узяв на себе ролю, зіграну колись Бресаном чи Делоне, він став мовби спадкоємцем — рожевим, ясноволосим і золотавим (тоді як той був наполовину чорний, аж смоляний, а наполовину білий як сметана) — барона де Шарлюса. То дарма, що він не міг порозумітися з вуйком на тему війни, приставши до тієї частини аристократії, яка ставила Францію над усе, тимчасом як барон де Шарлюс був, власне, поразником, оскільки міг показати тому, хто не бачив «творця своєї ролі», яким недосяжним можна бути в амплуа резонера. «Здається, Гінденбурґ — це відкриття», — зауважив я. «Не нове відкриття, — відрубав він, — або майбутня революція. Треба б, замість панькатися з ворогом, дати Манженові повну волю, погромити Австрію та Німеччину і європеїзувати Туреччину, замість чорногорити Францію. «Але ж нам подадуть руку Сполучені Штати»,— сказав я йому. «Наразі я бачу тільки, це зразу впадає в вічі, штати не-сполучені. Чому б не піти на ширші поступки на користь Італії перед загрозою дехристиянізації Франції?» — «Почув би тебе твій вуйко, барон де Шарлюс! — сказав я. — Власне, ти б не обурився, почувши ще більшу хулу на папу, натомість у вуйка думки про кривди, яких може зазнати трон Франца-Йо-сифа, викликають розпач. Зрештою, барон заявляє, що з цього погляду він зберігає вірність традиціям Талейрана та Віденського конгресу». — «Часи Віденського конгресу минули, — заперечив він. — Таємній дипломатії треба протиставити дипломатію конкретну. У мого вуйка нутро завзятого монархіста, і він проковтне жабу, як пані Моле, чи ропуху, як Артур Меєр, аби тільки ту жабню подавано під шамборсь-ким соусом. З ненависти до трибарвного стягу він, по-моєму, став би радше під ганчіркою червоного ковпака, щиро беручи її за білий прапор». Звісно, то були лише слова, насправді ж Роберові було далеко до іноді глибокої ориґінальности його вуйка. Але його вдача була така сама весела й чарівлива, як баронова — підозрілива й ревнива. Принадний і рожевий, на голові кучма золотого волосся — такий він був у Бальбе-ку, такий залишився й нині. Єдине, в чому не перевищував його вуйко, це в ментальності Сен-Жерменського передмістя, відчутній навіть у тих, хто уявляв себе цілком від неї вільним, і водночас здатній викликати до них повагу розумних людей не блакитної крови (повагу, яка по-справжньому квітувала серед шляхти і свідчила про несправедливість революцій), змішану з дурнуватим самовдоволенням. Завдяки такій мішанині покори та пихи, набутих розумових запитів і природженого владолюбства, барон де Шарлюс і Сен-Лу, простуючи різними шляхами і сповідуючи протилежні погляди, розмежовані між собою одним поколінням, стали інтелектуалами, цікавими до кожної нової ідеї, і цокотунами, яких жоден «зацитькувач» не зупинив би. Тож людина сіренька могла визнати їх обох, залежно від свого хвилевого настрою, занудами чи дотепниками.