Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 17)

— Та знаю! — Тато безшумно обернувся до дівчинки. — Пробач, Лізель. Нам це не по кишені.

Лізель не сперечалася. Вона не скиглила, не плакала і не тупала ногами. Вона лише проковтнула своє розчарування і зважилася на один, уже спланований, ризик — подарунок самій собі. Вона візьме усі написані до мами листи, запхає їх до одного конверта і потратить малесеньку частинку грошей за прання, щоб їх надіслати. Тоді, звісно ж, вона відбуде Watschen , швидше за все на кухні, але не промовить жодного слова.

Через три дні вона здійснила свій задум.

— Тут бракує. — Мама вже вчетверте перераховувала гроші, поки Лізель стояла біля плити. Плита була теплою і ще більше пришвидшувала й так швидкий плин її крові. — Лізель, що сталося?

Вона збрехала:

— Вони, напевне, заплатили менше, ніж завжди.

— Ти перераховувала?

Дівчинка здалася:

— Я їх витратила, мамо.

Роза наблизилась до неї. А це недобрий знак. Неподалік лежали дерев’яні ложки.

— Що ти зробила?

Лізель ще не встигла відповісти, як дерев’яна ложка вже досягла її шкіри, ніби п’ята Господня. Червоні відбитки, мов сліди від ніг, та ще й пекучі. З підлоги, коли все вже завершилося, дівчинка глянула вгору і пояснила.

Пульсація і спалахи жовтого світла, усе разом. Вона мружилася.

— Я надіслала свої листи.

І тут до неї дійшло — запилюжена підлога, відчуття, що одяг не на ній, а десь біля неї, і раптове усвідомлення того, що її старання були марними — мама ніколи їй не відпише і вона ніколи її не побачить. Ця дійсність стала для неї новою Watschen . Вона пекла її і не минала декілька довгих хвилин.

Роза над нею трохи розпливалася та незабаром проясніла, а її картонне обличчя замаячило ближче. Пригнічена, вона стояла у всій своїй повноті, тримаючи, ніби дрючка, дерев’яну ложку. Вона зігнулася і трохи полагіднішала:

— Пробач, Лізель.

Дівчинка досить добре знала Розу, щоб зрозуміти, що це не через прочуханку.

Червоні відбитки клаптями набрякали на її шкірі, а вона лежала на підлозі — запилюженій, брудній, залитій тьмяним світлом. Її дихання заспокоїлося, і самотня жовта сльоза збігла по щоці. Вона відчувала підлогу. Рукою і коліном. Ліктем. Щокою. Литкою.

Підлога була холодною, особливо під щокою, але дівчинка не могла зрушити з місця.

Майже годину Лізель лежала під кухонним столом, доки не прийшов тато і не почав грати на акордеоні. Лише тоді вона піднялася і почала приходити до тями.

Коли згодом Лізель писала про той день, вона не тримала зла ні на Розу, ні на свою маму. Для неї вони були заручницями обставин. Її думки не покидала лише жовта сльоза. Якби було темно, подумала вона, та сльоза була б чорною.

— Але тоді було темно, — мовила сама до себе.

Скільки б разів Лізель не намагалася уявити ту сцену з жовтим світлом, яке, жодних сумнівів, було там, їй доводилося докладати зусиль, щоб побачити її знову. Її відлупцювали в темряві, і вона залишилась лежати в кухні, на холодній і темній підлозі. Навіть татова музика мала колір темряви.

Навіть татова музика.

Дивно, але дівчинку ця думка не розтривожила, а, радше, якось незрозуміло заспокоїла.

Темрява, світло.

Яка між ними різниця?

Нічні кошмари поселилися і тут, і там, коли крадійка книжок насправді почала усвідомлювати, що відбувається і як тепер буде завжди. Вона, принаймні, може підготуватися. Можливо, саме тому, коли у день народження фюрера відповідь на усі мамині страждання постала перед дівчинкою без прикрас, вона змогла відповісти, незважаючи на свою розгубленість і свій вік.

Лізель Мемінґер була готова.

Із днем народження, пане Гітлер.

Довгих років життя.

День народження Гітлера, 1940 рік

Усупереч усій безнадійності Лізель щодня зазирала до поштової скриньки — цілий березень і майже половину квітня. Навіть попри те, що пані Гайнріх, яку викликав Ганс, повідомила Губерманнам, що управління опіки втратило зв’язок з Паулою Мемінґер. Дівчинка все одно не здавалася, проте, як ви можете здогадатися, щодня перевіряючи пошту, вона нічого не знаходила.

Молькінґ, як і вся Німеччина, був заклопотаний підготовкою до дня народження Гітлера. Цього року, зважаючи на перебіг війни і нинішню виграшну позицію Гітлера, місцеві нацистські радикали прагнули організувати особливо гідне святкування. Буде парад. Марш. Музика. Співи. А ще — багаття.

