Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 16)

Молодчинка, Лізель. Молодчинка. Плеск, плеск, плеск.

Нічого подібного.

Натомість Роза Губерманн встала, взяла дерев’яну ложку і тицьнула нею в дівчинки перед носом. Вона вважала, що це необхідно.

— Коли будеш у місті, обійдеш усіх із мішком і повернешся прямісінько додому, із грошима, нехай навіть їх буде як кіт наплакав. Не підеш до тата, навіть якщо він, бодай не наврочила, буде мати якусь роботу. Не будеш вештатися з тим малим Sauker’лем , Руді Штайнером. Підеш додому. Прямісінько додому.

— Так, мамо.

— Як будеш нести мішок, щоб тримала його обережно . Не розмахувала, не підкидала, не м’яла і не закидала його на плече.

— Так, мамо.

— Так, мамо. — Роза Губерманн мала талант до передражнювань і робила це із великим задоволенням. — Ти тільки спробуй, Saumensch. Я про все дізнаюся, можеш навіть не сумніватися.

— Так, мамо.

Дуже часто саме ці два слова, а також виконання всього, що їй веліли, були порятунком для Лізель, тож відтоді вона обходила вулиці Молькінґа, від бідних до багатих його мешканців — забирала і розносила прання. Спершу робота була досить самотньою, проте дівчинка не скаржилась. Зрештою, коли Лізель уперше понесла мішка з білизною, щойно завернувши за ріг Мюнхенської вулиці, вона роззирнулася на два боки і щосили замахнулася ним, так що мішок описав широке коло — таке собі бунтарство, — а тоді перевірила, що там з одягом. На щастя, жодних складочок. Жодних зморщечок. Лише усмішка й обіцянка більше ніколи не розмахувати мішком.

Загалом можна сказати, що Лізель її робота навіть подобалася. Грошима Роза з нею не ділилася, але дівчинка мала змогу вирватися з дому, та й гуляти містом без мами — хіба не щастя? Більше ніхто не тикає пальцями і не лається. Люди більше не витріщаються на них, коли мама відчитує її за те, що вона неправильно тримає мішок. Нічого, тільки спокій.

З часом Лізель почали подобатися і люди.

• Пфаффельгюрвери, що ретельно перевіряють одяг і примовляють: «Ja, ja, sehr gut, sehr gut »[23]. Дівчинка чомусь уявляла, що вони усе роблять двічі.

• Лагідна Хелена Шмідт, що передає гроші покрученою артритом рукою.

• Вайнґартнери, чия кривовуса кішка відчиняла двері разом з ними. Маленький Геббельс, так її назвали, на честь правої руки Гітлера.

• І пані Германн, дружина мера, що стояла, пухнастокоса, і тремтіла у своєму величезному обвітреному коридорі. Завжди мовчазна. Завжди така самотня. Жодного слова, ні разу.

Іноді з нею ходив Руді.

— Скільки в тебе там грошей? — якось запитав він. Уже сутеніло, і вони прямували до Небесної вулиці, минаючи крамницю. — Ти ж чула про пані Діллер, правда? Кажуть, що у неї десь заховані цукерки і за гарну плату…

— Навіть не мрій. — Лізель, як завжди, міцно стискала гроші. — Тобі-то воно байдуже — то ж не ти будеш відповідати перед моєю мамою.

Руді здвигнув плечима:

— Принаймні я спробував.

Усередині січня школа вирішила звернути увагу на написання листів. Коли учні ознайомилися з основами, кожен з них отримав завдання написати два листи — другові і якомусь учневі з іншого класу.

Лізель отримала від Руді ось такого листа:

Люба Saumensch,

ти досі така ж бездарна у футболі, як під час нашої минулої гри? Сподіваюсь на це. Бо тоді я зможу знову обігнати тебе, як Джессі Овенс на Олімпіаді…

Сестра Марія прочитала його і дуже люб’язно запитала Руді:

ПРОПОЗИЦІЯ СЕСТРИ МАРІЇ

«Маєте бажання відвідати коридор, пане Штайнер?»

Думаю, ви здогадалися, що відповідь Руді була негативною, а листа пошматували, тож він почав нового. Другий лист був адресований дівчинці на ім’я Лізель, і цікавився він її захопленнями.

Уже вдома, коли Лізель взялася за листа, якого їм задали на домашнє завдання, дівчинка вирішила, що писати його Руді чи ще якомусь Saukerl’ ю геть безглуздо. Який у цьому сенс? Пишучи в підвалі, вона звернулася до тата, який знову перефарбовував стіну.

Він обернувся разом з випарами від фарби.

