Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 49)

Лізель кивнула, дуже навіть серйозно. Зробила невелику паузу.

— Вони звільнили мою маму.

Коли вони обігнули будинок, Руді поцікавився, як, заради Бога, вони туди потраплять, але Лізель знала.

— Я знаю це місце, — відповіла вона. — Знаю… — Аж тут вона побачила вікно бібліотеки і заціпеніла. Вікно було зачинене.

— Ну? — запитав Руді.

Лізель повільно обернулася і швиденько покрокувала геть.

— Не сьогодні, - кинула вона. Руді засміявся.

— Я так і знав. — Він підбіг до неї. — Я так і знав, дурна Saumensch . Ти не потрапиш туди, навіть якщо будеш мати ключа.

— Чого причепився? — Вона додала швидкості, відмахуючись від його докорів. — Просто треба почекати, поки випаде краща нагода. — Подумки дівчинка скидала з себе несподівану радість від того, що вікно було зачинене. Вона картала себе. «Навіщо, Лізель? — питала вона. — Навіщо було вибухати, коли вони звільнили маму? Навіщо ти розтулила свого великого рота? Напевно, мерова дружина дуже змінилася після того, як ти так верещала і кричала на неї. Мабуть, вона виправилася, опанувала себе. Більше не морозить себе у тому будинку, і тепер вікно завжди буде зачинене… От дурна Saumensch ».

Втім, за тиждень, коли вони уп’яте навідалися у верхню частину Молькінґа, на них чекала несподіванка.

Відчинене вікно шматками вдихало повітря.

А їм більше нічого було і не треба.

Першим зупинився Руді. Поштурхав її рукою під ребра.

— Хіба там не відчинене вікно? — тихенько запитав він. Такий явний азарт висунувся з його голосу і рукою опустився дівчинці на плече.

— Jawohl, — відповіла Лізель. — Точно.

І враз у серці запекло.

Щоразу, коли перед тим на них чекало зачинене вікно, під удаваним розчаруванням вона приховувала страшенне полегшення. Чи вистачило б їй сміливості залізти до будинку? Та й взагалі, для кого чи для чого вона туди полізе? Для Руді? Щоб знайти якусь їжу?

Ні, нестерпна правда була зовсім іншою.

Вона не переймалася їжею. Руді, хоча вона й намагалася заглушити цю думку, для її плану мав другорядне значення. Вона прийшла по книжку. По «Свистуна» . Отримати її від самотньої жалюгідної жінки — для Лізель це було неприйнятно. А от поцупити її — це вже інша справа, це вже можна стерпіти. Поцупити книжку — це, у якомусь хворобливому сенсі, фактично те саме, що заслужити її.

Світло мінялося, переходило з відтінка у відтінок.

Величезний бездоганний будинок притягував їх до себе. Їхні думки зашурхотіли.

— Ти хочеш їсти? — запитав Руді.

Лізель відповіла:

— Помираю з голоду. За книжкою.

— Дивись… Нагорі увімкнули світло.

— Бачу.

— Досі хочеш їсти, Saumensch?

На мить обоє знервовано розсміялися, а тоді почали вирішувати, хто полізе всередину, а хто залишиться на чатах. Руді, як джентльмен, вирішив, що має лізти він, але Лізель, безперечно, краще знала цей будинок. Лізти мала вона. Лише вона знала, що чекає по той бік вікна.

Тож вона сказала:

— Я полізу.

Лізель заплющила очі. Міцно.

Примусила себе пригадати, уявити мера і його дружину. Вона бачила, як зростала її дружба з Ільзою Германн, а тоді нагадала собі, як ту дружбу копнули в ногу і залишили валятися десь на узбіччі. Подіяло. Вона їх ненавиділа.

Вони обнишпорили вулицю і тихцем перейшли через сад.

Присіли під щілиною у вікні першого поверху. Дихання зазвучало голосніше.

— Слухай, — сказав Руді, - дай мені свої туфлі. Щоб не скрипіли по підлозі.

Без жодних заперечень Лізель розв’язала чорні пошарпані шнурівки і залишила туфлі на землі. Тоді піднялася, і Руді обережно прочинив вікно так, щоб вона могла пролізти. Його рипіння прозвучало у них над головами, ніби ревіння недалекого літака.

