Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 14)

Руді теж стояв у канаві, біля неї.

Почався дощ, сильний і рясний.

Курт Штайнер покликав їх, але ні хлопчик, ні дівчинка не зрушили з місця. Вона, переборюючи біль, сиділа під клаптями дощу, що сипалися з неба, а він стояв поряд і чекав.

— Чому він помер? — запитала Лізель, та Руді все одно не поворухнувся і нічого не відповів.

Коли вона нарешті заспокоїлась і підвелася, він обійняв її за плечі, як найкращого друзяку, і вони пішли додому. Він не вимагав поцілунку. Нічого такого. Можете любити Руді за це, якщо хочете.

Тільки не копай мене по яйцях.

Ось що він подумав, але не промовив уголос. Лише чотири роки по тому він поділився з нею цими думками.

А зараз Руді і Лізель під дощем прямували до Небесної вулиці.

Він був тим схибленим, що вимазався чорним вугіллям і кинув виклик світові.

Вона була крадійкою книжок, що залишилася без слів.

Але, повірте, слова були вже в дорозі, і, коли вони прибудуть, Лізель упіймає їх руками, ніби хмаринки, і викрутить до сухого, ніби краплинки дощу.

Частина 2

«Знизування плечима»

а також: дівчинка, створена з темряви — радість від цигарок — обхідниця міста — деякі мертві листи — день народження Гітлера — стовідсотковий чистий німецький піт — хвіртка до крадіжок — і книжка з вогню

Дівчинка, створена з темряви

ТРОХИ СТАТИСТИКИ

Перша вкрадена книжка: 13 січня 1939 року

Друга вкрадена книжка: 20 квітня 1940 року

Період між крадіжками зазначених книжок: 463 дні

Коли б ви поставилися до цього легковажно, то сказали б, що для продовження знадобилося лише трішки вогню і декілька людських вигуків. Ви б сказали, що Лізель, щоб заволодіти своєю другою книжкою, цього було достатньо, хоч та і диміла в її руках. І навіть обпікала їй ребра.

Одначе ось у чому річ:

Зараз не час легковажити.

Зараз не час дивитися лише одним оком, оглядатися чи перевіряти плиту — бо коли крадійка книжок поцупила свою другу книжку, не тільки багато факторів сприяли її жаданню зробити це, а й сам вчинок запустив у дію те, що мало статися згодом. Ця крадіжка вкаже їй шлях до наступних книжок. Вона надихне Ганса Губерманна на складання плану допомоги молодому єврейському кулачному бійцю. А ще вона покаже мені , вже укотре, що одна можливість веде простісінько до наступної, як ризик веде до більшого ризику, життя — до нового життя, а смерть — до ще більших смертей.

Можна навіть сказати, що це доля.

Розумієте, хтось, може, думає, що нацистська Німеччина спиралася на ідею антисемітизму, дещо надміру ревного лідера і націю фанатиків, вихованих на ненависті до інших, проте нічого з цього не вийшло б, якби німці не любили одну справу.

Палити.

Німці любили палити. Крамниці, синагоги, рейхстаги, будинки, особисті речі, вони любили палити вбитих людей і, звісно ж, книжки. Вони були у захваті від гарного багаття з книжок, а тим, хто був небайдужий до книжок, це давало можливість заволодіти тим виданням, якого б вони нізащо не отримали, якби не багаття.

Однією зі схильних до такого була, як ви вже знаєте, худорлява дівчинка на ім’я Лізель Мемінґер. Нехай їй і довелося прочекати аж чотириста шістдесят три дні, воно того вартувало. Наприкінці дня, сповненого безлічі переживань, багатьох прекрасних капостей, однієї закривавленої щиколотки і ляпасу рідної руки, Лізель Мемінґер здійснила свою другу успішну крадіжку. «Знизування плечима» . То була блакитна книжка з червоними літерами на обкладинці, під якими було зображення маленької зозулі, теж червоної. Озираючись назад, Лізель не соромилася того, що її вкрала. Навпаки, той вир відчуттів , що крутився в животі, більше скидався на гордість. А бажання поцупити книжку підживлювалося люттю і чорною ненавистю. Насправді 20 квітня — в день народження фюрера, — вихоплюючи книжку з паруючого попелища, Лізель була дівчинкою, створеною з темряви.

Звичайно ж, виникає запитання — чому?

Чого б це їй лютувати?

Що такого сталося за минулі чотири чи п’ять місяців, що спонукало її вибухнути такими емоціями?