- Was wuistz?[24] — Це була найгрубіша форма німецької, яку тільки можна вжити, але сказано це було з виразом цілковитої насолоди. — Ну, що там?

— Можна мені написати листа до мами?

Пауза.

- І чому б це тобі захотілося писати до неї? Тобі ж і так доводиться щодня її терпіти. — Тато показав їй Schmunzeln[25] — лукаво усміхнувся. — Невже тобі й цього мало?

— Не до тої мами, — вона важко ковтнула.

— А. — Тато повернувся до стіни і продовжив фарбувати стіну. — Ну, думаю, можеш. Надішлеш їх цій, як там її, - тій жінці, що привезла тебе до нас і декілька разів відвідувала, — з управління опіки.

— Пані Гайнріх.

— Точно. Надішлеш листа їй. Можливо, вона зможе переслати його твоїй мамі. — Це прозвучало якось непереконливо, ніби він чогось їй не договорював. Під час своїх візитів пані Гайнріх теж майже не згадувала про її маму.

Замість того щоб спитати в тата, у чому річ, Лізель одразу взялася писати листа, не звертаючи уваги на погані передчуття, які не забарилися поселитися в її серці. Вона витратила три години і шість чернеток, доки написала правильного листа, у якому розповідала мамі про Молькінґ, тата з його акордеоном, дивні, але справедливі погляди Руді Штайнера і подвиги Рози Губерманн. Вона також написала, що дуже пишається тим, що навчилася читати і трохи писати. Наступного дня, разом з маркою, яку вона знайшла в кухонній шухляді, дівчинка віднесла його до пані Діллер. І стала чекати.

Тієї ночі, коли вона написала листа, Лізель підслухала розмову Ганса і Рози.

— Навіщо вона пише до мами? — запитала Роза. Її голос був навдивовижу спокійним і турботливим. Як ви можете собі уявити, це дуже схвилювало дівчинку. Як на Лізель, то краще б вони сварилися. Дорослі, що перешіптуються, — не вельми заспокійливо.

— Вона запитала, — відповів тато, — і я не міг їй відмовити. Я не міг!

- Ісус, Марія і Йосип. — Знову шепіт. — Лізель слід забути про неї. Хтозна, де вона зараз? Хтозна, що вони зробили з нею?

У ліжку дівчинка міцно обхопила себе руками. Вона скрутилася калачиком.

Вона подумала про маму і повторила запитання Рози.

Де вона?

Що вони зробили з нею?

І врешті- решт, хто такі ті вони ?

Мертві листи

Зазирнімо в майбутнє. Підвал, вересень, 1943 рік.

Чотирнадцятирічна дівчинка щось пише у книжці з темною обкладинкою. Вона худорлява, але сильна, і в своєму житті бачила чимало. Тато сидить з акордеоном у ногах.

Він каже:

— Знаєш що, Лізель? Я збирався написати тобі відповідь від імені твоєї мами. — Він пошкрябав ногу у тому місці, де раніше був гіпс. — Але не зміг. Не зміг примусити себе.

Декілька разів, наприкінці січня і на початку лютого 1940 року, коли Лізель зазирала до поштової скриньки, сподіваючись отримати відповідь від мами, серце її прийомного тата ледь не розривалося.

— Мені шкода, — казав він. — Не сьогодні, так?

Уже згодом Лізель зрозуміла, що вся ця затія з листом була безглуздою. Якби мама могла, то уже давно б зв’язалася з управлінням опіки, чи навіть з нею самою, чи з Губерманнами. Але від неї не було жодної звістки.

На додачу до попередніх злигоднів усередині лютого Лізель отримала листа від одного з їх клієнтів, Пфаффельгюрверів із Вересової вулиці. Обоє височіли на порозі і зажурено поглядали на дівчинку.

— Це для твоєї мами, — промовив пан Пфаффельгюрвер, протягуючи листа. — Скажи їй, що нам шкода. Скажи їй, що нам шкода.

Та ніч у домі Губерманнів була неспокійною.

Навіть у підвалі, куди Лізель втекла, щоб написати вже п’ятого листа до мами (їх усіх, окрім першого, ще треба було надіслати), до неї долинали Розині прокльони і бештання тих Arschloch’ів Пфаффельгюрверів і того вошивого Ернста Фоґеля.

— Feuer soll’n’s brunzen fЕur einen Monat![26] — вигукнула мама.

Лізель писала.

Коли настав день її народження, дівчинка не отримала подарунка. Не отримала, бо не було грошей, а до того часу у тата ще й закінчився тютюн.

— А що я тобі казала? — Мама тицьнула в нього пальцем. — Не треба було дарувати їй на Різдво обидві книжки. Але ж ні. Хто мене слухав? Ніхто не слухав!