Лізель підтягнулася на карнизі і протиснулась до кімнати. Зняти туфлі — це була чудова ідея, подумала дівчинка, бо приземлилася на дерев’яну підлогу набагато важче, ніж очікувала. Її ступні боляче розтягнулися від удару, аж у шкіру врізалися шви від шкарпеток.

Кімната була такою, як і раніше.

У запилюжених сутінках Лізель струсила відчуття ностальгії. Вона тихенько покралася вперед, щоб очі звикли до темряви.

— Що там? — різко прошепотів Руді знадвору, але дівчина помахала на нього долонею, що означало «Halt’s Maul» . Не шуми.

- Їжа, — нагадав він. — Знайди їжу . І цигарки, якщо зможеш.

Втім, і одне, і друге мало її цікавило. Вона прийшла додому, до мерових книжок усіх можливих кольорів і ґатунків, зі сріблястими і золотими написами. Вона чула запах сторінок. Вона могла смакувати слова, що купами складалися навколо неї. Ноги понесли її до стіни праворуч. Вона знала, яку хотіла, знала, де саме вона стоїть, але, діставшись до тієї полиці, де завжди був «Свистун» , побачила, що книжки там нема. На її місці утворилася вузенька прогалина.

Згори долинули кроки.

— Світло! — прошепотів Руді. Він просунув слова у відчинене вікно. — Світло вимкнули.

- Scheisse.

— Вони спускаються вниз.

Запала страшенно довга мить, вічність секундного рішення. Її очі нишпорили по кімнаті і натрапили на «Свистуна» , що спокійнісінько лежав на меровому столі.

— Швидше, — наполягав Руді. Але Лізель дуже спокійно і впевнено підійшла до стола, взяла книжку й обережно подерлася надвір. Головою вперед вона вилізла через вікно, приземлившись на ноги і знову відчула укол болю — цього разу у щиколотках.

— Рухайся, — благав Руді. — Біжімо, біжімо. Schnell!

Вони знову завернули за ріг, вибігли на дорогу, що вела до річки і Мюнхенської вулиці, а тоді Лізель зупинилася і схилилась, щоб перевести подих. Її тіло було зігнуте посередині, повітря замерзало у роті, а серце калатало у вухах.

Те саме і з Руді.

Він підвів голову і побачив у неї під пахвою книжку. Спробував щось сказати.

— Що… — хлопець важко видихав слова, — то за книжка?

На них насувалася справжня темрява. Лізель задихалася, повітря у горлі потроху тануло.

— Це все, що я змогла знайти.

Однак Руді нюхом чув. Її брехню. Він скоса зиркнув на неї і озвучив те, у чому тепер не сумнівався:

— Ти полізла туди не по їжу, хіба ні? Ти отримала те, що хотіла…

Раптом Лізель випрямилась і затерпла від іншого усвідомлення.

Туфлі.

Вона глянула на ноги Руді, на його руки і землю навколо нього.

— Що? — запитав хлопець. — Що сталося?

- Saukerl, — накинулась на нього Лізель. — Де мої туфлі? — Його обличчя пополотніло, тож більше доказів і не треба. — Ти залишив їх біля будинку, — вщипнула вона, — правда?

Руді почав у відчаї озиратися навколо себе, благаючи, щоб, попри всю очевидність його становища, туфлі таки опинилися у нього. Він уявив, як бере їх, нестерпно бажаючи, щоб це було насправді, - але туфель у нього не було. Вони стояли собі, забуті, чи, куди гірше, — викривальні, - біля стіни будинку під номером 8 на вулиці Ґранде.

- Dummkopf! — вилаяв сам себе Руді, ляснувши рукою по вусі. Присоромлено опустив очі на шкарпетки Лізель, що так йому і докоряли. — Недоумок! — І, недовго ламаючи голову, він придумав, як усе виправити. — Чекай тут, — рішуче сказав хлопець і метнувся за ріг.

— Дивись, щоб не попався, — кинула навздогін Лізель, та він вже не чув.