Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 48)

«Свистун» і пара туфель

Так тривало до кінця літа, а тоді перейшло і в осінь. Руді з усіх сил намагався вижити у своєму «Гітлер’юґенд». Макс Ванденбурґ відтискався і робив свої замальовки. Лізель вишукувала газети і писала слова на стіні підвалу.

Однак не варто забувати, що кожна рутина має свої недоліки, тож одного дня вона може похилитися і пересипатись з однієї сторінки на іншу. У нашому випадку ключову роль зіграв Руді. Чи, принаймні, Руді та щойно удобрений спортивний майданчик.

Наприкінці жовтня усе, здавалося, йшло як завжди. Небесною вулицею крокував вимазаний грязюкою хлопець. Через кілька хвилин його чекатимуть удома і він знову набреше, що усіх хлопців його підрозділу примусили виконувати додаткові вправи на землі. Батьки навіть подумають, що він зараз засміється. Але ні, цього не станеться.

Того дня у Руді не залишилося ні сміху, ні брехні.

Саме цієї середи, коли придивившись до нього уважніше, Лізель побачила, що хлопець був без сорочки. І дуже лютий.

— Що сталося? — запитала дівчинка, коли Руді протюпав повз неї.

Він повернувся назад і простягнув їй сорочку.

— Понюхай, — сказав він.

— Що?

— Ти глуха? Я кажу — понюхай, — повторив Руді.

Неохоче Лізель трохи нахилилася і вловила бридкий запах його коричневої сорочки.

- Ісус, Марія і Йосип! Це…?

Хлопець кивнув.

— А ще воно у мене на підборідді. На моєму підборідді! Мені пощастило, що я його не наковтався!

- Ісус, Марія і Йосип!

— Спортивний майданчик «Гітлер’юґенд» щойно удобрили. — Він кинув на сорочку ще один неприязний, повний огиди погляд. — Думаю, це коров’яче лайно.

— А той, як його там, — Дойчер — знав, що воно там є?

— Він каже, що не знав. Але він шкірився.

- Ісус, Марія і…

— Тобі ще не набридло повторяти?!

Саме зараз Руді потребував якоїсь перемоги. Він програв сварку з Віктором Хеммелем. У «Гітлер’юґенд» у нього теж були лише проблеми. Усе, чого він бажав, — це малесенький тріумф, і Руді твердо вирішив його здобути.

Він поплентався додому, але, дійшовши до бетонних східців, передумав і повільно, але рішуче повернувся до Лізель.

Обережно прошепотів:

— Знаєш, що могло б підняти мені настрій?

Лізель відступила.

— Коли ти думаєш, що я… у такому вигляді…

Руді здавався геть розчарованим.

— Ні, я не про це, — він зітхнув і наблизився до неї. — Я про інше. — На мить замислившись, він підняв голову, ледь-ледь. — Ти тільки подивись на мене. Я весь брудний. Тхну коров’ячим, чи собачим, чи ще чиїмось там лайном, до того ж, як завжди, я дуже голодний. — Невелика пауза. — Мені потрібна якась перемога, Лізель. Чесно.

Лізель знала.

Вона б підійшла ближче, якби не той запах.

Крадіжка.

Їм треба щось вкрасти.

Ні.

Їм треба повернути те, що вкрали у них . Байдуже що. Але найближчим часом.

— Цього разу тільки ти і я, — сказав Руді. — Ніяких Хеммелів, ніяких Шмайклів. Тільки ти і я.

Дівчинка не могла заспокоїтись.

У неї свербіли руки, прискорився пульс, а губи розпливлися в посмішці.

— Звучить гарно.

— Тоді домовилися, — і хоча Руді й дуже старався, але не зміг стримати удобреної усмішки, що вимальовувалась на його обличчі. — То що, може завтра?

План був чудовий, якби не одна проблемка.

Вони не знали, що б таке поцупити.

Яблука вже закінчилися. На цибулю і картоплю Руді крутив носом, а ще один напад на Отто Штюрма і його наповнений їжею велосипед, вони навіть не розглядали. Це було підло одного разу. А другий раз — то вже справжнє свинство.

— То що ж нам, в біса, красти? — запитав Руді.

— А я звідки знаю? То була твоя ідея, хіба ні?

— То що тобі тепер не треба нічим перейматися? Я не можу сам про все думати.

— Та ти взагалі майже ні про що не можеш думати…

Вони йшли містом і сперечалися. На околиці завидніли перші ферми і дерева, що стояли, ніби хирляві скульптури. Гілки були сірими, а коли обоє глянули на них, то не побачили нічого, крім шорстких галузок і порожнього неба.

Руді сплюнув.

Діти повернулися до Молькінґа, пропонуючи нові ідеї.

— А може, пані Діллер?

— Що пані Діллер?

— Може, якщо ми скажемо «heil Hitler» , а тоді щось вкрадемо, то нічого поганого не станеться?

Десь із годину вони блукали Мюнхенською вулицею, наближався вечір, і обоє хотіли закинути цю марну затію.

— Жодного толку, — сказав Руді, - а тепер я ще голодніший, ніж був до того. Господи, та я помираю з голоду. — Він зробив ще кілька кроків, тоді зупинився й озирнувся. — Що це з тобою? — Бо Лізель застигла на місці, до її обличчя приклеїлося усвідомлення.

Чому вона не подумала про це раніше?

— Та що таке? — Руді вривався терпець. — Saumensch, що з тобою?

Саме тієї миті Лізель обдумувала своє рішення. Чи вдасться їй зробити те, що вона задумала? Та й хіба можна ось так мститися людині? Чи можна когось настільки зневажати?

Лізель рушила в протилежному напрямку. Коли Руді її нагнав, дівчинка трохи сповільнила темп, марно сподіваючись, що в голові бодай трохи проясниться. Зрештою, там уже була провина. Досі ще трохи волога. Зерно вже проростало квіткою з чорними пелюстками. Дівчинка зважувала, чи дійсно зможе це зробити. На перехресті вона зупинилась.

— Я знаю одне місце.

Вони перейшли річку і почали підійматися вгору пагорбом.

На вулиці Ґранде обоє зачудувалися розкішним будинком. Вхідні двері вилискували, а черепиця лежала на даху, як бездоганно причесана перука. Стіни і вікна хизувалися ідеальною фарбою, а димар, здавалося, от-от випустить димові кільця.

Руді вріс у землю.

— Будинок мера?