Якщо коротко, то відповідь на це запитання переходить від Небесної вулиці до фюрера , тоді до недосяжного місця перебування її мами і повертається назад.

Як і більшість нещасть, це почалося з гаданого щастя.

Радість від цигарок

Під кінець 1939 року Лізель уже непогано призвичаїлася до життя в Молькінґу. У неї досі траплялися нічні кошмари за участі братика, і вона сумувала за мамою, але тепер її було кому втішити.

Вона любила тата, Ганса Губерманна, і навіть прийомну маму, хоча та й розсипалася прокльонами і лайливими словами. Вона любила й ненавиділа свого найкращого друга, Руді Штайнера, і це було нормально. А ще вона любила те, що, попри невдачу під час перевірки знань, вміння читати і писати, без сумніву, покращувались і невдовзі вона досягне якогось пристойного рівня. Усе це викликало бодай трішки задоволення і скоро нагромадиться такою купою, що на горизонті завидніє щось на кшталт щастя .

КЛЮЧІ ДО ЩАСТЯ

1. Дочитаний «Посібник гробаря».

2. Порятунок від гніву сестри Марії.

3. Отримання двох книжок на Різдво.

17 грудня.

Вона добре запам’ятала дату, адже це було якраз за тиждень до Різдва.

Як уже звиклося, кошмар обірвав її сон і Ганс Губерманн привів її до тями. Його рука вчепилася в її спітнілу піжаму.

— Потяг? — прошепотів він.

Лізель підтвердила.

— Потяг.

Вона ковтала повітря, доки не заспокоїлася, а тоді почала читати одинадцятий розділ «Посібника гробаря» . Минула третя ночі, коли вони закінчили, і їм залишився тільки останній розділ — «Повага до кладовища» . Тато — його сріблясті очі підпухли від утоми, а обличчя затопила борода — закрив книжку, сподіваючись отримати залишки сну. Але йому нічого не дісталося.

Заледве чи пройшла хвилина, відколи погасили світло, а Лізель уже заговорила до нього у темряві:

— Тату, ти не спиш?

Він видав тільки звук, якийсь гортанний:

— Ja[21].

Вона піднялася на лікті.

— Може, дочитаємо книжку, будь ласка?

Довге зітхання, скрипуче дряпання нігтями по щетині, і світло увімкнулося. Тато розгорнув книжку і почав читати:

— Розділ дванадцятий. «Повага до кладовища».

Вони читали до самого світанку, обводячи і виписуючи слова, яких дівчинка не розуміла, і перегортали сторінки, доки до кімнати не пробилося сонячне проміння. Декілька разів тато майже засинав, поступаючись перед сверблячим відчуттям утоми в очах і знесиленим киванням власної голови. Лізель щоразу ловила його на гарячому, проте в неї не було ані безкорисливості, щоб дозволити йому заснути, ані зухвалості, щоб на нього образитися. Вона була дівчинкою, якій іще треба здолати гору.

Врешті- решт, коли темрява за вікном дала тріщину, вони дочитали книжку. Останній абзац звучав так:

Ми, від імені Баварської асоціації кладовищ, сподіваємося, що змогли розважити вас і ознайомити з роботою, заходами безпеки й обов’язками гробарів. Ми щиро бажаємо вам успіху у вашому занятті похоронним мистецтвом і маємо надію, що цей посібник став вам у пригоді.

Коли книжка згорнулася, обоє перезирнулися спідлоба. Тато заговорив першим:

— Ми зробили це, еге ж.

Лізель, наполовину закутана у простирадло, тримала книжку в руках і оглядала чорну обкладинку зі сріблястим написом. Вона кивнула — з пересохлим ротом і ранковим голодом. Це була одна з тих митей бездоганної втоми, коли вдалося подолати не лише заплановану роботу, а ще й ніч, яка перегородила шлях.

Зі скреготом заплющивши очі і стиснувши кулаки, тато потягнувся, і настав ранок, який не посмів бути дощовим. Обоє підвелися, спустилися на кухню і крізь затуманені й розмальовані морозом вікна розгледіли рожеві смуги світла, що падали на засніжені дахи Небесної вулиці.

— Поглянь на кольори, — сказав тато. Просто неможливо не любити чоловіка, який не лише помічає кольори, а й говорить ними.

Лізель досі тримала книжку. Вона стискала її все сильніше, а сніг забарвлювався помаранчевим. На одному з дахів дівчинка помітила хлопчика, який сидів і також споглядав небо.

— Його звали Вернер, — промовила вона. Слова вилетіли самі, мимовільно.