Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 50)
Поки дівчинка чекала, хвилини важко опускалися їй на плечі.
Уже зовсім стемніло, і Лізель була певна, що вдома на неї чекає
— Рухайся, — прошепотіла дівчинка, але Руді досі не було. Вона уявила, як із темряви виривається звук поліцейської сирени, він наближається, гучнішає.
А Руді досі не повернувся.
Лише дійшовши у брудних і мокрих шкарпетках до перехрестя, вона побачила Руді. Він високо здер своє тріумфувальне обличчя і неспішно крокував до дівчинки. Його зуби скрипіли в широкій усмішці, а в руці теліпалися її туфлі.
— Вони мене ледь не вбили, — сказав він, — але мені вдалося.
Вони перетнули річку, і Руді повернув їй туфлі. Лізель кинула їх на землю.
Тоді приземлилася поряд і глянула на свого найкращого друга.
-
Руді вклонився.
— Завжди радий допомогти. — І знову вирішив спробувати щастя. — Думаю, не треба навіть питати, чи ти мене за це поцілуєш?
— За те, що приніс мої туфлі, які
— Справедливо, — Руді підняв руки і плескав язиком, поки вони поверталися додому, а Лізель довелося докласти чималих зусиль, щоб його не слухати. Вона почула тільки останні слова. — Я, напевно, і сам не захотів би тебе цілувати — тим більше якщо з рота в тебе пахне так, як з твоїх туфель.
— Мене від тебе вже верне, — відповіла Лізель, сподіваючись, що він не помітив невикінченої легенької посмішки, що злетіла з її губ.
На Небесній вулиці Руді вихопив книжку. Під світлом ліхтаря він прочитав її назву, дивуючись, про що вона.
Лізель замріяно пояснила:
— Про одного вбивцю.
- І все?
— А ще про поліцейського, який намагається його впіймати.
Руді повернув їй книжку.
— До речі, думаю, нам обом перепаде, коли повернемось додому. Особливо тобі.
— Чого це?
— Ну, ти знаєш… твоя мама.
— Що моя мама? — Лізель використала кричуще право тих, у кого є сім’я. Такі люди полюбляють скиглити, нарікати і критикувати членів своїх сімей, але
Руді відступив.
— Вибач,
Навіть у темряві Лізель помітила, що Руді дорослішає. Його обличчя витягувалося. Білявий чуб потроху темнів, і риси теж змінювалися. Але було і те, що ніколи не зміниться. На нього просто неможливо довго сердитись.
— У вас сьогодні щось смачненьке на вечерю? — запитав хлопець.
— Сумніваюся.
- І в нас. Жаль, що не можна їсти книжки. Артур Берґ одного разу сказав щось таке. Пам’ятаєш?
Поки йшли додому, вони у подробицях пригадували добрі старі часи, а Лізель частенько кидала погляд на
Перед тим як розійтися по домівках, Руді на мить затримався і сказав:
— Бувай,
Це вперше Лізель нарекли її титулом, і вона не змогла приховати, що він їй дуже подобався. Як ми з вами уже знаємо, вона і раніше крала книжки, але наприкінці жовтня 1941 року це її ремесло визнали офіційно. Тієї ночі Лізель Мемінґер справді стала крадійкою книжок.
Три дурнуваті вчинки у виконанні Руді Штайнера
РУДІ ШТАЙНЕР, СПРАВЖНІЙ ГЕНІЙ
1. Він поцупив найбільшу картоплину у Мамера, місцевого бакалійника.
2. Кинув виклик Францу Дойчеру на Небесній вулиці.
3. Узагалі перестав відвідувати збори «Гітлер ’ юґенд».
Причиною першого вчинку Руді стала жадібність. Був звичайний похмурий день середини листопада 1941 року.
Перед тим Руді вдалося хвацько — що тут скажеш, справжнісінький малолітній кримінальний геній — прослизнути поміж чергою жінок з картками. Його майже ніхто не помітив.
Проте, хоч би яким непомітним він був, хлопець додумався вихопити з лотка найбільшу картоплину — саме ту, на яку накинула оком ледь не половина черги. Отож, усі дивилися, як тринадцятирічна долоня нависла над картоплиною і схопила її. Юрба кремезних німкень викрила крадія, і Томас Мамер стрімголов кинувся до свого брудного овоча.
-
Руді досі стискав у руках картоплину (вона не поміщалася йому в одній долоні), а жінки обступили його, ніби зграя забіяк. Треба було негайно якось викручуватись.
— Моя сім’я, — почав виправдовуватись Руді. Такий доречний струмок прозорої рідини якраз вчасно побіг йому з носа. Хлопець вирішив його не витирати. — Ми всі голодуємо. Моїй сестричці потрібне нове пальто. Попереднє у неї вкрали.
Але Мамер не був простаком. Досі тримаючи Руді за комір, він сказав:
- І ти хочеш одягнути її у картоплю?
— Ні, пане. — Він навскоси зазирнув у видиме йому око його піймача. Мамер був як діжка з двома простріленими дірками-очима. Його зуби тулилися одне до одного, ніби юрмище футбольних вболівальників. — Три тижні тому ми обміняли всі наші карточки на пальто, і тепер не маємо що їсти.
Бакалійник однією рукою притримував Руді, а в другій стискав картоплину. Він кинув дружині страшне слово:
-
— Не треба, — заблагав Руді, - будь ласка. — Пізніше він скаже Лізель, що анітрохи не налякався, але тієї миті його серце мало не розірвалося, це точно. — Не треба поліції. Будь ласка, не треба поліції.
-
Того дня у черзі стояв учитель, пан Лінк. Він належав до тих працівників школи, які не були священиками і черницями. Руді знайшов його у юрбі і зазирнув йому у вічі.
— Пане Лінк. — Це був його останній шанс. — Пане Лінк, скажіть йому, будь ласка. Скажіть йому, який я бідний.
Бакалійник запитально глянув на вчителя.
Пан Лінк вийшов вперед і підтвердив:
— Це правда, пане Мамер. Хлопчик дійсно бідний. Він мешкає на Небесній вулиці. — Юрба, що здебільшого складалася з жінок, загомоніла, адже усі знали, що Небесна вулиця — це приклад далеко не бездоганного Молькінзького життя. Вона добре відома своїми бідними мешканцями. — У нього вісім братів і сестер.
Вісім!
Руді ледь стримав посмішку, хоча бакалійник досі його не відпустив. Принаймні тепер брехав вчитель. Якимось дивом він додав Штайнерам іще трьох дітей.
— Він часто приходить до школи без сніданку, — і юрба жінок знову загомоніла. Картину ніби вкрили шаром фарби, додаючи їй яскравості і експресії.
— То, виходить, йому можна красти мою картоплю?
— Та ще й найбільшу! — вигукнула якась жінка.
— Не втручайтесь, пані Метцинґ, - застеріг Мамер, і жінка одразу заспокоїлась.
Спершу всі витріщалися на Руді і його тонку шию. Тепер усі погляди металися від Руді до Мамера з його картоплиною — від доброго до поганого, — але що змусило бакалійника змилосердитися над хлопцем, ми ніколи не дізнаємось.
Жалюгідний вигляд Руді?