Поки Лізель обходила Молькінґ, забираючи і розносячи прання, члени нацистської партії збирали поживу для вогню. Декілька разів вона бачила, як чоловіки і жінки стукали в двері і запитували мешканців, чи ті, бува, не мають речей, яких варто позбутися чи знищити. Татовий примірник «Молькінґ Експресс» оголошував, що на головній площі міста буде святкове багаття, і всі члени місцевих підрозділів «Гітлер’юґенд» мають бути присутні. Це багаття вшанує не тільки день народження фюрера , а й перемогу над ворогами і перешкодами, що стримували Німеччину з часу закінчення Першої світової війни. «Будь-які речі, - вимагала газета, — з тих часів — газети, плакати, книжки, прапори та іншу ворожу пропаганду — необхідно віднести до відділення Нацистської партії на Мюнхенській вулиці». Навіть вулицю Шиллера — дорогу жовтих зірок, що досі чекала реконструкції, - ще раз обнишпорили у пошуках чого-небудь, будь-чого, що можна спалити на славу фюрера. Не було б нічого дивного, якби деякі партійці кудись зникли, щоб надрукувати тисячу-дві книжок чи плакатів морально-згубного змісту, лише для того, щоб потім їх спалити.

Усе було готово до неперевершеного 20 квітня. Цей день стане днем багать і схвальних вигуків.

І книжкових крадіжок.

У домі Губерманнів цей ранок був цілком звичним.

— Той Saukerl знову виглядає з вікна, — сварилася Роза Губерманн. — Щодня, — продовжувала вона. — На що ти там весь час витріщаєшся?

— Ооох, — задоволено протягнув тато. Згори йому на спину спадав прапор. — Ти тільки глянь на цю жінку. — Він глянув через плече і лукаво посміхнувся Лізель. — От зараз вибіжу і наздожену її. Тобі до неї далеко, мамо.

- Schwein[27]! — вона помахала на нього дерев’яною ложкою.

Тато не відривав погляду від вікна, уявної жінки і дуже реального коридору німецьких прапорів.

Того дня усі вікна на вулицях Молькінґа були прикрашені для фюрера. У декого, як у пані Діллер, вікна були ретельно вимиті, а свастика, наче діамант, майоріла на червоно-білому полотнищі. А в когось прапор звисав з вікна, як мокра білизна. Але він таки висів.

Перед тим трапилася невеличка катастрофа. Губерманни не могли знайти свого прапора.

— Вони прийдуть по нас, — застерігала мама. — Вони прийдуть і заберуть нас. — Вони. — Ми мусимо його знайти!

Якоїсь миті здалося, що тато спуститься до підвалу і намалює прапор на одному із полотен. На щастя, той знайшовся, заритий десь у серванті, позаду акордеона.

— Той клятий акордеон, через нього я нічого не бачила! — Мама різко обернулася. — Лізель!

Дівчинці випала честь прикріпити прапор до віконної рами.

Ганс- молодший і Труді прибули додому на обід, як це зазвичай бувало на Різдво і Великдень. Здається, саме час, щоб краще вас познайомити з ними.

Ганс- молодший мав татові очі і татовий зріст. Однак срібло його очей не було таким теплим, як татове, — їх уже торкнувся фюрер . До того ж на його костях було більше м’яса, його біляве волосся було колючим, а шкіра була сіруватого відтінку.

Труді, або Трудель, як її часто називали, була всього лиш на декілька дюймів вищою за маму. Вона успадкувала мамину невдатну манеру ходити, але в усьому іншому була набагато приємнішою за Розу. Оскільки Труді жила і працювала покоївкою в багатому районі Мюнхена, вона, напевне, уже втомилася від дітей, але спромоглася декілька разів звернутися до Лізель усміхненим словом. У неї були м’які губи. І тихий голос.

Брат із сестрою разом приїхали додому мюнхенським потягом, і вже незабаром прокинулися старі протиріччя.

КОРОТКА ОПОВІДЬ ПРО СУПЕРЕЧКУ ГАНСА ГУБЕРМАННА ТА ЙОГО СИНА

Молодий чоловік був нацистом. На думку Ганса-молодшого, його батько належав до покоління старої зношеної Німеччини — тієї, що дозволила, так би мовити, вилізти собі на голову, в той час як її народ страждав. Уже у підлітковому віці він знав, що його батька називають «Der Juden Maler» — єврейський маляр — за те, що він фарбував будинки євреїв. А тоді сталося те, що я невдовзі опишу вам у всіх подробицях — той день, коли Ганс провалився за крок від вступу до партії. Усім було відомо, що не слід замальовувати прокльони, написані на фасаді єврейської крамниці. Вважалося, що така поведінка шкодить Німеччині, а ще вона була шкідливою і для самого правопорушника.

— То що, вони тебе прийняли? — Ганс-молодший продовжив з того місця, де вони закінчили на Різдво.

— Прийняли куди?

— Здогадайся — в партію.

— Ні, вони, напевне, забули про мене.

— А ти хоч звертався до них ще раз? Ти не можеш просто сидіти і чекати, поки тебе поглине новий світ. Ти мусиш відірватися від крісла і стати його частиною — попри твої попередні помилки.

Тато глянув на нього:

— Помилки? У своєму житті я зробив чимало помилок, але те, що не вступив до Нацистської партії, я помилкою не вважаю. У них є моя заява — і ти знаєш про це, — але я не піду знову проситися. Я просто…

Саме тоді їх охопило сильне тремтіння.

Воно прослизнуло у вікно разом з протягом. Може, це був подих Третього рейху, що накопичував ще більшу силу. А може, це Європа знову вдихнула. Що б це не було, воно пронеслося поміж батьком і сином, коли їхні металеві очі зіштовхнулися, як дві бляшанки.